Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 63)
— Для їзди на тобоґані потрібна спеціальна траса,
— Ми ще не знаємо, — сказав я. — Ми щойно приїхали з Бріссаґо. Екіпаж чекає на вулиці.
— Ви не пошкодуєте, якщо поїдете в Монтре, — сказав перший службовець. — Там чудовий, приємний клімат. І зовсім близько місця для зимового спорту.
— Якщо ви справді цікавитесь зимовим спортом, — сказав другий службовець, — я раджу вам поїхати в Енґадін або Мюррен. Я аж ніяк не можу погодитися з тим, що вам пропонують їхати заради зимового спорту в Монтре.
— У Лез-Авані над Монтре чудові умови для будь-яких видів зимового спорту.
Прихильник Монтре люто зиркнув на свого колегу.
— Джентльмени, — сказав я, — боюся, ми мусимо вже йти. Моя кузина дуже втомлена. Мабуть, ми таки поїдемо в Монтре.
— Мої вітання, — потис мені руку перший службовець.
— Гадаю, ви ще пошкодуєте, що не залишилися в Локарно, — сказав другий службовець. — У будь-якому випадку в Монтре ви маєте зареєструватися в поліції.
— З поліцією не буде жодних проблем, — запевнив мене перший службовець. — Ви побачите, що всі місцеві мешканці люб’язні і привітні.
— Дуже вам дякуємо, — сказав я. — Ми дуже цінуємо всі ваші поради.
— До побачення, — сказала Кетрін. — Дуже дякуємо вам обидвом.
Вони провели нас до дверей і вклонилися, хоч шанувальник Локарно зробив це трохи стримано. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж.
— О, Господи, дорогенький, — сказала Кетрін. — Невже ми не могли б утекти звідти раніше?
Я дав візникові назву готелю, порекомендованого одним зі службовців. Він підібрав віжки.
— Ти забув про військо, — сказала Кетрін. Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір.
— Ще не маю швейцарських грошей, — сказав я.
Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив з місця, і ми поїхали до готелю.
— А чому ти вибрала Монтре? — спитав я Кетрін. — Ти справді хочеш поїхати туди?
— Це перше місто, яке мені пригадалося, — сказала вона. — Воно непогане. Ми можемо поселитися десь у горах.
— Хочеш спати?
— Я вже засинаю.
— Ми добре виспимось. Бідна моя Кет, нічка була довга й важка.
— Мені було добре, — сказала Кетрін. — Особливо, коли ти зробив вітрило з парасолі.
— Ти хоч розумієш, що ми вже у Швейцарії?
— Ні, боюся, що прокинусь і виявиться, що це був сон.
— Я теж.
— Але ж це все насправді, дорогенький, так? Я не їду проводжати тебе десь у Мілані на
— Маю надію, що ні.
— Не кажи такого. Це мене лякає. Може, ми і справді їдемо на вокзал.
— Я вже як п’яний і нічого не можу второпати, — сказав я.
— Покажи мені руки.
Я простягнув їй долоні. Вони були обдерті і вкриті пухирями.
— Але немає рани в боці, — сказав я.
— Не святотатствуй.
Я був дуже втомлений, і мені паморочилось у голові. Уся моя ейфорія минула. Екіпаж їхав далі вулицею.
— Бідні мої рученьки, — сказала Кетрін.
— Не торкайся їх, — сказав я. — Господи, я вже не знаю, де ми. Куди ми їдемо, візник?
Візник зупинив коня.
— У готель «Метрополь». Ви що, не хочете туди?
— Хочемо, — сказав я. — Усе нормально, Кет.
— Усе гаразд, дорогенький. Не турбуйся. Ми добре виспимося, і завтра ти вже не почуватимеш себе п’яним.
— Я дійсно як п’яний, — сказав я. — Увесь цей день, немов якась комедія. Можливо, це в мене від голоду.
— Ти просто втомився, дорогенький. Усе буде добре.
Екіпаж під’їхав до готелю. Хтось вийшов по наші валізки.
— Мені й так непогано, — сказав я. Ми рушили тротуаром до готелю.
— Я знаю, тобі буде добре. Ти просто втомився. Так довго не спав.
— Ну, але ми вже тут.
— Так, ми справді тут.
Слідом за хлопцем, який ніс наші валізки, ми зайшли в готель.
Розділ тридцять восьмий
Тієї осені сніг випав дуже пізно. Ми жили в брунатному дерев’яному будинку серед сосон на схилі гори, де вночі підморожувало, і зранку вода у двох глечиках на комоді вкривалася тонкою кірочкою льоду. Пані Ґуттінґен приходила ранесенько до кімнати, щоб зачинити вікна й розпалити вогонь у височенькій кахляній грубі. Соснові дрова потріскували і спалахували, а коли у грубі починав гудіти вогонь, пані Ґуттінґен приходила вдруге з оберемком великих полін і глечиком з гарячою водою. Коли кімната прогрівалася, вона приносила сніданок. Снідаючи в ліжку, ми могли бачити озеро й гори по той бік озера, на французькому березі. Вершини гір були вкриті снігом, а сіра вода озера мала сталево-синій відблиск.
Перед нашим будиночком-шале була дорога, що вела в гори. Колії й вибоїни від коліс ставали від морозу тверді як залізо, а дорога невпинно здіймалася дедалі вище, проходячи лісом, а тоді довкола гори туди, де вже були луки, стодоли й хатинки серед лугів на узліссях понад долиною. Долина була глибока, і на її дні струменів потічок, що впадав у озеро, і коли з долини віяв вітер, можна було чути, як дзюркоче цей потічок між камінням.
