Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 5)

— Так, — погодилася вона. — Ніхто не уявляє, що діється у Франції. Бо інакше це все б не тривало й досі. Його не порізало шаблею. А розірвало на шматочки. 

Я знову промовчав. 

— Думаєте, це завжди так буде? 

— Ні. 

— А що це зупинить? 

— Десь щось зірветься. 

— Це в нас щось зірветься. У Франції. Не можна й далі чинити таке, як на Соммі, і не зірватися. 

— Тут не зірветься, — сказав я. 

— Думаєте, ні? 

— Ні. Минулого літа їм добре пішло. 

— Можуть зірватися, — сказала вона. — Будь-хто може зірватися. 

— Німці теж. 

— Ні, — заперечила вона. — Не думаю. 

Ми підійшли до Рінальді й міс Ферґюсон. 

— Вам подобається Італія? — запитав Рінальді у міс Ферґюсон по-англійськи. 

— Може бути. 

— Не розуміти, — похитав головою Рінальді. 

— Abbastanza bene, — переклав я. Він похитав головою. 

— Це недобре. Ви любити Англію? 

— Не дуже. Бо я шотландка. 

Рінальді розгублено глянув на мене. 

— Вона шотландка, тому любить Шотландію більше, ніж Англію, — пояснив я йому італійською. 

— Але ж Шотландія — це Англія. 

Я переклав це міс Ферґюсон. 

— Pas encore, — сказала міс Ферґюсон. 

— Ще ні? 

— Ні, і не буде. Нам не подобаються англійці. 

— Не подобаються англійці? І міс Барклі теж? 

— Це різні речі. Не треба все сприймати так дослівно. 

Невдовзі ми розпрощалися й пішли. Вертаючись додому, Рінальді сказав:  

— Міс Барклі віддає перевагу тобі. Це очевидно. Але шотландочка також дуже приємна. 

— Дуже, — погодився я. Хоч і не звертав на неї уваги. — Вона тобі сподобалась? 

— Ні, — відповів Рінальді. 

Розділ п’ятий 

Наступного дня я знову відвідав міс Барклі. Її не було в саду, тож я попрямував до бічних дверей, куди під’їжджали санітарні машини. Там була старша медсестра, котра повідомила, що міс Барклі на чергуванні — «ви ж знаєте, що зараз війна». 

Я сказав, що знаю. 

— Ви американець і служите в італійській армії? — спитала вона. 

— Так, мадам. 

— І як це сталося? Чому ви не пішли до нас? 

— Не знаю, — відповів я. — Можу зробити це зараз? 

— Боюся, що ні. Але скажіть. Чому ви пішли до італійців? 

— Я був у Італії, — сказав я, — і розмовляю італійською. 

— Он як, — сказала вона. — А я тільки вчуся. Чудова мова. 

— Хтось казав, що її можна вивчити за два тижні. 

— Ну, я за два тижні не навчуся. Почала вже кілька місяців тому. Якщо хочете, можете прийти до неї після сьомої. Вона тоді вже буде вільна. Але не приводьте з собою купу італійців. 

— Навіть, попри те, що в них чудова мова? 

— Не тільки мова, але й форма. Але ні. 

— Доброго вам вечора, — попрощався я. 

— A rivederci, Tenente. 

— А rivederla. — Я віддав честь і вийшов. Завжди якось ніяково козиряти іноземцям по-італійському. Мабуть, італійська манера віддавати честь не призначена для експорту. 

