Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 20)

— Вони живі! — сповненим полегшення голосом вигукнув Сіросмуг.

— Так, але без мами довго не протягнуть, — зауважив Вогнесерд. Він обережно обнюхав чорне кошеня. Річкова вода змила більшість запахів його Клану, але слабенька нотка ще відчувалась.

— Річковий Клан, — нявкнув він, геть не здивувавшись. — Треба забрати їх додому.

Із Вогнесерда миттю випарувалося все завзяття на думці про те, що доведеться перепливати повноводну річку. Він мало не втонув, рятуючи цих кошенят, і зараз почувався геть виснаженим. Його лапи змерзли й задубіли, а шерсть промокла до самої шкіри. Зараз йому найбільше хотілося залізти до свого кубла і проспати там цілу повню.

Сіросмуг, який досі не відходив від сірого кошеняти, здається, почувався так само. Його густе хутро обліпило тіло, а бурштинові очі були широко розплющені від тривоги.

— Думаєш, ми зможемо перебратися на той бік? — нявкнув він.

— Ми мусимо, або кошенята загинуть, — зусиллям волі звівшись на лапи, Вогнесерд знову підняв чорне кошеня за карк і рушив униз за течією. — Подивимось, може, як ти кажеш, вдасться перейти по камінню.

Сіросмуг рушив за ним, несучи кошеня понад мокрою травою, до води.

Коли ріка трималася берегів, випнуте з-під води каміння забезпечувало легкий шлях до земель Річкових котів. Найдовший стрибок із каменя на камінь був лише у хвіст довжиною, і Річковий Клан міг контролювати землі обабіч річки.

Зараз же паводок повністю вкрив камені. Але там, де вони колись випиналися понад водою, зараз навпоперек через річку лежало лише мертве повалене дерево з оббілованою корою. Вогнесерд вирішив, що деякі його гілки, мабуть, зачепилися за підводне каміння.

— Хвала Зореклану! — вигукнув він. — Можемо перейти по дереву.

Вояк якомога міцніше схопив кошеня й увійшов у воду, прямуючи до тріснутої основи стовбура. Кошеня, побачивши такий вир за якийсь мишачий хвіст від свого носа, заходилось нявкотіти і безсило відбиватися.

— Ану тихо, ви обоє, — гаркнув Сіросмуг, на мить опустивши своє кошеня на землю, щоб міцніше вхопитися. — Підемо шукати вашу маму.

Вогнесерд не був певен, що перелякане кошеня все зрозуміло, але воно принаймні знову розслабилось, тож його було легше нести. Вояку довелося високо підняти голову, щоб не намочити малюка дорогою до дерева. На щастя, плисти не довелося, і Вогнесерд учепився лапами в м’яку, прогнилу деревину. Опинившись нагорі, він з усіх сил намагався не зісковзнути із гладенького, слизького стовбура. Лапа за лапою, обережно, наче малюючи пряму лінію, Вогнесерд рушив до протилежного берега. За ним шумувала ріка, раз у раз захльостуючи стовбур, ніби пориваючись понести його і котів за собою, униз за течією. Вогнесерд озирнувся на Сіросмуга, який ішов услід, обличчя друга виражало суцільну зосередженість.

На дальньому кінці стовбур переходив у суцільне плетиво зламаних гілок. Вогнесерд виглядав, де можна протиснутися крізь них так, щоб не ушкодити малого. Усе важче було знайти місце, щоб безпечно ступити. Уже не було жодної гілки, здатної витримати його вагу, а до протилежного берега ріки залишалося ще кілька лисячих хвостів. Вогнесерд глибоко вдихнув, низенько присів і стрибнув. Передні його лапи вдарились об тверду землю берега, а задні ще шалено борсалися в бистрині потоку. На них ринула вода, і кошеня знову почало смикатися. Вогнесерд міцно стиснув зуби на його карку і, впившись пазурами в м’яку землю, продовжував дертися вгору, аж поки опинився на безпечному березі. Він зробив іще декілька кроків і нарешті лагідно опустив малого.

Роззирнувшись, Вогнесерд побачив, що Сіросмуг виповзає з води трошки нижче за течією. Сірий вояк опустив кошеня на траву й обтрусився від води.

— Яка ж гидотна річкова вода, — плюнув він.

— Подивись на це позитивно, — запропонував Вогнесерд. — Принаймні вона відіб’є твій запах. Річкові коти тепер не дізнаються, що то ти був вояком, який зайшов у їхні угіддя. Бо якби дізналися…

Він затнувся, коли троє котів вилетіли з кущів просто позаду Сіросмуга. Упізнавши Леопардошубку, воєводу Річкового Клану, і вояків — Чорнокігтя і Каменешуба, Вогнесерд уже почав подумки готуватися до найгіршого. Змусивши себе зрушити з місця, він пройшов уздовж берега і став поруч із Сіросмугом, який також звівся на лапи. Друзі зустріли ворогів пліч-о-пліч.

Вогнесерд подумав, чи не підслухали, бува, Річкові вояки його із Сіросмугом бесіду. Громові коти були надто виснажені, щоб вистояти в бійці проти патруля сильних, свіжих вояків. Вогнесердові аж у голові запаморочилося, коли він спробував зосередитись для бійки і підготувати до неї свої геть замерзлі лапи. Але, на його величезне полегшення, Річкові коти спинилися за кілька хвостів від них.

— І що ж це? — прогарчала Леопардошубка.

Її плямиста золотава шерсть наїжачилась, а вуха прищулились.

Чорнокіготь, що став біля неї, закопилив губи у вищирі.