Іноді ми звертали з дороги на стежку, що вела в сосновий ліс. У лісі земля під ногами була м’якша, мороз її не сковував так, як на дорозі. Але затвердла дорога також нас не лякала, бо підошви й каблуки наших черевиків були підбиті цвяхами, і цвяхи на підборах застромлювалися в замерзлі колії, тож у таких черевиках було приємно пройтися дорогою, це навіть бадьорило. Але й лісом було гарно прогулюватися.
Перед будинком, де ми мешкали, гора стрімко спускалася до невеличкої рівнини понад озером, і ми сідали під сонечком на ґанку і бачили дорогу, що звивалася, збігаючи схилом гори, і тераси виноградників на схилі нижчої гори, лози яких оголилися, готуючись до зими, і поля, розділені кам’яними огорожами, а під виноградниками — будиночки містечка на вузькій рівнині понад берегом озера. Посеред озера був острівець з двома деревами, що скидалися на подвійне вітрило рибальського човна. По той бік озера здіймалися круті й гостроверхі гори, а наприкінці озера між двома гірськими пасмами простяглася пласка долина Рони, а ще далі, де долину перерізали гори, височіла Дан-дю-Міді. То була висока засніжена гора, що панувала над усією долиною, але була так далеко, що навіть не відкидала тіні.
Коли яскраво світило сонце, ми обідали на ґанку, а решту часу їли нагорі, в маленькій кімнатці з голими дерев’яними стінами й величенькою грубою в кутку. Ми купували в містечку журнали і книжки, серед яких була й «Гойль», збірка, завдяки якій ми навчилися чимало картярських ігор для двох. Ця невеличка кімнатка з грубою була нашою вітальнею. Там стояло двоє зручних крісел і столик для книжок і журналів, а на обідньому столі, коли з нього прибирали посуд, ми грали в карти. Пан і пані Ґуттінґени мешкали внизу, і інколи вечорами ми чули, як вони перемовляються між собою: їм також було затишно вдвох. Він колись працював метрдотелем, а вона покоївкою в тому самому готелі, і вони заощадили достатньо грошей, щоб купити цей будинок. Вони мали сина, який теж хотів стати метрдотелем. Він навчався цьому фаху в одному з готелів Цюриха. Унизу був салончик, де вони торгували вином і пивом, тож інколи вечорами ми чули, як на дорозі зупинялися підводи, й чоловіки піднімалися сходами до салону випити винця.
У коридорі до нашої вітальні стояв ящик з дровами, з якого я брав поліна, підтримуючи вогонь у грубі. Але ми не сиділи допізна. Ми йшли до ліжка в нашій великій спальні, не вмикаючи світла, а роздягнувшись, я відчиняв вікна, дивився на ніч, холодні зорі й сосни під вікном, а тоді мерщій стрибав до ліжка. Було так гарно лежати в ліжку, вдихаючи холодне чисте повітря, й бачити ніч за вікном. Ми гарно спали, і якщо я й прокидався вночі, то тільки з однієї причини, і я тоді вкрай обережно, щоб не розбудити Кетрін, зсував із себе перину і знову засинав, насолоджуючись теплом і легкістю тоншого покривала. Війна здавалася такою ж далекою, як футбольний турнір у якомусь чужому коледжі. Але я знав з газет, що в горах і далі точилися бої, бо досі не випав сніг.
Іноді ми спускалися горою до Монтре. Униз вела стежка, але вона була стрімка, тому ми зазвичай ішли дорогою, прямуючи цим широченьким замерзлим путівцем поміж полів, тоді поміж кам’яними мурами виноградників, а вже внизу між хатинками сіл, що були на шляху. Там було три села: Шерне, Фонтаніван і ще одне, забув його назву. Тоді ми ще проминали дорогою старовинний замок —
Ми нікого не знали в Монтре. Прогулювалися собі берегом озера, дивилися на лебедів і на численних мартинів та крячків, що злітали вгору, коли до них підходити, і пронизливо квилили, дивлячись на воду. Далі від берега плавали зграйки норців, маленьких і темних, що залишали по собі сліди на воді.
У містечку ми блукали головною вулицею й розглядали вітрини крамниць. Багато великих готелів були закриті, але більшість крамниць працювали, і нас усі були раді там бачити. Там була гарна перукарня, і Кетрін ходила туди робити собі зачіску. Власниця перукарні була дуже привітна, це була єдина знайома нам людина в Монтре. Поки Кетрін була там, я ходив у пивбар, пив темне мюнхенське пиво й читав газети. Я переглядав «Корр’єре делла Сера», а також англійські й американські газети, що приходили з Парижа. Всі оголошення були зафарбовані чорним, мабуть, для того, щоб завадити таким чином комунікації з ворогом. Невесело було це все читати. Скрізь були погані справи. Я сидів у кутку з важким кухлем темного пива й відкритим паперовим пакетиком прецлів, їв солоні прецлі, що добре смакували до пива, і читав про всю цю катастрофу. Я думав, що Кетрін прийде сюди, але її все не було, тож я поклав газети назад на стелаж, заплатив за пиво й попрямував вулицею назустріч їй. День був холодний і похмурий, наче взимку, і навіть від каміння будинків віяло холодом. Кетрін ще й досі була в перукарні. Жінка-перукарка завивала їй волосся. Я сидів у маленькій кабінці й дивився. Це видовище мене збуджувало, Кетрін усміхалася і щось мені говорила, а мій голос аж трохи захрип від збудження. Щипці приємно подзенькували, я міг бачити Кетрін одразу в трьох дзеркалах, а в кабінці було затишно й тепло. Аж ось перукарка уклала Кетрін волосся, Кетрін подивилась у дзеркало і трохи підправила зачіску, витягаючи й заколюючи шпильки, а тоді підвелася.