День був спекотний. Перед цим я ще їздив угору по річці оглядати плацдарм для захисту мосту біля Плави. Звідти мав починатися наступ. Торік просуватися цим берегом було неможливо, бо від перевалу до понтонного мосту вела тільки одна дорога, що прострілювалася майже на милю кулеметним і артилерійським вогнем. До того ж вона була завузька, щоб розмістити весь необхідний для наступу транспорт, тож австрійці могли б там влаштувати справжню бойню. Але італійці зуміли перетнути річку й розсередитися трохи на австрійському березі, утримуючи там позицію десь у півтори милі. Це була небезпечна ділянка, і австрійці даремно її віддали. Припускаю, що це було ознакою взаємної толерантності, адже австрійці й далі утримували плацдарм біля мосту нижче за водою. Австрійські шанці були на пагорбі лише в кількох метрах від італійських позицій. Там було містечко, від якого залишилися тепер тільки руїни. Були там рештки залізничної станції й розтрощений міст, який було неможливо відбудувати, адже він стояв на видноті. 

Я проїхав вузенькою дорогою до річки, залишив машину біля польового лазарету під горою, перетнув понтонний міст, захищений гірським виступом, і рушив траншеями, прокладеними через зруйноване містечко біля підніжжя схилу. Усі ховалися в укриттях. Стояли штабелі ракет, призначених для виклику артилерійської підмоги або сигналізації про розрив телефонних ліній. Панувала тиша, було спекотно і брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Нікого не було видно. Я перехилив чарку зі знайомим капітаном в одному з бліндажів і рушив мостом назад. 

Закінчували прокладати нову широку дорогу, що зигзагами спускалася з гірського перевалу до мосту. Наступ мав розпочатися відразу по закінченню будівництва. Дорога, що мала багато стрімких поворотів, йшла лісом. За задумом усе мали підвозити новою дорогою, а порожні вантажівки, вози, завантажені санітарні карети й інший транспорт верталися б назад старим вузеньким путівцем. Польовий лазарет розміщався на австрійському березі річки під виступом гори, і санітари переправляли б поранених через понтонний міст на ношах. Так мало бути й після початку наступу. З того, що я бачив, австрійці могли б обстрілювати з гармат останню милю нової дороги там, де вона ставала рівнішою. Приємного в цьому було б мало. Але я знайшов сховок для машин, що проминули б цей останній небезпечний відтинок, де вони могли б чекати, доки перенесуть через понтонний міст поранених. Я волів би проїхатися цією новою дорогою, але її ще не добудували. Вона була широка, добре спроектована, а закрути, що їх було видно в прогалинах на лісистому схилі гори, справляли ефектне враження. Машинам з добрими гальмами цей спуск не створить жодних проблем, та й вниз вони їхатимуть порожніми. Я поїхав назад вузькою дорогою. 

Машину зупинили двоє карабінерів. Угорі на путівець упав снаряд, а поки ми чекали, там вибухнули ще три. То були 77-міліметровки, спочатку лунав свист у повітрі, тоді короткий вибух, яскравий спалах і врешті сірий дим, що стелився дорогою. Карабінери махнули, що ми можемо їхати далі. Проминаючи вирви від снарядів, я відчував сморід вибухівки, запах висадженої в повітря глини й каміння та щойно роздробленого кременю. Я повернувся в Ґоріцію до нашої вілли і, як я вже казав, пішов відвідати міс Барклі, що була на чергуванні. 

Після вечері, яку я швиденько проковтнув, я рушив до вілли, де розташувався англійський госпіталь. Вілла, що стояла серед чудових дерев, була дуже велика й гарна. Міс Барклі сиділа на лавочці в саду. З нею була міс Ферґюсон. Здається, вони зраділи, побачивши мене, а міс Ферґюсон невдовзі вибачилась і рушила геть. 

— Залишу вас удвох, — сказала вона. — Вам і без мене дуже добре. 

— Не йди, Гелен, — попросила міс Барклі. 

— Мушу йти. Треба написати кілька листів. 

— На добраніч, — сказав я. 

— На добраніч, містере Генрі. 

— Тільки не пиши нічого, що викликало б підозру в цензора. 

— Не турбуйся. Я пишу тільки, в якому гарному місці ми живемо, і які італійці відважні. 

— Тоді тобі ще й дадуть нагороду. 

— Було б гарно. На добраніч, Кетрін. 

— Скоро побачимося, — сказала міс Барклі.