Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 20)

— Годі тобі вже про це. Давай. Будь ласка. Прошу тебе, Кетрін. 

— Гаразд, але тільки на хвилинку. 

— Добре, — сказав я. — Зачини двері. 

— Не можна. Ти не повинен. 

— Ходи до мене. Не говори. Давай, будь ласка. 

Кетрін сіла на стілець біля ліжка. Двері в коридор були прочинені. Шал минув, і мені було краще, ніж будь-коли в житті. 

Вона спитала:  

— Тепер ти віриш, що я тебе кохаю? 

— Ой, яка ти чудова, — сказав я. — Ти мусиш залишитися. Тебе не можуть відправити звідси. Я шалено тебе кохаю. 

— Нам треба бути дуже обачними. Це було якесь божевілля. Не можемо таке робити. 

— Можемо вночі. 

— Нам треба бути дуже обачними. Ти теж маєш бути обачним на людях. 

— Я буду. 

— Ти повинен. Солодкий ти мій. Ти справді мене кохаєш, так? 

— Не кажи цього знову. Ти не уявляєш, що тоді зі мною діється. 

— Я буду тоді обережна. Не хочу, щоб ти знову втратив голову. А тепер я мушу йти, дорогенький мій, справді. 

— Відразу повертайся. 

— Прийду, коли зможу. 

— До зустрічі. 

— До зустрічі, любий. 

Вона пішла. Бог свідок, що я не хотів закохуватися в неї. Ні в кого я не хотів закохуватися. Але Бог свідок, що я таки закохався, і ось тепер я лежав на ліжку в госпітальній палаті в Мілані, і про що я тільки не думав, але мені було неймовірно добре, і врешті-решт до палати зайшла міс Ґейдж. 

— Уже їде лікар, — сказала вона. — Він подзвонив з озера Комо. 

— І коли він буде тут? 

— Сьогодні під вечір. 

Розділ п’ятнадцятий 

Нічого не відбулося до підвечір’я. Лікар виявився миршавеньким і тихим коротуном, якого явно бентежила вся ця війна. Не приховуючи своєї вишуканої огиди, він делікатно витягнув з моїх стегон чимало дрібненьких сталевих скалок. Він застосовував місцеву анестезію, називаючи це знеболювальне «снігом», від якого тканини заморожувалися, і біль відчувався лише тоді, коли зонд, скальпель чи пінцет заходили глибше, під заморожену частину тіла. Про це миттєво свідчила реакція пацієнта, тому невдовзі лікар забув про свою витончену делікатність і заявив, що найкраще мені зробити рентген. Зондування не дало задовільних результатів, сказав він. 

На рентген мене повезли в головний госпіталь, Ospedale Maggiore, і лікар, який його робив, був темпераментний, вправний і безжурний. Пацієнта підтримували за плечі, щоб він сам міг бачити на екрані великі сторонні предмети у своєму тілі. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив, щоб я написав у його кишеньковому блокнотику своє прізвище, номер полку і мої враження. Він заявив, що сторонні предмети були гидкі, паскудні й мерзенні. А австріяки просто сучі сини. Скількох я вбив? Я нікого не вбивав, але хотів його потішити, тому сказав, що вбив їх море. Зі мною була міс Ґейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона чарівніша за Клеопатру. Чи вона це зрозуміла? Клеопатра колись царювала в Єгипті. Так, Бог свідок, що чарівніша. Ми повернулися до свого маленького госпіталю в санітарній кареті, і після того, як мене багато разів піднімали з нош, я врешті-решт знову був нагорі, у своєму ліжку. Знімки принесли вже по обіді, той лікар Богом присягався, що надішле їх того ж дня, і виконав обіцянку. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягала їх звідти, підносила до світла, і ми їх разом розглядали. 

— Це твоя права нога, — сказала вона, а тоді поклала знімок у конверт. — А це ліва. 

— Сховай їх, — сказав я. — І ходи до ліжка. 

— Не можу, — сказала вона. — Я тільки принесла їх на секундочку, щоб показати тобі. 

Вона пішла, а я й далі лежав. Було гаряче, і мені вже остогидло лежати в ліжку. Я послав швейцара по газети, всі, які будуть. 

Перш ніж він повернувся, до палати зайшли троє лікарів. Я вже зауважив, що всі бездарні лікарі мають тенденцію ходити гуртом і консультуватися одне з одним. Лікар, що не годен вирізати вам належним чином апендицит, порекомендує вам лікаря, який не здатний видалити як слід мигдалики. Оці троє й були такими лікарями. 

— А ось і наш молодий чоловік, — сказав госпітальний лікар з делікатними руками. 

— Як ся маєте? — сказав високий і худющий лікар-бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти з рентгенівськими знімками, нічого не сказав. 

— Знімемо пов’язки? — запитав лікар-бородань. 

— Звичайно. Сестричко, прошу зняти пов’язки, — сказав міс Ґейдж госпітальний лікар. 

Міс Ґейдж розбинтувала мене. Я подивився на свої ноги. У польовому госпіталі вони нагадували не надто свіжий фарш для гамбургера. Тепер вони вкрилися струпом, коліно набрякло й побіліло, литка розм’якла, але принаймні вже не було гною. 

— Дуже чисто, — сказав госпітальний лікар. — Чисто й гарно. 

— Гм, — сказав лікар-бородань. 

Третій лікар зазирнув через плече госпітального лікаря. 

— Прошу порухати коліном, — сказав лікар-бородань. 

— Я не можу. 

— Перевіримо суглоби? — запитав лікар-бородань. Він мав на рукаві, крім трьох зірочок, ще й смужку. А отже, був у ранзі капітана. 

— Звичайно, — сказав госпітальний лікар. Двоє з них взяли мене обережно за праву ногу й зігнули її. 

— Боляче, — сказав я. 

— Так. Так. Ще трохи, колего. 

— Та годі вже. Більше не згинається, — сказав я. 

— Рухливість обмежена, — сказав капітан. Він випростався. — Прошу ще раз показати мені знімки, колего.  

Третій лікар подав йому один знімок.  

— Ні. Ліву ногу, будь ласка. 

— Це ліва нога, колего. 

— Маєте рацію. Я подивився під іншим кутом.  

Він повернув знімок. Тоді якийсь час розглядав другий знімок.  

— Бачите, колего? — він показав на один зі сторонніх предметів, сферичні обриси якого було чітко видно на світлі. Вони всі пильно придивилися до знімка. 

— Можу сказати тільки одне, — сказав бородатий капітан. — Це все питання часу. Три місяці, можливо, й пів року. 

— Адже має накопичитися синовіальна рідина. 

— Безумовно. Це все питання часу. Бо я не ризикну оперувати таке коліно, перш ніж утвориться оболонка довкола осколка. 

— Погоджуюся з вами, колего. 

— Півроку для чого? — запитав я. 

— Для того, щоб довкола осколка утворилася оболонка, після чого можна буде безпечно оперувати коліно. 

— Я не вірю, — сказав я. 

— Ви хочете зберегти коліно, молодий чоловіче? 

— Ні, — сказав я. 

— Що? 

— Нехай мені відріжуть ногу, — сказав я. — І причеплять до неї гак.