Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 11)
— Якби всі не боялися, що з їхніми родинами таке можуть зробити, ніхто б узагалі не йшов у наступ.
— Та чого. Пішли б альпійські стрільці. І ті солдати Віктора-Емануїла. Дехто з берсальєрів теж.
— Берсальєри теж тікали. А тепер хочуть про це забути.
— Даремно ви дозволяєте нам вести такі балачки,
— Чув я ці ваші балачки, — сказав я. — Та поки ви сидите за кермом і робите свою справу…
— … і не патякаєте заголосно, щоб чули інші офіцери, — додав Манера.
— Я думаю, нам треба воювати до кінця, — сказав я. — Війна не закінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Буде тільки гірше, якщо ми це зробимо.
— Не може бути гірше, — поштиво сказав Пассіні. — Немає нічого гіршого за війну.
— Поразка ще гірша.
— Не вірю я, — так само шанобливо заперечив Пассіні. — Бо що таке поразка? Це всі вертаються додому.
— І тоді по вас приходять. Забирають ваш дім. І сестер ваших забирають.
— Не вірю, — стояв на своєму Пассіні. — Усім такого не зроблять. Хай кожен захищає свій дім. І хай боронить там своїх сестер.
— Та вас тоді повісять. Або знову заберуть до війська. І вже не в санітарний транспорт, а в піхоту.
— Усіх не перевішають.
— Чужинці не візьмуть нас у солдати, — сказав Манера. — Бо ми накиваємо п’ятами вже в першому бою.
— Як чехи.
— Я думаю, ви просто не уявляєте, що таке бути завойованим, тому й гадаєте, що в цьому нічого поганого.
—
— Я знаю, що доброго тут мало, але треба воювати до кінця.
— Кінця не буде. Війна не має кінця.
— Ні, має.
Пассіні похитав головою.
— Війну не виграють перемогою. Що буде, як ми захопимо Сан Ґабріеле? А тоді ще й візьмемо Карсо, Монфальконе і Трієст? І що тоді? Ви бачили сьогодні всі ті гори вдалині? Гадаєте, що й їх ми зможемо захопити? Хіба що самі австріяки складуть зброю. Хтось мусить це зробити. Чому б не перестати воювати нам? Якщо вони і прийдуть до Італії, то скоро втомляться й заберуться геть. Вони мають свою країну. Але ж ні, обов’язково треба воювати.
— Ви справжній оратор.
— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селюки. Ми механіки. Хоч навіть селяни не такі дурні, щоб вірити у війну. Усі її ненавидять.
— Країною правлять ідіоти, які нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Ось чому ми зараз воюємо.
— Вони ще й наживаються на цій війні.
— Але не всі, — сказав Пассіні. — Більшість із них занадто тупі. Затіяли це все просто так. З власної дурості.
— Тримаймо язики за зубами, — сказав Манера. — Занадто розпатякалися, навіть як на
— Йому це подобається, — сказав Пассіні. — Ми ще навернемо його на нашу віру.
— Але зараз нам краще помовчати, — сказав Манера.
— То нам дадуть щось їсти,
— Піду дізнаюся, — сказав я.
Ґордіні встав і вийшов разом зі мною.
— Щось треба зробити,
— Ходімо зі мною, якщо хочете, — сказав я, — а там буде видно.
Надворі було темно, а понад горами снували довгі промені прожекторів. Тут на фронті використовували великі прожектори, встановлені на вантажівках, і нерідко, проїжджаючи вночі біля позицій, можна було побачити край дороги таку вантажівку, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу. Ми проминули цегельню й зупинилися біля головного лазарету. Знадвору вхід захищав невеличкий навіс з зеленого гілля, і нічний вітерець шурхотів у темряві висохлим під сонцем листям. Усередині світилося. Майор розмовляв по телефону, сидячи на ящику. Один з лікарів, капітан, сказав, що наступ відклали на годину. Він запропонував мені склянку коньяку. Я оглянув дощані столи, інструменти, що виблискували від світла, тази й закупорені корками бутлі. Ґордіні стояв у мене за спиною. Майор підвівся від телефону.
— Зараз починається, — повідомив він. — Вирішили таки не відкладати.
Я визирнув назовні і бачив у пітьмі, як понад горами позаду нас снували промені австрійських прожекторів. Якийсь час ще панувала тиша, а тоді з усіх гармат позаду відкрили вогонь.
— Савойя, — сказав майор.
— А що чути з їжею, майоре? — запитав я.
Він мене не почув. Я повторив запитання.
— Ще не привезли.
Почувся свист, і у дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Тоді ще один, і крізь гуркіт від вибуху було чутно, як розлітаються навсібіч уламки цегли і грудки землі.
— А що у вас є з харчів?
— Є трохи спагеті,
— Давайте, що маєте.
Майор сказав щось ординарцеві, той зник десь у закутку, а тоді повернувся з металевою мискою, в якій були холодні варені спагеті. Я передав її Ґордіні.
— А маєте трохи сиру?
Майор неохоче буркнув щось ординарцеві, і той знову зник у глибині, повернувшись із чверткою кружала білого сиру.
— Дуже вам дякую, — сказав я.
— Я б радив вам перечекати тут.
Надворі біля входу щось поклали на землю. Один з двох чоловіків, які це принесли, зазирнув усередину.
— Заносьте його сюди, — розпорядився майор. — Що з вами таке? Хочете, щоб ми самі по нього вийшли?
Двоє санітарів підхопили пораненого під руки й за ноги і занесли в лазарет.
— Розріжте мундир, — звелів майор.
Він тримав пінцет з куском марлі. Обидва капітани скинули шинелі.
— Можете йти, — сказав майор двом санітарам.
— Ходімо теж, — звернувся я до Ґордіні.
— Я б радив вам перечекати, поки скінчиться обстріл, — зронив через плече майор.
— Люди голодні, — сказав я.
— Тоді, як знаєте.
Ми вийшли на двір цегельні й побігли. Біля самого берега річки вибухнув снаряд. Другого ми й не чули, аж поки нас ударило вибуховою хвилею. Ми розпласталися на землі, і після спалаху, гуркоту і смороду почули свист осколків і грюкіт обваленої цегли. Ґордіні схопився на ноги й побіг до бліндажа. Я кинувся за ним, тримаючи в руках присипаний цегляним пилом сир. У бліндажі троє водіїв сиділи попід стіною і курили.
— Тримайте, патріоти, — сказав я.
— Як там машини? — поцікавився Манера.