Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 28)
— Багато не дадуть. В останню хвилину, — сказав Меєрс, — на нього поставили купу грошей.
— Хто?
— Кемптон зі своїми хлопцями. Побачите. Там і двократного виграшу не буде.
— Отже, ми не отримаємо трьох тисяч лір, — сказала Кетрін. — Шахрайство це, а не перегони!
— Отримаємо двісті лір.
— Це пшик. Що це дасть. Я думала, ми виграємо три тисячі.
— Паскудне шахрайство, — сказала Ферґюсон.
— Звичайно, — сказала Кетрін. — Якби тут не шахраювали, то ми б на нього ніколи й не поставили. Але хотілося б виграти три тисячі лір.
— Ходімо вниз, щось вип’ємо й побачимо, що нам заплатять, — сказав Кровел. Ми підійшли до дошки, де вивішували номери переможців, і коли пролунав дзвін до виплати, проти номера Джапалака виставили 18,50. Це означало, що сума чистого виграшу при ставці в десять лір менша навіть від самої ставки.
Ми спустилися в бар під трибуною й випили по склянці віскі з содовою. Там ми зустріли двох знайомих італійців і Мак-Адамса, віце-консула, і вони піднялися разом із нами на трибуну до дівчат. Італійці були дуже люб’язні, а Мак-Адамс завів розмову з Кетрін, поки ми пішли вниз робити нові ставки. Містер Меєрс стояв біля тоталізатора.
— Запитай, на кого він закладає, — сказав я Кровелу.
— На кого граєте, містере Меєрс? — запитав Кровел.
Меєрс витяг програмку і показав олівцем на п’ятий номер.
— Ви не заперечите, якщо й ми на нього зіграємо? — запитав Кровел.
— Давайте. Вперед. Тільки не кажіть моїй дружині, що це я підказав.
— Вип’єте з нами? — запитав я.
— Ні, дякую. Я зовсім не п’ю.
Ми поставили сто лір на п’ятий номер як на переможця і ще сто на друге місце, а тоді знову випили віскі з содовою. У мене був чудовий настрій, ми зустріли ще двох італійців, випили з кожним по скляночці, а тоді пішли назад до дівчат. Ці італійці також були страшенно ґречні, немовби змагалися, хто люб’язніший, з тими двома, що їх ми зустріли раніше. Невдовзі вже нікому не сиділося на місці. Я віддав Кетрін квиточки.
— Який то кінь?
— Не знаю. Вибір містера Меєрса.
— Ти навіть клички не знаєш?
— Ні. Можеш знайти його в програмці. Здається, номер п’ятий.
— Яка зворушлива довірливість, — сказала вона.
П’ятий номер переміг, але ми нічого не виграли. Містер Меєрс розгнівався.
— Треба поставити двісті лір, щоб виграти двадцять, — сказав він. — Дванадцять лір за десять. Немає сенсу. Моя дружина програла двадцять лір.
— Я піду з тобою вниз, — сказала мені Кетрін.
Усі італійці зірвалися на ноги. Ми спустилися вниз і пішли до паддоку.
— Тобі тут подобається? — спитала Кетрін.
— Так. Може бути.
— Воно нібито непогано, — сказала вона. — Але мені, дорогенький, важко, коли так багато знайомих.
— Та їх не так і багато.
— Ну, так. Але ті Меєрси та ще той чоловік із банку з дружиною й дітьми…
— Він дає гроші під мої векселі, — сказав я.
— Так, але не було б його, то давав би хтось інший. А ті останні четверо хлопців були жахливі.
— Можемо залишитися тут і дивитися перегони з-за паркана.
— Було б гарно. І ще, дорогенький, давай-но поставимо на зовсім невідомого нам коня, на якого не закладеться містер Меєрс.
— Гаразд.
Ми поставили на коня з кличкою Світлий, і той прискакав четвертим у заїзді з п’ятьох. Ми сперлись на паркан і дивилися, як проносяться повз нас, гупаючи копитами, коні, а ще ми бачили гори вдалині, а за деревами й полями — Мілан.
— Я почуваю себе набагато чистішою, — сказала Кетрін.
Коні вже поверталися назад, мокрі й зіпрілі, проходили крізь ворота, а жокеї заспокоювали їх і спішувалися під деревами.
— Хочеш щось випити? Прямо тут, щоб бачити коней.
— Зараз принесу щось, — сказав я.
— Хлопець принесе, — сказала Кетрін.
