Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 16)

— То вам слід туди поїхати. 

— Я був би найщасливішим. Якби міг там жити, любити Бога і служити Йому. 

— І бути шанованим, — сказав я. 

— Так, і бути шанованим. Чому б ні? 

— Нема причин. Ви мусите бути шанованим. 

— Річ не в тому. Просто в моїх краях само собою зрозуміло, що людина може любити Бога. З неї ніхто не глузуватиме. 

— Я розумію. 

Він глянув на мене й усміхнувся. 

— Ви розумієте, але Бога не любите. 

— Ні. 

— Зовсім Його не любите? — запитав він. 

— Інколи я Його боюсь уночі. 

— Вам треба Його полюбити. 

— Я мало кого люблю. 

— Ні, — сказав він. — Ви любите. Але ті ночі, про які ви розповідали. Це не любов. Це тільки пристрасть і хіть. Коли ви любите, то хочете зробити щось добре. Хочете пожертвувати собою. Хочете служити. 

— Я так не люблю. 

— Ви ще полюбите. Я знаю. І будете тоді щасливі. 

— Я й так щасливий. Завжди був щасливий. 

— Це зовсім інше. Не можете про це знати, аж поки воно не станеться. 

— Ну, — сказав я. — То я вам розкажу, якщо колись це станеться. 

— Я тут засидівся й забагато наговорив.  

Він явно цим занепокоївся. 

— Ні. Ще не йдіть. А що тоді з любов’ю до жінок? Якби я справді полюбив якусь жінку, я б також це звідав? 

— Я цього не знаю. Ніколи не любив жінку. 

— А свою матір? 

— Так, свою матір я мав би любити. 

— А Бога ви любили завжди? 

— Відколи був маленьким хлопцем. 

— Ну, — сказав я. Не знав, що до цього додати. — Ви ще й досі молодик, — сказав я. 

— Молодик, — сказав він. — Але називайте мене отцем. 

— З чемності. 

Він усміхнувся. 

— Я справді мушу йти, — сказав він. — Вам ще щось від мене потрібно? — запитав він з надією. 

— Ні. Тільки поговорити. 

— Я передам від вас вітання всім у їдальні. 

— Дякую вам за такі гарні дарунки. 

— Дурнички. 

— Приходьте ще до мене. 

— Добре. До побачення, — він поплескав мене по руці. 

— Бувайте, — сказав я місцевою говіркою. 

— Ciaou, — повторив він. 

У кімнаті було темно, а санітар, який сидів у ногах біля ліжка, підвівся й вийшов разом зі священником. Мені він дуже подобався, і я мав надію, що колись він зможе таки повернутися в Абруццо. У офіцерській їдальні з ним жахливо поводилися, і хоч він сприймав це з гідністю, я уявляв, як добре було б йому в себе вдома. Він розповідав мені, що в Капракотті в річечці поза містом водиться форель. А вночі там було заборонено грати на флейті. Коли юнаки співають серенади, їм тільки на флейті не можна грати. Я спитав чому. Бо дівчатам шкідливо слухати вночі флейту. Усі селяни називають вас «паном-господарем» і при зустрічі скидають шапки. Його батько щодня полював і зупинявся перекусити в селянських хатах. Там це вважали за честь. Іноземець має право полювати тільки тоді, коли надасть свідоцтво про те, що ніколи не був під арештом. На Ґран-Сассо-д’Італія водяться ведмеді, але то вже далеченько звідти. Симпатичне містечко Аквіла. Літні ночі прохолодні, а весна в Абруццо найчарівніша в цілій Італії. А восени дуже приємно полювати у каштанових гаях. Там чудове птаство, відгодоване на виноградниках, і вам ніколи не треба дбати про харчі, бо місцеві селяни вважатимуть за честь, якщо ви пообідаєте з ними разом в їхній хаті. 

Минув якийсь час, і я заснув. 

Розділ дванадцятий 

Палата була подовгаста, з вікнами праворуч і дверима в кінці, що вели до перев’язочної. Той ряд ліжок, де лежав я, стояв навпроти вікон, а другий, попід вікнами, навпроти стіни. Лежачи на лівому боці, можна було бачити двері перев’язочної. У кінці палати були ще одні двері, через які інколи заходили люди. Якщо хтось мав помирати, його ліжко огороджували ширмою, щоб ніхто цього не бачив, і з-під ширми виднілися тільки черевики й обмотки лікарів та санітарів, а інколи наприкінці долинав шепіт. Тоді з-за ширми виходив священник, після чого туди заходили санітари й виносили накритого ковдрою небіжчика, несли його проходом поміж ліжками, а хтось складав і забирав геть ширму. 

Того ранку відповідальний за нашу палату майор запитав, чи зміг би я завтра вирушити в дорогу. Я відповів, що зміг би. Він сказав, що в такому разі мене відправлять з самого ранку. Сказав, що мені краще переїхати тепер, поки не стало занадто спекотно. 

Коли тебе піднімали з ліжка, щоб нести до перев’язочної, можна було визирнути у вікно й побачити в саду нові могили. За дверима, що вели в садок, сидів солдат, який майстрував хрести й писав на них прізвища, чини й назви полків тих, хто був там похований. А ще він виконував різні доручення поранених і у вільний час зробив мені запальничку з порожньої гільзи від австрійської гвинтівки. Лікарі були дуже приємні і добре знали свою справу. Вони хотіли перевезти мене в Мілан, бо там були кращі рентгенівські апарати, а після операції до мене могли застосувати механотерапію. Я теж волів би опинитися в Мілані. А лікарі намагалися чимшвидше нас усіх звідси виписати й відправити в тил, бо їм будуть потрібні вільні ліжка, коли почнеться наступ. 

