Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 21)
— Як це? Який гак?
— Це він жартує, — сказав госпітальний лікар. Він делікатно поплескав мене по плечу. — Він хоче зберегти своє коліно. Це дуже відважний молодий чоловік. За доблесть його представлено до срібної медалі.
— Вітаю, — сказав капітан. Він потис мені руку. — Можу тільки сказати, що для вашої ж безпеки вам варто зачекати принаймні з пів року, перш ніж оперувати таке коліно. Можете, звичайно, й не поділяти моєї думки.
— Дуже вам дякую, — сказав я. — Я високо ціную вашу думку.
Капітан подивився на годинник.
— Ми мусимо йти, — сказав він. — Усього вам найкращого.
— І вам сердечно дякую й бажаю всього найкращого, — сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві. —
— Міс Ґейдж, — покликав я. Вона зайшла. — Попросіть, будь ласка, зайти на хвилинку нашого лікаря.
Він зайшов, тримаючи в руках кашкет, і зупинився біля ліжка.
— Ви хотіли мене бачити?
— Так. Я не можу чекати пів року до операції. Заради Бога, лікарю, чи ви колись лежали пів року в ліжку?
— Вам не доведеться весь час лежати. Спочатку треба буде вигріти рани під сонцем. Потім ви зможете ходити на милицях.
— Отак пів року, і аж тоді операція?
— Це найбезпечніший варіант. Довкола сторонніх предметів має утворитися оболонка, і ще має накопичитися синовіальна рідина. Після цього буде безпечно розрізати коліно.
— І ви справді вважаєте, що мені потрібно так довго чекати?
— Так найбезпечніше.
— А хто той капітан?
— Це дуже добрий міланський хірург.
— Але він капітан, правда?
— Так, але він дуже добрий хірург.
— Я не хочу, щоб у моїй нозі копирсався якийсь капітан. Якби він був добрим хірургом, то вже отримав би чин майора. Я знаю ціну капітанам, лікарю.
— Він чудовий хірург, і його слова для мене важливіші за думку будь-яких інших відомих мені хірургів.
— А міг би мене оглянути інший хірург?
— Звичайно, якщо бажаєте. Але я б на вашому місці прислухався до думки лікаря Варелли.
— То чи могли б ви запросити до мене іншого хірурга?
— Попрошу, щоб прийшов Валентіні.
— А хто це?
— Хірург з
— Добре. Дуже вдячний вам. Зрозумійте, лікарю, що я не можу пів року стирчати в ліжку.
— Ви б не були в ліжку. Спочатку приймали б сонячні ванни. Тоді почали б робити легенькі вправи. А коли утворилася б оболонка, ми б вас прооперували.
Лікар обмацав своїми делікатними пальцями кашкет, що його тримав у руці, й усміхнувся.
— Ви так поспішаєте вернутися на фронт?
— Чому б і ні?
— Прекрасно, — сказав він. — Ви дуже шляхетний молодий чоловік, — він нахилився й дуже делікатно поцілував мене в чоло. — Я пошлю по Валентіні. Не тривожтесь і бережіть нерви. Будьте чемним хлопчиком.
— Хочете випити? — запитав я.
— Ні, дякую. Я не вживаю алкоголь.
— Один разочок.
Я подзвонив швейцару, щоб той приніс склянки.
— Ні. Дякую вам. Мене там чекають.
— Бувайте, — сказав я.
— До побачення.
Через дві години в палату зайшов лікар Валентіні. Він дуже квапився, а кінчики його вусів стирчали вгору. Він був у чині майора, мав засмагле обличчя й безперестанку сміявся.
