Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 13)

— У нормі. — Він присів біля мене. 

Невдовзі відхилилася заслона на вході до лазарету, і звідти вийшли двоє санітарів з ношами, а вслід за ними той високий англієць. Він підвів їх до мене. 

— Ось цей лейтенант-американець, — сказав він їм по-італійському. 

— Я можу зачекати, — мовив я. — Там є набагато важче поранені. Зі мною все гаразд. 

— Годі вам, — сказав він. — Не робіть з себе героя. — А тоді додав італійською: — Піднімайте, але обережно з ногами. Вони в нього дуже болять. А він законний син президента Вілсона.  

Мене підняли й занесли до польового лазарету. Там на всіх столах оперували поранених. Майор-коротун грізно зиркнув на нас. Упізнав мене й помахав щипцями. 

— Ça va bien? 

— Ça va. 

— Це я його приніс, — сказав італійською високий англієць. — Єдиний син американського посла. Нехай тут полежить, поки ви будете готові зайнятися ним. А тоді я заберу його першим рейсом. — Він нахилився до мене. — Я пошукаю асистента, щоб підготував ваші папери, так буде швидше.  

Він пригнувся в одвірку й вийшов. Майор розчепив щипці й кинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він почав перев’язувати пораненого. Тоді санітари зняли того чоловіка зі столу. 

— Я займуся американським Tenente, — сказав один з лікарів-капітанів. Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я відчував різкі запахи медикаментів і солодкуватий запах крові. З мене стягли штани, і капітан почав свою роботу, диктуючи водночас асистентові-сержанту: — Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін і правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він торкнувся зондом: — Болить? — Господи, так!) з імовірною тріщиною черепа. Поранений на бойовому посту. Це, щоб вас не віддали під трибунал за навмисне калічення, — пояснив він. — Хочете ковточок бренді? Як ви взагалі в це все влипли? Що ви збиралися робити? Вчинити самогубство? Протиправцеву вакцину, будь ласка, і позначте хрестиком обидві ноги. Дякую. Зараз трохи вичищу, промию і зроблю перев’язку. У вас чудово згортається кров. 

— А що завдало поранень? — асистент підвів голову від паперів. 

— Чим вас поранило? — запитав лікар-капітан. 

— Міною, — сказав я, не розплющуючи очей. 

— Ви певні? — сказав капітан, розтинаючи рану й завдаючи мені різкого болю 

Я, намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається мій живіт, коли його ріжуть скальпелем:  

— Та ніби так. 

Капітан (зацікавившись тим, що знайшов):  

— Осколки ворожої міни. Якщо хочете, я ще прозондую, хоч це не обов’язково. Зараз змащу антисептиком і… Що, пече? Це ще нічого порівняно з тим, що буде. Біль ще й не почався. Принесіть йому склянку бренді. Шок притуплює біль; але в цілому все добре, вам не треба нічим перейматися, аби тільки не було інфекції, але тепер це трапляється рідко. Як ваша голова? 

— Ой, Господи Ісусе! — вимовив я. 

— Краще тоді не пийте забагато бренді. Якщо у вас тріщина, треба уникнути запалення. А тут болить? 

Мене аж у піт кинуло. 

— Господи Ісусе! — повторив я. 

— Виглядає, що у вас таки тріщина. Я вас забинтую, але ви не крутіть головою. — Він почав спритно накладати пов’язку, що вийшла міцна й надійна. — Ну, все, бажаю удачі і Vive la France. 

— Він американець, — зронив інший капітан. 

— Мені здалося, ви казали, що він француз. І розмовляє по-французькому, — мовив мій лікар. — Я знав його ще раніше. І завжди думав, що він француз. — Він випив пів склянки коньяку. — Несіть тепер когось серйознішого. І приготуйте ще протиправцевої вакцини.  

Капітан помахав мені рукою. Мене підняли й коли виносили, краєчок завіси черкнув мене по лиці. Надворі мене поклали на землю, а сержант-асистент став біля мене навколішки.  

— Прізвище? — запитав він неголосно. — Ім’я? По батькові? Звання? Де народилися? Яка частина? Який корпус? — і так далі. — Жаль, Tenente, що вам зачепило голову. Маю надію, вам трохи краще. Зараз я відправлю вас з англійською санітарною машиною. 

— Усе гаразд, — сказав я. — Дуже вам дякую.  

Мене починав мучити біль, про який попереджав майор, і все, що тепер відбувалося, мене вже не цікавило й не хвилювало. Невдовзі під’їхала англійська санітарна карета, мене поклали на ноші, підняли їх на рівень кузова й засунули всередину. Збоку від мене були ще одні ноші, на яких лежав чоловік із забинтованим обличчям, і я міг бачити тільки його немовби восковий ніс. Він дуже важко дихав. Ще інші ноші були над нами вгорі, на ремінних підвісах. Підійшов і зазирнув усередину височенький водій-англієць.  

— Я їхатиму обережно, — сказав він. — Надіюся, вам буде зручно.  

Я відчув, як завівся мотор, відчув, як водій заліз на переднє сидіння, відчув, як він відпустив гальма і натиснув педаль зчеплення, і ось ми поїхали. Я лежав нерухомо, не опираючись болю. 

