Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 19)
— Так. Дуже вам дякую, — сказав я. — Чи не могли б ви закликати сюди перукаря?
— Я вже заходила до вас, і ви спали, тримаючи в руках оце.
Вона відкрила дверцята шафи й показала мені пляшку з вермутом. Вона була майже порожня.
— Я сховала сюди й ту іншу пляшку, що була під ліжком, — сказала вона. — Чому ви не попросили, щоб я принесла склянку?
— Я думав, що ви забороните мені пити.
— Я б і сама з вами випила.
— Славна ви дівчина.
— Вам не варто пити самому, — сказала вона. — Більше цього не робіть.
— Добре.
— Приїхала міс Барклі, ваша знайома, — сказала вона.
— Справді?
— Так. Мені вона не подобається.
— Ще сподобається. Вона надзвичайно приємна.
Вона похитала головою.
— Я в цьому не сумніваюся. Можете трохи посунутися в цей бік? Так добре. Я вас помию перед сніданком.
Вона вмила мене намиленою ганчіркою й теплою водою.
— Нахиліть трохи плечі, — сказала вона. — Так добре.
— Чи міг би перукар прийти ще перед сніданком?
— Я вишлю по нього швейцара.
Вона вийшла, а тоді знову повернулася.
— Він пішов по нього, — сказала вона й опустила ганчірку в миску з водою.
Перукар прийшов разом зі швейцаром. Це був чолов’яга років п’ятдесяти з підкрученими вгору вусами. Міс Ґейдж закінчила поратися біля мене й вийшла, а перукар намилив мені лице й заходився голити. Був дуже поважний і утримувався від розмови.
— У чому справа? Немає жодних новин? — запитав я.
— Яких новин?
— Яких завгодно. Що діється в місті?
— Іде війна, — сказав він. — Скрізь ворожі вуха.
Я подивився на нього.
— Не рухайте, будь ласка, обличчям, — сказав він, і далі голячи. — Я вам нічого не скажу.
— Що з вами таке? — запитав я.
— Я італієць. І з ворогом не спілкуватимуся.
Я не наполягав. Якщо він схибнутий, то краще нехай якомога швидше забереться геть зі своєю бритвою. Я зиркнув на нього, намагаючись пильніше придивитися.
— Стережіться, — сказав він. — Я маю гостру бритву.
Коли він скінчив, я розрахувався з ним і дав пів ліри на чай. Він повернув монети.
— Не візьму. Я не на фронті. Але я італієць.
— Ідіть звідси до бісової матері.
— З вашого дозволу, — сказав він, загортаючи в газету бритви. А тоді пішов, залишивши п’ять мідних монеток на столику біля ліжка. Я подзвонив. Зайшла міс Ґейдж.
— Будьте ласкаві, чи не могли б ви покликати швейцара?
— Гаразд.
Зайшов швейцар. Він ледве стримував сміх.
— Той перукар божевільний, чи як?
— Ні,
— Он як, — сказав я.
— Го-го-го, — загоготав швейцар. — Такий кумедний. Казав, що варто вам було смикнутися, і він би… — він чиркнув себе пальцем по горлу.
— Го-го-го, — не годен був він зупинитися від реготу. — А тоді я кажу йому, що ви не австріяк. Го-го-го.
— Го-го-го, — сердито перекривив я його. — Дуже було б кумедно, якби він перерізав мені горлянку. Го-го-го.
— Ні,
— Го-го-го, — буркнув я. — Забирайтеся звідси.
Він вийшов, і було чутно, як він регоче в коридорі. А тоді я почув, як хтось сюди йде. Я подивився на двері. Це була Кетрін Барклі.
Вона зайшла в палату й рушила до ліжка.
— Вітаю, дорогенький, — сказала вона.
Була напрочуд свіжа, юна і прекрасна. Здається, я ще в житті не бачив такої краси.
— Привіт, — сказав я.
Побачивши Кетрін, я відчув, що кохаю її. Усе в мені немовби перевернулося. Вона озирнулася на двері, побачила, що там нікого немає, а тоді присіла на край ліжка, нахилилася й поцілувала мене. Я притулив її до себе, поцілував і відчув, як калатає її серце.
— Солодка моя, — сказав я. — Як чудово, що ти приїхала.
— Та це було не важко. Важче буде, мабуть, залишитися.
— Ти мусиш залишитися, — сказав я. — Ой, яке ж ти чудо. — Вона доводила мене до нестями. Не міг повірити, що вона справді тут, і міцно притискав її до себе.
— Ти не повинен, — сказала вона. — Ти ще ж не одужав.
— Я вже. Давай-но.
— Ні. Ти ще не зовсім зміцнів.
— Так. Я зміцнів. Так. Прошу.
— А ти мене кохаєш?
— Кохаю, дуже. Я шаленію від тебе. Давай, будь ласка.
— Відчуй, як б’ються наші серця.
— Та я не дбаю про серця. Я хочу тебе. Я просто божеволію від тебе.
— І справді мене кохаєш?