Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 19)

— Гарно сказано, Плямошкуре, — нявкнула Синьозірка. — Я теж пам’ятаю ті часи, і тоді я молилася, щоб вони більше ніколи не повторилися. Та якщо вже так трапилося, слухайте мій наказ. Жоден кіт не повинен виходити з табору сам. Кошенятам та новакам дозволяється залишати табір лише у супроводі принаймні одного вояка. Патрулі повинні розвідувати межі повені — Тигрокігтю, це під твоїм контролем.

— Так, Синьозірко, — нявкнув воєвода. — Я також розішлю мисливські патрулі. Нам потрібно поповнити запас здобичі, перш ніж вода підійде.

— Добра ідея, — погодилася Синьозірка. Вона знову підвищила голос, щоб звернутися до цілого Клану. — Збори закінчено. Повертайтеся до своїх обов’язків.

Провідниця легко сплигнула з Високого Каменя і пішла поговорити з Плямошкуром та іншими старійшинами.

Вогнесерд чекав, щоб дізнатися, чи відправлять його у патруль. Раптом він помітив Сіросмуга, який намагався вислизнути непоміченим із групки котів. Вогнесерд попрямував слідом і наздогнав його аж біля ялівцевого тунелю.

— Куди це ти зібрався? — зашипів він. — Синьозірка ж тільки-но наказала нікому не виходити самому.

Сіросмуг озирнувся і подивився на друга.

— Вогнесерде, я мушу побачити Срібнострумку, — відповів він. — Я маю впевнитися, що з нею все гаразд.

Вогнесерд роздратовано зітхнув. Він розумів почуття товариша, але той міг вигадати і кращий час, щоб зустрітися з подружкою.

— Як ти дістанешся на той берег?

— Якось упораюся, — похмуро пообіцяв Сіросмуг. — Це ж усього лише вода.

— Не будь таким мишоголовим! — крикнув Вогнесерд, згадавши, як Сіросмуг провалився під лід і Срібнострумка його рятувала. — Ти вже одного разу мало не втопився, забув? Чи тобі мало?

Сіросмуг не відповів. Він лише обернувся і попрямував далі до тунелю.

Вогнесерд озирнувся через плече. На галявині Тигрокіготь розподіляв котів на невеликі команди для патруля.

— Стій, Сіросмуже! — зашипів Вогнесерд, спиняючи друга біля входу в тунель. — Зачекай там.

Коли Сіросмуг послухав його, він побіг через галявину до воєводи.

— Тигрокігтю! — нявкнув він. — Я і Сіросмуг готові вирушати. Ми перевіримо кордон нижче Сонячних Скель, гаразд?

Воєвода примружив очі. Він був незадоволений з того, що Вогнесерд дозволив собі обирати власний маршрут. Та для відмови не було причин, особливо коли неподалік сиділа Синьозірка.

— Добре, — гаркнув Тигрокіготь. — Спробуйте щось уполювати перед тим, як повернутися до табору.

— Так, Тигрокігтю, — відповів Вогнесерд і кивнув, а тоді прожогом кинувся до Сіросмуга.

— Гаразд, — сказав він задихано, — ми йдемо в патруль, тож тепер ніхто не буде дорікати за нашу відсутність.

— Але ти… — почав було Сіросмуг.

— Я знаю, що тобі треба піти. Але я йду з тобою.

Вогнесерд відчув укол совісті. Навіть під час патрулю їм не можна було перетинати кордон. А якщо дізнається Синьозірка? Вона буде не в захваті від того, що двоє її вояків переходили на ворожу територію і ризикували своїм життям саме зараз, коли вони настільки потрібні Громовому Кланові. Та Вогнесерд просто не міг відпустити Сіросмуга самого. Його могло б віднести водою, і вони б ніколи більше не побачилися.

— Дякую, друже, — промуркотів Сіросмуг, коли коти виходили з тунелю. — Я цього не забуду.

Двійко вояків пліч-о-пліч дерлися вгору крутим кам’янистим схилом. Коли вони повернули до лісу, йдучи по слідах попереднього патруля, Вогнесерд помітив, як намок ґрунт. Земля була такою вологою, ніби щойно пройшла велика злива. І це сюди ще не сягнула річка.

Друзі дійшли до краю лісу, і Вогнесерд усвідомив, що вода ще підійшла. Сонячні Скелі вже майже затонули, їх щільно обмивала течія.

— Ми ніколи не дістанемося іншого берега, — нявкнув рудий вояк.

— Спробуймо нижче за течією, — запропонував Сіросмуг. — Там можна буде перескочити по камінню.

— Можемо спробувати, — непевно нявкнув Вогнесерд. Він уже збирався піти слідом за товаришем, аж раптом почув тоненьке завивання, яке долинало через шум вітру та течії.

— Зачекай, — крикнув він. — Ти це чув?

Сіросмуг обернувся, і обоє котів застигли на місці з нашорошеними вухами. Тоді звук почувся знову — панічний нявкіт кошенят, які потрапили в халепу.

— Де вони? — нявкнув Вогнесерд, виглядаючи серед дерев. — Я їх не бачу!

— Там, — Сіросмуг махнув хвостом у напрямку Сонячних Скель. — Вогнесерде, вони втонуть!

Вогнесерд побачив купку гілля і сміття, яку течія несла прямо на Сонячні Скелі. Двійко кошенят намагалися втриматися на ній. Вони роззявили свої крихітні ротики від страху і пронизливо нявчали. Зараз купка забуксувала, але течія з кожною секундою могла зірвати малих і понести далі.