Піднімаючись угору, машина збавила швидкість, інколи їй доводилося зупинятися через затори або давати задній хід на закрутах, та врешті ми поїхали досить швидко. Щось почало на мене крапати. Спочатку краплі падали неспішно й розмірено, але невдовзі потекли суцільною цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й зазирнув у віконечко за своїм сидінням. 

— Що сталося? 

— У чоловіка на верхніх ношах кровотеча. 

— До перевалу вже недалеко. Я сам не зможу витягти ноші. — Ми рушили далі. Цівка текла й текла. Я не бачив у пітьмі, де саме вона просочувалася крізь брезент. Спробував пересунутися вбік, щоб не текло на мене. Моя сорочка вже просякла теплою й липкою рідиною. Я змерз, а нога так розболілася, що мене аж нудило. За якийсь час цівка з верхніх нош стала литися поволіше, а тоді вже знову тільки капало, і я почув, як зарухався брезент угорі, ніби той чоловік на ношах почав зручніше вмощуватися. 

— Як він там? — запитав англієць. — Ми майже нагорі. 

— Здається, він помер, — озвався я. 

Краплі падали тепер поволі, немовби з бурульки після заходу сонця. Уночі в машині, що піднімалася вгору, було холодно. На гірському посту санітари забрали верхні ноші, замінили їх іншими, і ми поїхали далі. 

Розділ десятий 

У палаті польового госпіталю сказали, що хтось прийде мене відвідати пополудні. День був спекотний, і в кімнаті було повно мух. Мій санітар порізав папір на смужки, прив’язав ці смужки до патика й відганяв мух цим віником. Я дивився, як вони сідають на стелю. Коли ж він перестав це робити й задрімав, мухи знову позлітали вниз, я дмухав, одганяючи їх, та врешті-решт затулив руками обличчя й теж заснув. Було страшенно гаряче, і коли я прокинувся, ноги в мене свербіли. Я розбудив санітара, і він полив мої бинти мінеральною водою. Від цього постіль стала теж вологою і прохолодною. Ті в палаті, що не спали, перемовлялися. Пополудні тут було найтихіше. Зранку до кожного ліжка по черзі підходили три санітари й лікар, піднімали вас і несли на перев’язку, а вам тим часом перестеляли постіль. Подорож у перев’язочну була не з найприємніших, але я тоді ще не знав, що постіль можна перестеляти, не піднімаючи людини. Cанітар якраз закінчив наливати воду, від чого постіль стала прохолодна і приємна, а я попросив його почухати мені підошви, де найбільше свербіло, аж тут один з лікарів завів до палати Рінальді. Той стрімко підійшов до ліжка, нахилився й поцілував мене. Я бачив, що він у рукавичках. 

— Як ти, малий? Як чуєшся? Я щось тобі приніс…  

Це була пляшка коньяку. Санітар підсунув стільця, і Рінальді сів.  

— Ось це приніс і добрі новини. Тебе мають нагородити. Хочуть дати тобі medaglia d’argento, хоч, може, обмежаться бронзовою. 

— За що? 

— За важке поранення. Якщо доведеш, що вчинив геройський акт, можуть дати і срібну. Інакше буде тільки бронзова. Скажи мені точно, що сталося. Ти щось геройського вчинив? 

— Ні, — сказав я. — Мене гахнуло, коли ми їли сир. 

— Будь серйозний. Ти мусив учинити якесь геройство перед тим чи опісля того. Спробуй пригадати. 

— Нічого не було. 

— Може, ти виніс когось на спині? Ґордіні каже, що ти переніс на плечах кількох людей, але майор з першого поста твердить, що це неможливо. А він має підписати подання на нагороду. 

— Нікого я не носив. Я не міг поворухнутися. 

— Не має значення, — сказав Рінальді. 

Він зняв рукавички. 

— Я думаю, ми дістанемо тобі срібну. Бо ти ж відмовлявся від позачергової медичної допомоги? 

— Не так, щоб дуже. 

— Яка різниця. Дивись, як тебе поранило. А доблесть, яку ти проявив, коли завжди просив відправити тебе на передову. До того ж і наступ пройшов успішно. 

— Вдалося форсувати річку? 

— Не те слово. Захопили майже тисячу полонених. Це ж є у зведенні. Ти не читав? 

— Ні. 

— Я принесу тобі. То був успішний coup de main. 

— Як решта справ? 

— Чудово. У нас усе чудово. Усі пишаються тобою. Але розкажи, що саме сталося. Я переконаний, що тобі дадуть срібну. Кажи вже. Все як було. — Він замовк, про щось міркуючи. — Може, тобі дадуть ще й англійську медаль. Бо там же був англієць. Я піду до нього й запитаю, чи не міг би й він тебе порекомендувати. Він міг би якось посприяти. Тобі дуже боляче? Випий трохи. Санітаре, принесіть нам штопор. О, бачив би ти, як я тут видалив одному зо три метри тонкої кишки, такого ще не було! Варто написати в «Ланцет». Переклади мені, і я вишлю в «Ланцет». Я щодня вдосконалююсь. Бідолаха ти, малий, як себе почуваєш? Де той клятий штопор? Ти такий відважний і тихенький, що я навіть забув про твої рани.