Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 17)
Наступного ранку ми вирушили до Мілана і прибули туди через дві доби. Подорож була жахлива. Перед Местре ми довго простояли на запасній колії, й дітлахи підбігали та зазирали всередину. Я вислав одного малого по пляшку коньяку, але він повернувся і сказав, що є тільки граппа. Я звелів йому купити граппу, і коли він прибіг, дав йому решту грошей, а тоді напився разом з моїм сусідом, і проспав зупинку у Віченці, після чого прокинувся й виблював просто на підлогу. Нічого страшного, бо сусід мій перед тим уже кілька разів блював на підлогу. Після цього я думав, що помру від спраги, тож на сортувальній станції у Вероні я гукнув солдата, що походжав повз вагони, і він приніс мені води. Я розбудив Жоржетті, того сусіда, з яким ми разом пили, й запропонував йому трохи води. Він попросив полити йому на плечі і знову заснув. Солдат відмовився брати монету, яку я йому давав, і приніс мені соковитий помаранч. Я смоктав його, випльовуючи м’якуш, і дивився, як солдат походжає вздовж вантажного вагона навпроти, а тоді наш поїзд смикнувся й рушив далі.
Розділ тринадцятий
Ранесенько ми прибули в Мілан, і нас вивантажили на товарній станції. Санітарна карета відвезла мене до американського госпіталю. Лежачи в машині на ношах, я не міг визначити, які райони міста минаємо, та коли вже ноші витягли, я побачив ринок і відчинену винарню, де підмітала дівчина. Вулицю поливали, і скрізь пахло ранковою свіжістю. Санітари поклали ноші на землю й зайшли всередину. Повернулися разом зі швейцаром. Той мав сиві вуса, був у форменному кашкеті й сорочці. Ноші не влазили в ліфт, і вони сперечалися, чи краще зняти мене з нош і завезти вгору ліфтом, чи нести ноші сходами. Я прислухався до їхньої суперечки. Вирішили везти ліфтом. Мене підняли з нош.
— Не кваптеся, — сказав я. — Обережно.
У ліфті було тісно, і коли мої ноги зігнулися, я відчув гострий біль.
— Випростайте мені ноги, — сказав я.
— Не можемо,
— Не шарпай там, — сказав другий санітар.
— А хто шарпає, сучий сину!
— Кажу, не шарпай, — повторив санітар, що тримав мені ноги.
Я бачив, як зачинилися дверцята ліфта, затраснулася решітка, і швейцар натиснув кнопку четвертого поверху. Він мав стурбований вигляд. Ліфт поволі поповз угору.
— Тяжко? — запитав я санітара, що відгонив часником.
— Нічого, — сказав він. Його обличчя спітніло, і він лише кректав.
Ліфт поволі їхав угору, а тоді зупинився. Санітар, що тримав мені ноги, відчинив дверцята й вийшов назовні. Ми опинилися на сходовому майданчику. Там було кілька дверей з мідними ручками. Той, що тримав мої ноги, натиснув кнопку дзвінка. Ми чули, як задзеленчало за дверима. Ніхто не вийшов. Тоді піднявся сходами швейцар.
— Де вони всі? — запитали санітари.
— Не знаю, — сказав швейцар. — Вони сплять унизу.
— Знайдіть когось.
Швейцар подзвонив, тоді постукав, а тоді відчинив двері й зайшов.
Повернувся з якоюсь літньою жінкою в окулярах. Мала розкуйовджене волосся, що мало не падало їй на очі, і була вбрана в форму медсестри.
— Я не розумію, — сказала вона. — Не розумію по-італійському.
— Я розмовляю англійською, — сказав я. — Їм треба, щоб мене десь поклали.
— Палати не готові. Ми ще нікого не чекали.
Вона поправила волосся й короткозоро примружилась на мене.
— Покажіть їм будь-яку кімнату, де можна мене покласти.
— Я не знаю, — сказала вона. — Ми ж не чекали пацієнтів. Я не можу просто взяти й покласти вас у будь-яку кімнату.
