Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 68)

— Ще раз скажи. 

— Заткайся. 

— Ти це кажеш так делікатно, — сказав я. — Немовби не хочеш нікого образити. 

— Бо не хочу. 

— Тоді лягай до ліжка. 

— Гаразд.  

Вона підійшла й сіла на ліжко.  

— Я знаю, що зі мною нецікаво, дорогенький. Я наче велика діжка з борошном. 

— І зовсім ні. Ти чарівна й солодка. 

— Я просто незграбне опудало, з яким ти чомусь одружився. 

— І зовсім ні. Ти з кожним днем стаєш чарівніша. 

— Але я ще схудну, дорогенький. 

— Ти й зараз худенька. 

— Ти забагато випив. 

— Одне віскі з содовою, і все. 

— Зараз принесуть ще, — сказала вона. — А тоді, може, замовимо в номер вечерю? 

— Було б добре. 

— І ми тоді вже нікуди не підемо, так? Залишимося нині тут. 

— І пограємось, — сказав я. 

— Я вип’ю трошки вина, — сказала Кетрін. — Мені не зашкодить. Може, нам зможуть дістати нашого старого білого капрі. 

— Звичайно, зможуть, — сказав я. — У такому готелі повинні бути італійські вина. 

У двері постукав кельнер. Він приніс у склянці з льодом віскі, а біля склянки на таці маленьку пляшечку содової. 

— Дякую, — сказав я. — Поставте ось тут. І подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох і дві пляшки сухого білого капрі з льодом. 

— Хочете на перше суп? 

— Хочеш трохи супу, Кет? 

— Будь ласка. 

— Принесіть один суп. 

— Дякую, сер.  

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Я знову повернувся до газет і до війни в тих газетах, поволі наливаючи содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб вони не клали лід у віскі. Нехай би приносили лід окремо. Тоді знаєш, скільки було у склянці віскі, щоб не доливати забагато содової. Треба замовити пляшку віскі, і хай тоді приносять тільки лід і содову. Так буде мудріше. Дуже приємно пити гарне віскі. Це один із найприємніших моментів життя. 

— Про що ти думаєш, дорогенький? 

— Про віскі. 

— Що саме про віскі? 

— Про те, яка це гарна річ. 

Кетрін скривила міну. 

 — Гаразд, — сказала вона. 

Ми прожили три тижні в тому готелі. Там було непогано, ресторан був майже завжди порожній, а вечорами ми дуже часто їли у своєму номері. Ми гуляли в місті або спускалися зубчастою залізницею в Уші й ходили понад озером. Погода була доволі тепла, мов навесні. Ми вже шкодували, що залишили гори, але весняна погода тривала лише декілька днів, після чого знову запанувала холодна вогкість, притаманна перехідній порі від зими до весни. 

Кетрін купувала в місті все, що потрібно для немовляти. Я ходив до розташованого в пасажі гімнастичного залу, де боксував задля підтримання форми. Зазвичай ходив туди зранку, поки Кетрін лежала допізна в ліжку. Упродовж тих кількох днів оманливої весни було дуже приємно, побоксувавши і прийнявши душ, прогулятися вуличками, відчуваючи в повітрі запах весни, а тоді зайти в кав’ярню, де сидіти, розглядати людей, читати газету й попивати вермут, після чого вертатися в готель і обідати разом із Кетрін. Учитель боксу в гімнастичному залі мав вусики. Володів дуже точними короткими ударами, але торопів, коли ви починали атакувати його самого. Але мені в цьому залі подобалося. Там було свіже повітря, багато світла, і я викладався повністю: стрибав через скакалку, боксував з тінню, робив різні вправи для м’язів живота, лежачи на підлозі під сонячним світлом, що падало на мене з відчиненого вікна, і вряди-годи лякав учителя, боксуючи з ним. Спочатку я ніяк не міг призвичаїтися боксувати з тінню перед вузьким подовгастим дзеркалом, бо дуже дивно було там бачити бородатого боксера. Та врешті решт мені це почало здаватися просто кумедним. Я вже хотів було зголити бороду, коли почав займатися боксом, але Кетрін мене відмовила. 

Інколи ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Було гарно так мандрувати, коли були погожі дні, і ми знайшли два добрих місця, куди можна було приїздити на обід. Кетрін уже не могла довго ходити, і я насолоджувався поїздками разом із нею довколишніми сільськими дорогами. Якщо був гарний день, ми чудово проводили час, а погано нам узагалі ніколи не бувало. Ми знали, що дитинка невдовзі мала вже з’явитися на світ, і ми відчували, ніби щось нас квапило, і нам не можна було згаяти марно жодної хвилини, поки ми разом. 

Розділ сорок перший 

Якось я прокинувся о третій годині ночі, почувши, що Кетрін ворушиться в ліжку. 

— З тобою все добре, Кет? 

— Здається, в мене перейми, дорогенький. 

— Регулярні? 

— Ні, не зовсім. 

— Якщо почнуться регулярні, поїдемо в лікарню. 

Я був дуже сонний і знову заснув. Невдовзі прокинувся ще раз. 

— Можливо, подзвони лікареві, — сказала Кетрін. — Я думаю, що вже почалося. 

Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві. — Як часто повторюються перейми? — спитав він. 

— Як часто повторюються перейми, Кет? 

— Здається, щочверть години. 

— Тоді мусите їхати до лікарні, — сказав лікар. — Я теж одягнусь і зараз туди поїду. 

Я повісив слухавку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Дуже довго ніхто не відповідав. Тоді я нарешті додзвонився до якогось чоловіка, котрий пообіцяв негайно вислати таксі. Кетрін одягалася. Її валізка була вже запакована усім, що буде їй потрібне в лікарні, і дитячими речами. Коли ми вийшли в коридор, я набрав ліфтера. Відповіді не було. Я зійшов униз. Там нікого не було, крім нічного сторожа. Я сам підняв нагору ліфт, заніс туди валізку Кетрін, вона зайшла всередину і ми спустилися вниз. Сторож відчинив нам двері, ми вийшли надвір і сіли на кам’яні тумби біля сходів, чекаючи таксі. Ніч була ясна і зоряна. Кетрін дуже хвилювалася. 

— Я така рада, що вже почалося, — сказала вона. — Тепер ще трохи, і все закінчиться. 

— Ти чудова й відважна дівчинка. 

— Я не боюся. Але скоріше б приїхало таксі. 

Ми почули, як воно під’їжджало вулицею, й побачило світло фар. Таксі підкотило до під’їзду, я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав на переднє сидіння валізку. 

— Їдьте до лікарні, — сказав я. 

Ми від’їхали від готельного під’їзду й рушили вгору вулицею. 

Біля лікарні я взяв валізку, і ми зайшли всередину. У приймальні була жінка, яка записала в журнал ім’я Кетрін, її вік, адресу, близьких родичів і віросповідання. Кетрін сказала, що в неї немає жодного віросповідання, і жінка поставила в тій графі риску. Кетрін сказала, що її прізвище Генрі. 

— Я відведу вас до вашої палати, — сказала жінка. 

Ми піднялися вгору ліфтом. Жінка зупинила ліфт на потрібному поверсі, ми вийшли й рушили за нею коридором. Кетрін міцно тримала мене за руку. 

— Ось ця палата, — сказала жінка. — Прошу роздягнутися й лягати в ліжко. Ось це ваша нічна сорочка. 

— Я принесла свою сорочку, — сказала Кетрін. 

— Краще, щоб ви одягнули цю, — сказала жінка. 

Я вийшов з палати й сів на стільці в коридорі.