— І як це ви вскочили в таку паскудну халепу? — запитав він. — Дайте-но мені поглянути на знімки. Так. Так. Ось воно що. Я бачу, ви здорові, як бугай. А що то за красуня? Ваша дівчина? Я так і подумав. Паскудна ця війна, га? Тут боляче? Гарний ви хлопець. Будете в мене, як нова копійка. А тут болить? Ясно, що болить. Люблять ці лікарі вас мучити. І як вони вас лікували досі? Ця дівчина не розмовляє італійською? Мусить навчитися. Симпатичне дівчисько. Я можу її навчити. Сам ляжу в цей госпіталь. Ні, краще я прийматиму в неї пологи, безкоштовно. Вона це розуміє? Вона вам народить гарного хлопчика. Такого ж гарненького й білявого, як і вона сама. Добре. Все гаразд. Яка симпатична дівчина. Ану, запитайте, чи вона погодиться повечеряти зі мною. Та ні, я не заберу її від вас. Дякую. Дуже вам дякую, міс. Це все.
— Все, що я хотів знати, — він поплескав мене по плечу. — Пов’язка не потрібна.
— Вип’єте чарочку, лікар Валентіні?
— Чарочку? Звичайно. Хоч десять чарочок. А де вони?
— У шафі. Міс Барклі дістане пляшку.
— За вас. За ваше здоров’я, міс. Але ж вона симпатична. Я принесу вам кращого коньячку, ніж цей.
Він витер собі вуса.
— А коли можна буде оперувати, як ви гадаєте?
— Завтра зранку. Не раніше. Шлунок має бути порожній. Мусите себе прочистити. Я залишу інструкції тій старій пані внизу. До зустрічі. Побачимося завтра. Я принесу вам кращий коньячок. А вам тут зовсім непогано. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду зранку.
Він помахав мені з порога, його вуса відстовбурчилися, а на смаглявому обличчі сяяла посмішка. На рукаві в нього була зірочка в чотирикутнику, адже він був майором.
Розділ шістнадцятий
Тієї ночі у відчинені двері на балкон, крізь які ми бачили дахи будинків під нічним небом, залетів кажан. У палаті було темно, якщо не рахувати легенького сяйва над нічним містом, тож кажан анітрохи не злякався, шугаючи кімнатою, немовби був надворі. Ми лежали й стежили за ним, а він, мабуть, нас і не бачив, так тихо ми лежали. Коли він нарешті вилетів, ми бачили, як повз по небу промінь прожектора, а потім знову стало темно. Віяв нічний вітерець, і ми чули, як на сусідньому даху перемовляються зенітники. Було прохолодно, і вони надягали плащі. Я занепокоївся, що хтось може зайти сюди вночі, але Кетрін запевнила, що всі сплять. Ми також заснули, а коли я прокинувся серед ночі, її тут не було, але я почув її кроки в коридорі, вона знову залізла в ліжко і сказала, щоб я не турбувався, бо вона була внизу, і всі там сплять. Вона постояла біля дверей міс Ван Кемпен і чула, як та дихає уві сні. Кетрін принесла трохи крекерів, і ми їх їли, запиваючи вермутом. Ми дуже зголодніли, але вона сказала, що зранку мені все одно мають прочистити шлунок. Я знову заснув, коли вже почало розвиднятися, а коли прокинувся, її знову не було. Вона повернулася свіжа й приваблива, сіла на ліжку, і поки я тримав у роті термометр, зійшло сонце, а до нас долинув запах роси на дахах, а тоді ще й пахощі кави від зенітників із сусіднього даху.
— Було б так гарно прогулятися, — сказала Кетрін. — Якби тут був інвалідний візок, я б тебе могла повезти.
— А як би я в нього заліз?
— Щось би придумали.
— Могли б тоді поїхати в парк і там поснідати.
Я визирнув у відчинені двері.
— Насправді нам треба зробити інше, — сказала вона. — Підготувати тебе для твого друга лікаря Валентіні.
— Він просто чудовий.
— Мені він аж так не сподобався. Але припускаю, що він дуже добрий.
— Вертайся до ліжка, Кетрін. Прошу тебе, — сказав я.
— Не можу. Гарна була ніч, скажи?
— А ти зможеш чергувати ще й цієї ночі?