Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 66)

— Не кажи такого. 

— Справді. Я б хотіла це мати і бути як ти. І ще хотіла б бути з усіма твоїми дівчатами, щоб зараз насміхатися з них. 

— Гарна була б картинка. 

— І зовсім не гарна, якщо ти підчепив від них гонорею. 

— Я знаю. Дивись, який сніг. 

— Я волію дивитись на тебе. Дорогенький, а чому б тобі не відростити волосся? 

— Як відростити? 

— Щоб воно було трохи довшим. 

— Воно й так досить довге. 

— Ні, хай воно ще трохи відросте, а я тоді обріжу моє, і ми будемо однакові з тобою, тільки я білява, а ти чорнявий. 

— Я не дозволю тобі обрізати волосся. 

— Буде цікаво. Бо мені вже воно остогидло. Стільки мороки з ним у ліжку вночі. 

— Мені подобається. 

— А, може, й коротке сподобалося б? 

— Може. Але мені подобається таке, як є. 

— Коротке могло бути гарне. Ми б тоді були однакові. Ой, дорогенький, я так тебе хочу, що воліла б просто стати тобою. 

— А ти і так є. Ми з тобою одне ціле. 

— Я знаю. Це стається вночі. 

— Наші ночі розкішні. 

— Я хочу, щоб ми зовсім злилися. Не хочу, щоб ти кудись їхав. Я просто так це сказала. Якщо хочеш, можеш поїхати. Але швидше вертайся. Бо я, дорогенький, взагалі не живу, коли тебе немає. 

— Нікуди я від тебе не поїду, — сказав я. — Коли тебе немає, я нічого не вартий. Це вже тоді не життя. 

— Я хочу, щоб ти жив своїм життям. Хочу, щоб у тебе було гарне життя. Але ж ми проживемо його разом, правда? 

— То як мені тепер, відрощувати бороду чи ні? 

— Так. Відрощуй. Буде дуже цікаво. Може, ти вже на Новий Рік будеш з бородою. 

— А хочеш тепер пограти в шахи? 

— Я б радше погралася з тобою. 

— Ні. Пограймо в шахи. 

— А потім просто пограємось? 

— Так. 

— Гаразд. 

Я дістав шахівницю й розставив фігури. Надворі й далі була хурделиця. 

Якось уночі я прокинувся й відчув, що Кетрін теж не спить. Місяць світив у вікно, і на ліжко падала тінь від віконної рами. 

— Ти не спиш, коханий? 

— Ні. А тобі теж не спиться? 

— Я просто прокинулась і згадала, якою напівбожевільною я була, коли вперше тебе зустріла. Пам’ятаєш? 

— Ти тільки трішечки була божевільною. 

— Тепер я вже не така. Мені тепер просто розкішно. Ти так гарно вимовляєш це слово. Ану скажи «розкішно». 

— Розкішно. 

— Ой, ти такий солоденький. І я вже не божевільна. Я просто дуже-дуже-дуже щаслива. 

— А тепер спи, — сказав я. 

— Гаразд. Давай заснемо одночасно. 

— Давай. 

Але ми не заснули разом. Я ще довго лежав, думаючи про різні речі, й дивився, як спить Кетрін, і як місяць осяває її личко. А тоді я теж заснув. 

Розділ тридцять дев’ятий 

До середини січня в мене вже відросла справжня борода, а зима була в розпалі, холодні ясні дні і люті морозяні ночі. Ми знову могли прогулюватися дорогами. Сніг там був тепер твердий і гладенький, добре утрамбований саньми, що возили сіно і дрова, а також колодами, що їх волочили з гори вниз. Сніг лежав скрізь, майже до самого Монтре. Гори по той бік озера були зовсім білі, і вся Ронська долина була встелена снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки протилежним схилом гори до Бен-де-л’Альяза. Кетрін мала підбиті цвяхами черевики та плащ і спиралася на ціпок з гострим сталевим наконечником. У плащі вона не здавалася гладкою, і ми не ходили зашвидко, а коли вона втомлювалася, зупинялися й сідали на колоди край дороги. 

У Бен-де-л’Альязі був невеличкий готельчик між дерев, куди приходили промочити горло лісоруби, і ми теж сідали там погрітись біля груби й випити гарячого червоного вина зі спеціями та лимоном. Його називали glühwein, і воно чудово надавалося для того, щоб зігрітися або відсвяткувати якусь подію. У готельному барі було темно й накурено, а коли ми знову виходили надвір, холодне повітря обдавало вогнем легені, і коли ви дихали, німів кінчик вашого носа. Ми озиралися на готельчик, вікна якого світилися, а коні лісорубів били копитами і смикали головами, щоб зігрітися. Волосинки на їхніх мордах бралися памороззю, а їхній віддих застигав у повітрі морозяними пасмами. Дорога додому була якийсь час гладенька і слизька, а лід був аж помаранчевий від кінських виділень, аж поки путівець, яким волокли колоди, звертав убік. Далі дорога вже була вкрита чистим утрамбованим снігом і йшла лісом, де двічі, повертаючись додому, ми бачили лисів. 

Гарно тут було, і ми щоразу отримували радість від наших прогулянок. 

— У тебе вже така чудова борода, — сказала Кетрін. — Зовсім як у лісорубів. Ти бачив того чоловіка з маленькими золотими сережками? 

— Він полює на гірських козиць, — сказав я. — Мисливці кажуть, що сережки у вухах допомагають їм краще чути. 

— Справді? Я щось не вірю. Я думаю, вони носять їх, щоб усі впізнавали в них мисливців на козиць. А що, тут є гірські козиці? 

— Так, за Дан-де-Жаманом. 

— Цікаво було б побачити лиса. 

— Коли він спить, то обгортається хвостом, щоб не замерзнути. 

— Приємне, мабуть, відчуття. 

— Я завжди хотів мати такого хвоста. Правда, було б потішно, якби в нас були лисячі хвости? 

— Було б дуже незручно вдягатися. 

— Ми б замовили відповідні костюми або жили в такій країні, де це б нікого не обходило. 

— А ми й живемо у країні, де нікого й ніщо не обходить. Хіба не чудово, що ми ні з ким не зустрічаємось? Ти ж не хочеш нікого бачити, дорогенький? 

— Ні. 

— Посидимо тут ще хвилинку? Я трошки втомилася. 

Ми сиділи на колодах, притулившись одне до одного. Дорога попереду спускалась до лісу. 

— Вона ж не заважатиме нам, правда? Наша мала пустунка. 

— Ні. Ми їй не дозволимо. 

— А що в нас із грішми? 

— Купа грошей. Мені вже сплатили останній переказний вексель.