Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 31)

— Кюммель. 

— Я пришлю когось, щоб забрав їх звідси. Більше порожніх пляшок немає? 

— Поки що ні. 

— А мені ще було шкода, що ви захворіли на жовтяницю. Даремно я вас шкодувала. 

— Дякую вам. 

— Я не збираюся звинувачувати вас у небажанні повертатися на фронт. Але могли б вигадати щось розумніше, ніж викликати в себе жовтяницю надмірними дозами алкоголю? 

— Чого-чого? 

— Алкоголю. Ви добре мене чули.  

Я промовчав.  

— Якщо ви ще чогось не вигадаєте, боюся, що вам таки доведеться повертатися на фронт, як тільки одужаєте від жовтяниці. Я не думаю, що зумисне спричинена жовтяниця дає вам право на додаткову відпустку. 

— Ви так не думаєте? 

— Ні. 

— А ви самі колись хворіли на жовтяницю, міс Ван Кемпен? 

— Ні, але мені ця хвороба добре відома. 

— І що, хворі отримували від неї велику втіху? 

— Припускаю, що це краще, ніж фронт. 

— Міс Ван Кемпен, — сказав я, — чи знали ви хоч одного чоловіка, який би вгатив сам себе в мошонку, щоб уникнути призову? 

Міс Ван Кемпен пропустила повз вуха це запитання. Бо інакше вона повинна була б вийти геть із палати. А виходити вона була не готова, бо надто довго плекала до мене неприязнь, щоб тепер не скористатися моментом. 

— Я знала багатьох чоловіків, які навмисне завдавали собі рани, щоб не потрапити на фронт. 

— Я вас питав не про це. Я й сам бачив зумисне заподіяні рани. Але я запитав, чи знали ви хоч одного чоловіка, який, уникаючи призову, вгатив би себе по яйцях. Бо відчуття майже таке, як і при жовтяниці, і я сумніваюся, що жінкам це відчуття добре знайоме. Ось чому я запитав, міс Ван Кемпен, чи ви хворіли колись на жовтяницю, бо…  

Міс Ван Кемпен залишила кімнату. Невдовзі прийшла міс Ґейдж. 

— Що ви сказали Ван Кемпен? Вона така розлючена. 

— Ми порівнювали свої відчуття. Я збирався висловити припущення, що їй ще ніколи не доводилося народжувати… 

— Ви здуріли, — сказала Ґейдж. — Вона тепер три шкури з вас здере. 

— Вже здерла, — сказав я. — Позбавила мене відпустки, а тепер ще, мабуть, захоче підвести під трибунал. Вона достатньо підла. 

— Ви їй ніколи не подобалися, — сказала Ґейдж. — А що трапилося? 

— Вона каже, ніби я допився до жовтяниці для того, щоб не повертатися на фронт. 

— Та ну, — сказала Ґейдж. — Я присягнуся, що ви ніколи й краплі в рот не брали. Усі присягнуться, що ви взагалі не п’єте. 

— Вона знайшла пляшки. 

— А я вам сто разів казала, щоб викинули ті пляшки геть. Де вони тепер? 

— У шафі. 

— Маєте якусь валізу? 

— Ні. Запхайте в цей рюкзак. 

Міс Ґейдж склала пляшки в рюкзак.  

— Віддам їх швейцарові, — сказала вона. Тоді рушила до дверей. 

— Хвилиночку, — почув я голос Ван Кемпен. — Я візьму ці пляшки. — З нею був швейцар. — Віднесіть їх, будь ласка, — сказала вона. — Я хочу показати їх лікареві, коли складатиму рапорт. 

Вона покрокувала коридором. Швейцар поніс рюкзак. Він добре знав, що в ньому. 

Більше нічого не сталося, але відпустка моя пропала. 

Розділ двадцять третій 

Того вечора, коли я мав повертатися на фронт, я послав швейцара зайняти мені місце в поїзді, що мав прибути з Турина. Поїзд відбував опівночі. Він формувався в Турині, прибував у Мілан десь о пів на одинадцяту вечора, і стояв на вокзалі аж до відправки. Щоб зайняти місце у вагоні, треба було приходити перед тим, як прибуває поїзд. Швейцар пішов разом із приятелем, кулеметником у відпустці, який працював у кравецькій майстерні, і був певний, що вдвох вони обов’язково зуміють щось мені знайти. Я дав їм гроші на перонні квитки й попросив захопити мій багаж. Складався він з великого рюкзака і двох дорожніх сумок. 