— Чому ви влізли на наші землі? — вимогливо запитав він.

— Ми не влазили, — тихенько нявкнув Вогнесерд. — Ми витягли з річки двох ваших кошенят.

— Ви думаєте, ми це заради забави ледь не загинули? — не стримався Сіросмуг.

Каменешуб підійшов, щоб обнюхати кошенят.

— Ай справді! — його блакитні очі розширились від подиву. — Це кошенята Мрячконіжки!

Річкова королева недавно привела кошенят, і Вогнесерд знав про це. Але він навіть не здогадувався, що це ті самі врятовані малюки. Зараз Вогнесерд навіть сильніше зрадів, що вони із Сіросмугом врятували малих. Але Річкові коти не мали здогадатися, що Мрячконіжка мала друзів у Громовому Клані.

Проте Леопардошубка не квапилася розслаблятися.

— Як нам знати, що ви намагалися врятувати цих кошенят? — вищирилась вона. — Може, ви хотіли їх украсти.

Вогнесерд витріщився на неї. Важко було повірити, що їх звинувачують у викраденні, адже вони із Сіросмугом ризикували життям у цьому потоці.

— Не будь такою мишоголовою! — кинув він. — Ніхто з Громового Клану не намагався викрасти ваших кошенят, коли ми могли просто перейти річку по кризі. Чого б це нам зараз таке робити? Ми ж самі мало не загинули!

Леопардошубка замислилась, але Чорнокіготь рушив уперед і агресивно потягнувся до Вогнесердового обличчя. Рудий вояк зашипів, готовий відбити удар.

— Чорнокігтю! — гостро нявкнула Леопардошубка. — Назад! Ці коти все пояснять Кривозору. От і побачимо, чи він їм повірить.

Вогнесерд уже відкрив рота, щоб заперечити, але слова так і залишилися несказаними. Їм доведеться піти з Річковими котами. Вони із Сіросмугом були настільки виснажені, що не мали жодного шансу на перемогу в бійці. Принаймні так Сіросмуг зможе дізнатися, як там Срібнострумка.

— Гаразд, — нявкнув Вогнесерд. — Сподіваюся тільки, що ваш провідник бачить те, що в нього перед носом.

Леопардошубка рушила вздовж берега. Чорнокіготь, узявши одне кошеня, загрозливо крокував біля Вогнесерда із Сіросмугом, а Каменешуб замикав процесію, несучи іншого малюка.

Коли вони досягли табору Річкового Клану, Вогнесерд побачив, що їхній острів тепер відділяв від берега широкий канал. Низько схилене гілля верб полоскалося у воді. У просвітах не було видно жодного кота, зате Вогнесерд ясно бачив срібну воду, що плюскотіла серед кущів навколо табору.

Леопардошубка спинилася, стривожено дивлячись на острів.

— Вода ще піднялася, відколи ми пішли з табору, — нявкнула вона.

Поки воєвода говорила, на схилі, де Вогнесерд із Сіросмугом колись ховалися перед зустріччю із Срібнострумкою, пролунав крик:

— Леопардошубко! Сюди!

Озирнувшись, Вогнесерд побачив Кривозора, який виходив з-під прихистку чагарів. Світла плямиста шубка провідника геть промокла, хутро стирчало навсібіч, а звихнена набік щелепа надавала йому такого вигляду, наче він сміється з патруля та його в’язнів.

— Що трапилось? — запитала Леопардошубка, щойно вони підійшли до Кривозора.

— Табір затопило, — відповів провідник. Його голос був безбарвний і надламаний. — Довелось перейти сюди.

Поки він говорив, ще двоє чи троє котів обережно вийшли з кущів. Вогнесерд помітив, як просвітлів Сіросмуг, побачивши серед них Срібнострумку.

— І що ж ви нам принесли? — мовив далі Кривозір. Він примружив очі, глянувши на Вогнесерда і Сіросмуга. — Шпигунів Громового Клану? Наче нам і без того мало клопотів!

— Вони знайшли кошенят Мрячконіжки, — пояснила йому Леопардошубка, даючи знак Чорнокігтю й Каменешубу принести кошенят. — Кажуть, що витягли їх із ріки.

— Жодному слову не вірю! — крикнув Чорнокіготь, опустивши кошеня на землю. — Не можна вірити Громовим котам.

На згадці про кошенят Срібнострумка повернулася і знову зникла в кущах. Кривозір підійшов уперед і обнюхав два нерухомі клубочки хутра. Кошенята поволі очунювали від заціпеніння і вже намагалися сісти, хоч і досі були мокрі з голови до лап.

— Кошенята Мрячконіжки зникли, коли затопило табір, — зауважив Кривозір, звертаючи холодний погляд своїх зелених очей на Вогнесерда і Сіросмуга. — Як сталося, що їх знайшли у вас?

Друзі обмінялися кислими поглядами, обоє були роздратовані від перевтоми.

— Ми перепливли річку, — саркастично нявкнув Вогнесерд. — Пробралися до вашого табору так, що нас ніхто не помітив, а тоді…

Його перебив гучний крик. Мрячконіжка вилетіла з кущів і кинулася просто до них.

— Мої кошенята! Де мої кошенята?

Вона припала біля малих, що лежали там, як дві пухнасті купки нещастя. Королева ошаліло роззиралася навсібіч, наче ще якісь коти хотіли їх у неї відібрати. Тоді почала ретельно вилизувати кошенят, намагаючись приголубити обох одночасно. Каменешуб притиснувся до неї та заходився бурмотіти їй на вухо якісь заспокійливі слова.