Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 65)

— Дістанемо санки й поїдемо дорогою вниз. Для тебе це буде не гірше, ніж їхати машиною. 

— А не труситиме? 

— Побачимо. 

— Хоч би не дуже трусило. 

— Пізніше прогуляємось по снігу. 

— Перед обідом, — сказала Кетрін, — щоб нагуляти гарний апетит. 

— Я й так завжди голодний. 

— Я теж. 

Ми вийшли під сніг, але скрізь були такі замети, що ми не могли далеко зайти. 

Я йшов попереду, прокладаючи стежку до станції, але поки ми туди дісталися, ми вже відчули втому. Так мело, що ми майже нічого не бачили, тож ми зайшли в маленький готельчик біля станції, де обтрусили одне одного віничком, сіли на лаву й замовили вермут. 

— Оце так завірюха, — сказала буфетниця. 

— Так. 

— Цього року довго не було снігу. 

— Так. 

— Можна, я з’їм шоколадку? — сказала Кетрін. — Чи нам уже скоро обідати? Я весь час голодна. 

— Можеш з’їсти, — сказав я. 

— Я візьму з горішками, — сказала Кетрін. 

— Вони дуже смачні, — сказала буфетниця. — Я їх найбільше люблю. 

— А я ще вип’ю вермуту, — сказав я. 

Коли ми вийшли, щоб повертатися назад, нашу стежку вже цілком замело снігом. Там, де були наші глибокі сліди, проглядалися лише ледь помітні ямки. Сніг сипав нам у очі, і ми ледве могли щось бачити. Ми обтрусилися й пішли нагору обідати. Обід нам подавав пан Ґуттінґен. 

— Завтра вже можна й на лижі, — сказав він. — Ви ходите на лижах, пане Генрі? 

— Ні. Але хотів би навчитися. 

— Навчитися легко. Мій син приїде на Різдво і вас навчить. 

— Це добре. А коли він приїде? 

— Завтра ввечері. 

Коли ми сиділи після обіду біля груби в нашій маленькій кімнатці, дивлячись на сніг за вікном, Кетрін сказала:  

— А ти не хотів би, дорогенький, поїхати кудись без мене, разом із чоловіками, на лижах? 

— Ні. Навіщо це мені? 

— Мені інколи здається, що ти б хотів побачити й інших людей, крім мене. 

— А ти хочеш бачити когось іншого? 

— Ні. 

— От і я теж ні. 

— Я знаю. Але ж ти інакший, ніж я. Я чекаю дитину, тому мені й не хочеться робити нічого іншого. Я знаю, що я зараз страшенно дурненька й забагато говорю, і здається, що тобі варто було б кудись поїхати, щоб не втомитися від мене. 

— Ти хочеш, щоб я кудись поїхав? 

— Ні. Я хочу, щоб ти був тут. 

— Я теж цього хочу. 

— Ходи до мене, — сказала вона. — Я хочу помацати ґулю на твоїй голові. Вона така велика.  

Вона провела пальцем по ґулі.  

— Дорогенький, а ти не хотів би відпустити бороду? 

— Ти цього б хотіла? 

— Було б цікаво. Хотіла б тебе побачити з бородою. 

— Гаразд. Відрощу. Почну просто зараз. Гарна ідея. Матиму чим зайнятися. 

— Тебе турбує те, що ти сидиш без діла? 

— Ні. Мені це подобається. Моє життя чудове. А в тебе? 

— Моє життя теж гарне. Я тільки боялася, що тобі зі мною буде нудно, бо я так розтовстіла. 

— Ой, Кет. Ти навіть не уявляєш, як я шалію від тебе. 

— Навіть від такої? 

— Від будь-якої. Мені з тобою добре. Хіба ж нам погано живеться? 

— Добре, просто мені здавалося, що ти якийсь неспокійний. 

— Ні. Інколи мені цікаво знати, що там на фронті, що з тими людьми, яких я знав, але це таке. Я довго про це не думаю. 

— А про кого ти хотів би знати? 

— Про Рінальді, священника й багатьох інших людей, яких я знав. Але я довго про них не думаю. Не хочу думати про війну. Я з нею покінчив. 

— А про що ти зараз думаєш? 

— Ні про що. 

— Ні, ти думав про щось. Скажи мені. 

— Думав, чи справді у Рінальді був сифіліс. 

— І це все? 

— Так. 

— А в нього сифіліс? 

— Я не знаю. 

— Добре, що в тебе немає. А в тебе щось таке було колись? 

— Була гонорея. 

— Не хочу й чути про це. Тобі боліло, дорогенький? 

— Дуже. 

— Хотіла б і я це мати.