Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 4)

— Чудово, — сказав він, побачивши мене. — Підеш зі мною на зустріч з міс Барклі. 

— Ні. 

— Так. Прошу піти зі мною і допомогти мені справити на неї гарне враження. 

— Гаразд. Зачекай тільки, поки я приведу себе в порядок. 

— Помийся й ходи як є. 

Я помився, зачесав волосся, і ми вирушили. 

— Чекай-но, — сказав Рінальді. — Мабуть, нам варто випити. — Він відчинив свою скриньку й дістав з неї пляшку. 

— Тільки не «Стреґу», — сказав я. 

— Ні. Це граппа. 

— Гаразд. 

Він налив дві склянки, і ми цокнулися, виставивши вказівні пальці. Граппа була міцнюща. 

— Ще по одній? 

— Можна, — сказав я. 

Ми ще випили граппи, а тоді Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами вниз. На вулиці було спекотно, але сонце вже починало сідати, і нам було приємно. Англійський госпіталь розташувався у великій віллі, збудованій ще перед війною німцями. Міс Барклі була в саду. З нею була ще одна медсестра. Ми побачили крізь дерева їхні білі уніформи й попрямували до них. Рінальді хвацько віддав честь. Я теж козирнув, але стриманіше. 

— Доброго дня, — сказала міс Барклі. — Здається, ви не італієць? 

— Та ні. 

Рінальді розмовляв з іншою медсестрою. Вони сміялися. 

—  Якось дивно — служити в італійській армії. 

—  Та це справді й не армія. Лише санітарний загін. 

— Однак дуже дивно. Для чого це вам? 

— Сам не знаю, — сказав я. — Є речі, які не можна пояснити. 

— Справді? Бо мене вчили, що таких речей немає. 

— Вам пощастило. 

— Ми й далі маємо так розмовляти? 

— Ні, — сказав я. 

— Оце вже краще. Правда ж? 

— Що це за тростинка? — запитав я. 

Міс Барклі була доволі висока. Мала на собі форму медсестри, була білява й сіроока, зі смаглявою шкірою. Мені вона видалася дуже вродливою. Тримала в руках тоненьку ротангову тростинку, оправлену в шкіру і схожу на іграшковий стек для верхової їзди. 

— Вона належала хлопцеві, якого вбили торік. 

— Мені страшенно прикро. 

— Був дуже гарним хлопцем. Хотів одружитися зі мною, але загинув на Соммі. 

— Там було жахіття. 

— Ви там були? 

— Ні. 

— Мені розповідали, — сказала вона. — Тут війна зовсім не така. Мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Її повернули з його речами. 

— Ви довго були заручені? 

— Вісім років. Ми виростали разом. 

— А чому не одружилися? 

— Не знаю, — сказала вона. — Через мою дурість. Могла б це для нього зробити. Але думала, що йому буде гірше. 

— Ясно. 

— А ви були колись закохані? 

— Ні, — сказав я. 

Ми присіли на лавці, і я подивився на неї. 

— Маєте гарне волосся, — сказав я. 

— Вам подобається? 

— Дуже. 

— Коли він помер, я хотіла обстригтися. 

— Ні. 

— Хотіла зробити щось для нього. Бачите, я зовсім не дбала про такі речі, а він міг отримати все. Усе, що захотів би, якби я тільки знала. Могла б вийти за нього заміж абощо. Тепер я все це знаю. А тоді не знала, а він зібрався на війну. 

Я промовчав. 

— Тоді я нічого не знала. Думала, що йому так буде гірше. Думала, що він, можливо, цього не витримає, а тоді його просто вбили, і це все — кінець. 

— Хтозна. 

— Так, так, — сказала вона. — Це вже кінець. 

Ми подивилися на Рінальді, котрий розмовляв з іншою медсестрою. 

— Як її звати? 

— Ферґюсон. Гелен Ферґюсон. Ваш приятель — лікар, так? 

— Так. І дуже добрий. 

— Чудово. Рідко знайдеш доброго лікаря так близько від фронту. Бо звідси ж близько до фронту, правда? 

— Недалечко. 

— Дурнуватий цей фронт, — сказала вона. — Хоча тут дуже гарно. А скоро буде наступ? 

— Так. 

— Тоді в нас з’явиться робота. Бо зараз немає. 

— Ви давно стали медсестрою? 

— Наприкінці п’ятнадцятого. Почала разом із ним. Думала тоді, дурепа, що він може опинитися в тому самому госпіталі, де буду я. З порізом від шаблі, скажімо, і з перев’язаною головою. Або з простреленим плечем. Такі ось мальовничі картинки. 

— На фронті таких картинок чимало, — сказав я.