Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 29)

Він почав обтинати чорний папір, тоді розділив дві половинки, наклеїв профілі на картку і передав її мені. 

— Скільки з мене? 

— Нічого, — він махнув рукою. — Це мій вам дарунок. 

— Але будь ласка. — Я витяг кілька монеток. — Зробіть мені приємність. 

— Ні. Мені й так було приємно це зробити. Подаруйте вашій дівчині. 

— Дякую вам дуже і до зустрічі. 

— Бувайте здорові. 

Я рушив далі до госпіталю. Для мене було кілька листів, один з них офіційний. Мені ще надавали тритижневу відпустку для повного одужання, після чого я мав повертатися на фронт. Я уважно перечитав листа. Ну, що тут сказати. Відпустка розпочиналася четвертого жовтня, відразу по завершенню курсу лікування. Три тижні, або двадцять один день. Отже, це буде двадцять п’ятого жовтня. Я сказав, що піду ще провітритися, й рушив до ресторанчика на тій самій вулиці, що й госпіталь, щоб там повечеряти й почитати за столиком решту листів і газету «Корр’єре делла Сера». Був лист від мого діда з родинними новинами, патріотичними напучуваннями, векселем на двісті доларів і кількома газетними вирізками; тоді ще нудний лист від нашого священника, лист від одного мого знайомого, котрий служив у французькій авіації, де зібралася дуже весела гультяйська компанія, і він розповідав про їхні пригоди, а тоді ще була записка від Рінальді, в якій той запитував, скільки часу я ще збираюся бити байдики в Мілані, і що тут новенького? Він хотів, щоб я привіз йому деякі грамофонні платівки, і додав список. Я випив за вечерею пляшечку к’янті, тоді ще кави з коньяком, дочитав газету, поклав листи в кишеню, залишив газету на столі разом із чайовими і пішов. У своїй госпітальній палаті я роздягнувся, вбрав піжаму і халат, опустив штору на дверях до балкону і, сидячи в ліжку, почав переглядати бостонські газети, які принесла в госпіталь для своїх хлопчиків місіс Меєрс. Команда «Чикаго Вайт Сокс» здобула приз Американської ліги, а «Нью-Йорк Джаєнтс» лідирували в Національній лізі. Бейб Рут був пітчером бостонської команди. Газети були нудні, новини містечкові й нецікаві, а всі воєнні вісті давно вже застаріли. Усі американські новини були про тренувальні табори. Я був радий, що не опинився в такому таборі. Бейсбольні новини мене мало цікавили, а крім них там і не було що читати. Газет було забагато, але цікавості вони не викликали. До того ж, вони були вже не першої свіжості, та все одно я їх знічев’я переглядав. Мені було цікаво, чи закриють основні ліги, якщо Америка по-справжньому вступить у війну. Мабуть, ні. От у Мілані й далі відбувались перегони, хоч ситуація на фронті була препогана. А от у Франції закрили іподроми. Звідти й привезли того нашого коня, Джапалака. Кетрін починала нічне чергування не раніше дев’ятої. Я чув її кроки на поверсі, коли вона заступила на чергування, а одного разу навіть бачив, як вона пройшла коридором. Вона обійшла деякі інші палати, а тоді нарешті зайшла в мою. 

— Затрималася, дорогенький, — сказала вона. — Багато було роботи. А як ти? 

Я розповів їй про газети і відпустку. 

— Гарно, — сказала вона. — І куди б ти хотів поїхати? 

— Нікуди. Хочу залишатися тут. 

— Що за дурниці. Вибери гарненьке місце, і я поїду з тобою. 

— А як ти це владнаєш? 

— Не знаю. Але щось придумаю. 

— Ти просто чудо. 

— Зовсім ні. Але коли нема чого втрачати, завжди знаходиться вихід. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Нічого. Просто я подумала, якими дрібними виявляються перешкоди, що здавалися такими нездоланними. 

— Але ж тобі нелегко буде вирватися звідси. 

— І зовсім ні, дорогенький. Якщо буде потрібно, я просто поїду й усе. Але до цього не дійде. 

— І куди ж ми поїдемо. 

— Немає різниці. Куди захочеш. Аби там не було знайомих. 

— Тобі взагалі байдуже, куди ми поїдемо? 

— Так. Мені будь-де сподобається. 

Вона була якась зажурена й напружена. 

— Що сталося, Кетрін? 

— Нічого. Нічого не сталося. 

— Але ж я бачу. 

— Та ні, нічого. Справді нічого. 

— Щось сталося, я знаю. Скажи мені, люба. Можеш сказати. 

— Нічого. 

— Скажи. 

— Я не хочу. Боюся тебе засмутити або стурбувати. 

— Не бійся. 

— Ти певний? Мене це не турбує, але я боюсь за тебе. 

— Якщо тебе це не турбує, то й за мене не журись. 

— Не хочу цього казати. 

— Скажи. 

— Чи я повинна? 

— Так. 

— Я матиму дитинку, дорогенький. Це вже майже третій місяць. Тебе це не злякало, ні? Будь ласка, прошу не тривожитись. Тобі не треба перейматися. 

— Усе добре. 

— Справді все добре? 

— Звичайно. 

— Я все робила. Все перепробувала, але нічого не допомогло. 

— Я не тривожуся. 

— Я нічого не могла вдіяти, дорогенький, і мене це не турбує. Ти теж не повинен журитися й переживати. 

— Я тільки за тебе переживаю. 

— Ну, власне. А ти не повинен переживати. Завжди народжуються діти. Усі мають дітей. Це природна річ. 

— Ти просто чудо. 

— Ні, зовсім ні. Але не переймайся, дорогенький. Я спробую не завдавати тобі клопоту. Я знаю, що вже завдала клопоту. Але ж досі я була чемною дівчинкою, правда? Ти ж навіть і подумати не міг, правда? 

— Ні. 

— Так буде й далі. Ти просто не хвилюйся. Я ж бачу, що ти стурбувався. Не треба. Перестань. Хочеш щось випити, дорогенький? Я знаю, як піднімає тобі настрій чарочка. 

— Ні. В  мене гарний настрій. А ти просто чудо. 

— Ні, не чудо. Але я все зроблю, щоб ми були разом, якщо ти вирішиш, куди нам поїхати. У жовтні ще має бути гарно. Нам буде гарно разом, дорогенький, а коли ти будеш на фронті, я тобі щодня писатиму. 

— А ти де будеш? 

— Я ще не знаю. Але в якомусь прекрасному місці. Я все полагоджу. 

Якийсь час ми мовчали, нічого не кажучи. Кетрін сиділа на ліжку, а я дивився на неї, але ми не торкалися одне одного. Щось нас розділило, коли хтось заходить у кімнату, і всі ніяковіють. Вона простягла руку і взяла мою. 

— Ти не розгнівався, дорогенький? 

— Ні. 

— І не відчуваєш себе в пастці? 

— Трохи, можливо. Але не через тебе. 

— Я й не мала на увазі себе. Не будь дурником. Я мала на увазі пастку взагалі. 

— Фізіологічно завжди почуваєшся в пастці.