Останнього вечора напередодні мого від’їзду з польового госпіталю мене відвідав Рінальді разом із майором з офіцерської їдальні. Вони сказали, що мене повезуть у щойно відкритий у Мілані американський госпіталь. З Америки мали прислати декілька санітарних загонів, і цей госпіталь мав обслуговувати їх та всіх інших американців, що служать у Італії. Таких було чимало в Червоному Хресті. Штати оголосили війну Німеччині, але не Австрії. 

Італійці були переконані, що Америка оголосить війну й Австрії теж, і були дуже втішені приїздом будь-яких американців, хоч би й з Червоного Хреста. Запитували в мене, чи не думаю я, що президент Вілсон оголосить війну Австрії, і я казав, що це все справа кількох днів. Я не знав, чим нам завинила Австрія, але за логікою речей, якщо ми вже оголосили війну Німеччині, то мали б оголосити й Австрії. Мене ще питали, чи ми оголосимо війну Туреччині. Я казав, що сумніваюся в цьому. Turkey англійською — це й Туреччина, й індик, якого ми їмо на День Подяки, тож я сказав, що турки — наша національна гордість, але цей жарт було важко витлумачити італійською, й усі так спантеличено й підозріло на мене глянули, що я сказав так, мабуть, ми оголосимо війну й Туреччині. А Болгарії? Ми вже хильнули по кілька склянок бренді, і я сказав, що так, авжеж, спочатку Болгарії, а тоді ще й Японії. Але ж Японія, сказали вони, союзниця Англії. Не можна довіряти триклятим англійцям. Японці зазіхають на Гаваї, сказав я. А де ті Гаваї? У Тихому океані. А чого японці на них зазіхають? Та вони й не дуже зазіхають, сказав я. Це все пусті балачки. Японці — це чудова маленька нація, що полюбляє танці й легенькі вина. Як і французи, сказав майор. Ми заберемо у французів Ніццу й Савойю. А ще заберемо Корсику й усе Адріатичне узбережжя, сказав Рінальді. Італія поверне собі велич Риму, сказав майор. Мені Рим не подобається, сказав я. Там гаряче й повно бліх. Ти що, не любиш Рим? Так, я люблю Рим. Рим — це мати всіх народів. Ніколи не забуду, як Ромул смоктав Тибр. Що? Нічого. Поїхали всі в Рим. 

Їдьмо просто зараз і не вертаймося ніколи. Рим — чудове місто, сказав майор. Мати й батько народів, сказав я. Romа жіночого роду, сказав Рінальді. Не може бути батьком. А хто ж тоді батько, Святий Дух? Не богохульствуй. Я не богохульствую, я хочу мати інформацію. Ти впився, малий. А хто мене напоїв? Я напоїв, сказав майор. Напоїв, бо люблю вас і тому, що Америка вступила у війну. По саме нікуди, сказав я. Ти зранку їдеш, малий, сказав Рінальді. У Рим, сказав я. Ні, в Мілан. У Мілан, сказав майор, де «Кришталевий Палац», «Кова», Кампарі, Біффі, галерея. Щасливчик ви. У «Ґран Італію», сказав я, де позичу грошей у Джорджа. У «Ла Скалу», сказав Рінальді. Ходитимеш у «Ла Скалу». Щовечора, сказав я. Щовечора вам буде не по кишені, сказав майор. 

Дуже дорогі квиточки. Я випишу переказний вексель на свого діда, сказав я. Що? Переказний вексель. Він змусить його оплатити, або мене посадять. Містер Каннінґем у банку зробить це мені. Я живу з тих векселів. Як може дідусь запроторити у в’язницю внука-патріота, котрий віддає життя за Італію? Хай живе американський Гарібальді, сказав Рінальді. Слава векселям, сказав я. Не треба так кричати, сказав майор. Нас уже багато разів просили не кричати. Ви справді завтра їдете, Федеріко? Кажу ж вам, його везуть у американський госпіталь, сказав Рінальді. До чарівних медсестричок. Не те, що бородаті санітари у польовому госпіталі. Так-так, сказав майор, я знаю, що його везуть у американський госпіталь. Мені не заважають їхні бороди, сказав я. Кому подобається борода, нехай собі відрощує. А чому б вам не відпустити бороду, Signor Maggiore? Вона не влізе в протигаз. Та чого, влізе. Що завгодно влізе в протигаз. Я раз наблював у протигаз. Не галасуй, малий, сказав Рінальді. Ми всі знаємо, що ти був на фронті. Ой, як добре з тобою, малий, що я без тебе робитиму? Мусимо вже йти, сказав майор. Бо починаються сентименти. Чуєш, я маю для тебе несподіванку. Твоя англійка. Знаєш? Англійка, до якої ти бігав щовечора в їхній госпіталь? Вона також їде в Мілан. Вона і ще одна їдуть у американський госпіталь. Там ще немає медсестер з Америки. Я нині розмовляв з начальником їхнього riparto. У них тут на фронті забагато жінок. Декого відправляють назад. Як тобі це подобається, малий? Нормально. Так? Будеш жити у великому місті й обійматися зі своєю англійкою. І чого ж це мене не поранило? Може, ще поранить, сказав я. Мусимо йти, сказав майор. Ми тут п’ємо, кричимо й не даємо спокою Федеріко. Не йдіть. Ні, мусимо йти. До побачення. Щасти тобі. Усього доброго. Ciaou. Ciaou. Ciaou. Швидше повертайся, малий. Рінальді поцілував мене. Від тебе смердить лізолом. Бувай, малий. До побачення. Усього доброго. Майор поплескав мене по плечу. Вони навшпиньки вийшли геть. Я був п’яний як чіп, але відразу заснув.