— Покладіть де завгодно, — сказав я. А тоді звернувся італійською до швейцара: — Знайдіть якусь порожню кімнату.
— Всі порожні, — сказав швейцар. — Ви тут перший пацієнт.
Він тримав у руках кашкет і дивився на підстаркувату медсестру.
— Заради Христа, та покладіть мене нарешті в якусь кімнату. — Біль у зігнутих ногах ставав дедалі нестерпніший і я відчував, як він пронизує наскрізь кістку. Швейцар знову зайшов усередину, сивоволоса жінка рушила слідом, а тоді він квапливо повернувся.
— Ходіть за мною, — сказав він. Мене понесли довгим коридором до кімнати зі спущеними шторами, де пахло новими меблями. Там стояло ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на це ліжко.
— Не можу дати простирадла, — сказала жінка. — Вони всі під замком.
Я нічого їй не сказав.
— У мене в кишені гроші, — сказав я швейцару. — В отій, що застебнута на ґудзик.
Швейцар витягнув гроші. Двоє санітарів стояли біля ліжка, тримаючи в руках кашкети.
— Дайте кожному по п’ять лір і п’ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені. Можете віддати їх сестрі.
Санітари віддали честь і подякували.
— Бувайте, — сказав я їм. — І дуже вам дякую. — Вони знову віддали честь і пішли.
— Ці папери, — сказав я медсестрі. — Моя історія хвороби з описом поранення й лікування.
Жінка взяла папери й розглянула крізь окуляри. Там були три складені аркуші.
— Я не знаю, що з цим робити, — сказала вона. — Я не читаю по-італійськи. І нічого не можу робити без розпоряджень лікаря, — вона почала плакати й запхала папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала вона крізь сльози.
— Так. Покладіть, будь ласка, папери на столик біля ліжка.
У кімнаті було тьмяно і прохолодно. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але мені не було видно, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав симпатичне обличчя і здавався дуже добрим.
— Ви можете йти, — сказав я йому. — Ви теж, — сказав я сестрі. — Як вас звати?
— Місіс Вокер.
— Можете йти, місіс Вокер. Я спробую заснути.
Я залишився в кімнаті сам. Тут було прохолодно і не пахло лікарнею. Матрац був твердий і зручний, і я лежав, не рухаючись, майже не дихаючи, втішено відчуваючи, як потроху вщухає біль. За якийсь час мені захотілось попити води, я намацав біля ліжка дзвінок на шнурочку, подзвонив, але ніхто так і не прийшов. Тоді я заснув. Прокинувшись, я роззирнувся. Крізь віконниці пробивалося сонячне світло. Я бачив величеньку шафу, голі стіни і два стільці. Мої ноги в брудних бинтах були простягнуті на ліжку. Я намагався не рухати ними. Мене мучила спрага, тож я простяг руку до дзвінка й натиснув кнопку. Почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив іншу медсестру. Була молода і вродлива.
— Доброго ранку, — сказав я.
— Доброго ранку, — привіталася вона й підійшла до ліжка. — Нам так і не вдалося викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть пацієнта. А що з вами сталося?
— Мене поранило. Коліна, ступні, і голову теж зачепило.
— Як ваше прізвище?
— Генрі. Фредерік Генрі.
— Зараз я вмию вас. Але не можна перебинтовувати, поки не приїде лікар.
— Чи є тут міс Барклі?
— Ні. Такої тут немає.
— А хто була та жінка, що розплакалась, коли мене привезли?
Сестра засміялася.
— Це місіс Вокер. Вона чергувала вночі й задрімала. Не думала, що когось привезуть.
Так розмовляючи, вона мене роздягла, і коли на мені вже нічого не було, крім бинтів, почала обмивати, легенько і вправно. Це було дуже приємно. Голова моя теж була забинтована, але вона помила й там скраєчку.
— Де вас поранило?
— На Ізонцо, північніше Плави.
— А де це?
— На північ від Ґоріції.
Я бачив, що всі ці назви для неї незнайомі.
— Вам дуже болить?
— Ні. Вже не дуже.