Вона підняла руку, і до нас підбіг хлопчина з бару «Пагода» біля стаєнь. Ми сіли за круглий залізний столик.
— Хіба не краще, коли ми самі?
— Так, — сказав я.
— Бо там нагорі я почувала себе дуже самотньою.
— Тут чудово, — сказав я.
— Так. Тут справді гарний іподром.
— Хороший.
— Я тільки не хочу зіпсувати тобі настрій, дорогенький. Ми можемо повернутися, коли забажаєш.
— Ні, — сказав я. — Посидимо і вип’ємо тут. А тоді підемо до ями з водою дивитися на стипль-чез.
— Ти неймовірно добрий до мене, — сказала вона.
Побувши якийсь час на самоті, ми були раді знову побачити всіх інших. Ми гарно провели цей день.
Розділ двадцять перший
У вересні спочатку стало прохолодніше вночі, а тоді вже й удень, листя на деревах у парку почало міняти забарвлення, і ми усвідомили, що літо минуло. На фронті були погані справи, і Сан Ґабріеле так досі й не змогли взяти. Бої на плато Баїнзіцца припинилися, а ближче до середини місяця практично зупинилися й бої за Сан Ґабріеле. Гору так і не вдалося захопити. Етторе повернувся на фронт. Коней перевезли в Рим, і перегонів більше не було. Кровел також поїхав у Рим, звідки його мали відправити назад до Америки. У місті двічі вибухали антивоєнні бунти, серйозні заворушення були і в Турині. Один англійський майор сказав мені в клубі, що італійці втратили сто п’ятдесят тисяч душ у боях на плато Баїнзіцца й під Сан Ґабріеле. Крім того, сказав він, ще сорок тисяч загинуло на Карсо. Ми випили, і він розговорився. Сказав, що цього року вже не буде боїв, і що італійці відкусили більше, ніж можуть проковтнути. Він сказав, що наступ у Фландрії не принесе нічого доброго. Якщо союзники й далі втрачатимуть стільки людей, як цієї осені, через рік вони цілком видихнуться. Ми й так уже ледве тримаємось. Головне, не визнавати цього. Та країна, яка останньою збагне, що видихлася, й переможе у війні. Ми знову випили. Я часом не з якогось штабу? Ні. Бо він зі штабу. Але це все дурниці. Крім нас у клубі не було нікого, і ми сиділи на одній з великих шкіряних канап. Він мав бездоганно начищені чоботи з матової шкіри. Чудові чоботи. Він сказав, що все це дурниці. Думають лише про дивізії й живу силу. Гризуться через ті дивізії, а тоді дістають їх і враз угроблюють. Усі вже видихлись. Перемагають тільки німці. Оце солдати, чорт би їх забрав! Старий Гун — оце солдат. Але й вони вже видихлись. Усі видихлись. Я запитав про Росію. Він сказав, що й там уже всі видихлись. Я скоро й сам це побачу. Та й австріяки вже видихлись. Якби їм додати кілька гунських дивізій, вони ще б себе показали. А чи наступатимуть вони цієї осені? Звичайно, що так. Італійці цілком видихлись. Усі це знають. Старий Гун пройде Трентіно й переріже залізничну колію під Віченцою, і де тоді будуть італійці? Вони вже пробували це в шістнадцятому, сказав я. Але без німців. Так, сказав я. Але вони навряд чи це зроблять, сказав він. Занадто просто. Вони вдадуться до чогось складнішого і видихнуться остаточно. Я мушу йти, сказав я. Треба було вертатися в госпіталь.
— До зустрічі, — сказав він. А тоді життєрадісно: — Бажаю удачі!
Ця життєрадісність дуже контрастувала з його всеосяжним песимізмом.
Я зайшов у перукарню, де поголився, а тоді й попрямував до госпіталю. Моя нога вже давно не була в такому гарному стані. Три дні тому я проходив медичний огляд. Мені залишалося пройти ще кілька процедур до завершення лікувального курсу в
— Просто красуні, — сказав він. — Хочете теж,
Дівчата пішли далі, зі сміхом розглядаючи свої силуети. Дівчата були симпатичні. Одна з них працювала у винарні навпроти госпіталю.
— Гаразд, — сказав я.
— Скиньте кашкета.
— Ні. Хай буде з ним.
— Вийде не так гарно, — сказав старий. — Але, — сяйнув він посмішкою, — войовничіше.