— Побігли! — гукнув він Сіросмугові. — Нам треба якось до них дістатися.

Глибоко вдихнувши, Вогнесерд пірнув у потік. Холодна вода відразу промочила шерсть, і його мало не схопила судома. Течія була настільки стрімкою, що йти було майже неможливо.

Сіросмуг зайшов у річку за ним, але коли вода намочила його живіт, він зупинився.

— Вогнесерде… — задихався сірий вояк.

Рудий кіт обернувся і підбадьорливо кивнув. Він розумів, як річка лякала Сіросмуга, адже той мало не втонув десь повню тому.

— Стій там, — нявкнув Вогнесерд. — Я спробую підштовхнути їх до тебе.

Сіросмуг кивнув. Він так сильно тремтів, що не міг говорити. Вогнесерд пройшов уперед ще кілька кроків, а тоді почав плисти, інстинктивно відштовхуючись лапами від темної води. Кошенята були над Сонячними Скелями. Якщо Зореклан змилостивиться, течія віднесе його прямо до них.

На мить Вогнесерд випустив котиків із поля зору через хвилі, які здійняв вітер. Та попереду все ще чулося перелякане нявчання. Біля нього виринув гладенький сірий виступ Сонячних Скель. Вояк сильно відштовхнувся, на якусь мить злякавшись, що його віднесе повз камінь.

Течія закрутилася. Вогнесерд активно загрібав лапами, але річка все ж таки віднесла його до каменя. Йому перебило подих. Кіт видряпався нагору і знову кинувся у стрімкий потік. Раптом він опинився прямісінько біля двох кошенят.

Вони були дуже маленькі, напевно, ще навіть не вміли самі їсти. Одне було чорне, а інше — сіре. Їхнє хутро поприлипало до маленьких тілець, а яскраві блакитні очі були сповнені жаху. Кошенята сиділи, попригинавшись, на купі сплутаних гілок, листя і сміття Двоногів, але коли побачили Вогнесерда, то почали дряпатися до нього. Купа перехилилася, і котики почали плакати ще сильніше від того, що їх намочила вода.

— Сядьте тихо! — крикнув Вогнесерд, навіжено перебираючи лапами, щоб утриматися на місці. Він замислився, чи зможе вилізти на камінь і витягнути нагору кошенят. Хтозна, скільки в нього є часу, поки Сонячні Скелі повністю накриє вода. Найкращою ідеєю досі залишалося штовхати пліт до Сіросмуга. Він озирнувся і побачив, що його друг уже спустився за течією і став так, щоб можна було зручно ловити кошенят.

— Ну, що ж, — пробурмотів Вогнесерд. — Зореклане, допоможи.

Він відштовхнувся від каменя, ткнувшись мордою в купу, щоб було зручно направляти її за течією. Двійко кошенят зарюмсали і притислися до гілок.

Вогнесерд з останніх сил штовхав пліт носом і лапами. Його кінцівки знемагали від утоми. Хутро все намокло, а вода була така крижана, що він ледве дихав. Підвівши голову, кіт раптом із жахом зрозумів, що не бачить Сіросмуга і взагалі берег. Йому здавалося, ніби на світі більше нічого немає, крім бурхливого потоку, купи гілок і двох наляканих кошенят.

Тоді він почув голос Сіросмуга, який лунав десь поблизу:

— Вогнесерде! Вогнесерде, сюди!

Вогнесерд знову штовхнув пліт, намагаючись спрямувати його на голос друга. Він віддалився, і його голова занурилася у воду. Кашляючи й давлячись, кіт пробирався до берега. Усього за кілька хвостів від нього на суші стояв Сіросмуг.

На мить Вогнесерд подумав, що вони вже майже припливли. Він глянув на кошенят, і раптом його пройняв жах. Їхній пліт розвалювався!

Вогнесерд безпомічно спостерігав, як гілки під сірим котиком розступилися, і його забрала течія.

Розділ 12

— Ні! — закричав Сіросмуг, кидаючись до потопаючого кошеняти.

Вогнесерд втратив їх із поля зору. Кошеня, що залишилось на плаву, жалібно квилило. Воно намагалося зачепитися за тростину, яку відносило течією. З останніх сил Вогнесерд припустив уперед, вхопився зубами за карк маляти і відштовхнувся, намагаючись вибратися на сухе.

За кілька митей він відчув під лапами камінці і спромігся стати. Напівмертвий від виснаження, вояк виповз на берег і поклав кошеня на траву одразу ж над лінією води. Маленькі оченята досі були заплющені, Вогнесерд не був навіть певен, чи живий ще цей малюк.

Глянувши вниз за течією, він побачив, як Сіросмуг також вибирається на мілке, міцно тримаючи зубами сіре кошеня. Сірий кіт підійшов до Вогнесерда і лагідно опустив маля на землю.

Вогнесерд торкнувся носом до обох кошенят. Вони лежали нерухомо, але їхні бочки рівномірно підіймалися та спадали — малюки дихали.

— Дяка Зореклану, — пробурмотів Вогнесерд.

Він заходився вилизувати чорне кошеня так, як це, за його спостереженнями, робили королеви в яслах. Кицьки-матусі проводили язиком проти шерсті, щоб збадьорити кошеня і зігріти його. Сіросмуг присів біля друга і робив те саме із сірим кошеням.

Невдовзі чорне здригнулося і викашляло трохи річкової води. Сіре не опритомнювало трохи довше, але нарешті також закашлялось водою й розплющило оченята.