Я попрощався в госпіталі біля п’ятої вечора й пішов. Швейцар заніс багаж у свою сторожку, і я сказав йому, що буду на вокзалі трохи раніше, ніж опівночі. Його дружина назвала мене «Signorino» і заплакала. Тоді витерла очі, потисла мені руки і знову заплакала. Я поплескав її по плечу, і вона знову заплакала. Вона завжди штопала й латала мої речі, була низенькою опецькуватою жіночкою з сивим волоссям і лагідним обличчям. Коли вона плакала, трусилося ціле її обличчя. Я пішов до винарні на розі й почав там чекати, визираючи у вікно. Надворі було темно, холодно й імлисто. Я розрахувався за каву і граппу й дивився на перехожих, що проходили повз освітлене вікно. Побачив Кетрін і постукав по склу. Вона озирнулася, помітила мене, всміхнулася, а я вийшов їй назустріч. Вона була в темно-синій пелерині й м’якому фетровому капелюшку. Ми рушили далі хідником повз винарні, тоді перетнули ринкову площу, попрямували далі вулицею і вийшли попід аркою на соборну площу. Там за трамвайними коліями височів собор. Він був білий і вологий від туману. Ми перетнули колії. Ліворуч були крамнички з освітленими вітринами і вхід до галереї. Площа була вповита мрякою, і коли ми наблизилися до собору, його камінні мури були мокрі, а сам він зблизька виглядав величезним. 

— Хочеш зайти? 

— Ні, — сказала Кетрін. Ми рушили далі. В тіні кам’яного контрфорсу перед нами стояв солдат із дівчиною, і ми їх проминули. Вони стояли, щільно притулившись до стіни, і він загорнув її в свою накидку. 

— Схожі на нас, — сказав я. 

— Ніхто на нас не схожий, — сказала Кетрін. Радості в її голосі не відчувалося. 

— Шкода, що їм нема куди піти. 

— Може, це й краще для них. 

— Не знаю. Було б добре, якби кожен мав куди піти. 

— У них є собор, — сказала Кетрін. 

Ми якраз його проминули. Перетнули площу і знову озирнулись на собор. Він гарно виглядав у тумані. Ми стояли перед крамничкою шкіряних виробів. Там у вітрині були виставлені чоботи для верхової їзди, наплічник і лижні черевики. Усе це було розкладене окремо, як на виставці: наплічник по центру, чоботи з одного боку, а черевики з другого. Шкіра була темна, гладенька і лисніла, мов старе сідло. Від її лискучої поверхні тьмяно відбивалося електричне світло. 

— Колись і нам буде варто стати на лижі. 

— За два тижні почнеться лижний сезон у Мюррені, — сказала Кетрін. 

— Махнемо туди. 

— Гаразд, — сказала вона. Ми пройшли повз інші вітрини й завернули на бічну вуличку. 

— Я тут ніколи не була. 

— Я так ходив до госпіталю, — сказав я. 

Вуличка була вузенька, і ми трималися правого боку. Ми зустрічали в тумані чимало перехожих. У всіх крамницях були освітлені вітрини. В одній вітрині ми побачили цілу гору сирів. Я зупинився перед магазином зі зброєю. 

— Зайдемо на хвильку. Я мушу тут щось купити. 

— Що саме? 

— Пістолет. — Ми зайшли, я розстебнув ремінь з порожньою кобурою і поклав на ляду. За лядою були дві жінки. Вони розклали переді мною кілька пістолетів. 

— Має пасувати сюди, — сказав я, відкриваючи кобуру. Це була сіра шкіряна кобура, яку я купив на барахолці, щоб носити в місті. 

— А в них є добрі пістолети? — спитала Кетрін. 

— Усі десь однакові. Можу я спробувати цей? — запитав я в жінки. 

— Тут нема де стріляти, — сказала вона. — Але він дуже добрий. Беріть, не помилитесь. 

Я спустив курок і відтягнув затвор. Пружина була доволі туга, але затвор ходив плавно. Я прицілився і знову клацнув курком.