Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 18)
Коли Вогнесерд увійшов на терен, королеви саме витягали з ясел стару підстилку. Він кинув свою здобич на купу свіжини і відразу ж рушив їм на допомогу, втішений тим, що Хмарко теж допомагав кицькам.
— Я покажу кошенятам Ряболицьої, де знайти гарний мох! — гордо нявкнув він, тягнучи за собою чималий клапоть підстилки.
— Добра думка, — погодився Вогнесерд.
Він помітив, що навіть коли Тигрокіготь звільнив Хмарка від його обов’язку глядіти старійшин, той все одно увивався біля них і допомагав. Можливо, в кошеняті нарешті зажевріла якась іскорка відданості своєму названому Кланові.
— Але борсуків усе одно стережися!
Тоді Вогнесерд побачив Злотоквітку, що виходила з гнізда, котячи перед собою клубок моху. Її живіт округлився під вагою кошенят, яких вона виношувала.
— Привіт, Вогнесерде, — нявкнула королева. — Чи ж не чудово знову побачити сонечко?
Вогнесерд приязно лизнув їй плече.
— Скоро новолист, — нявкнув він. — Саме вчасно для твоїх кошенят. Якщо ти… — він урвав мову й озирнувся, почувши позаду себе голос Тигрокігтя.
— Вогнесерде, раптом тобі нічим більше зайнятися, крім як лялякати з королевами, я маю для тебе доручення, — прогарчав воєвода.
Вогнесерд прикусив язика, щоб випадково не нагрубіянити. Він полював цілісінький ранок, і оце щойно на хвильку спинився перевести дух та поговорити зі Злотоквіткою.
— Я хочу, щоб ти повів патруль уздовж нашої межі з Річковим Кланом, — правив воєвода. — Там уже кілька днів не було жодного кота. Тож тепер, коли посходив сніг, треба поновити мітки. І переконайся, що Річкові коти не полюють на наших землях. А якщо полюють, ти сам знаєш що робити!
— Добре, Тигрокігтю, — нявкнув Вогнесерд.
Мабуть, їжаки все-таки вчаться літати, подумав він, якщо вже Тигрокіготь поставив його на чолі чатових! А тоді збагнув, що воєвода був надто розумним, аби виявляти відкриту неприязнь перед усім Кланом. Ні, Тигрокіготь буде ставитися до нього так само, як і до решти вояків, щоб його ворожості не помітила Синьозірка.
«Я все ще тобі не довіряю!» — подумав Вогнесерд. А вголос нявкнув:
— Кого мені брати?
— Та кого завгодно. Чи тебе за лапку відвести? — пирхнув воєвода.
— Ні, Тигрокігтю.
Вогнесерд уже заледве стримувався. Ох, як же радо він би врізав пазурами прямісінько в пошрамовану морду воєводи. Натомість квапливо розпрощався зі Злотоквіткою й попрямував до вояцького кубла. Там була Піскошторма, вона лежала на боці та енергійно вмивалася, а Сіросмуг із Вітрогоном ділились язиками.
— Хто зі мною на патрулювання? — гукнув Вогнесерд. — Тигрокіготь хоче, щоб ми перевірили кордони з Річковим Кланом.
Сіросмуг після слів про Річковий Клан миттю підвівся, а от Вітрогон не дуже поспішав. Піскошторма перервала вмивання і глянула на Вогнесерда.
— Саме тоді, коли я сподівалася на хвилину спокою, — поскаржилась вона. — А то від світанку вже полюю.
Тон войовниці був цілком приязний, геть не схожий на той, який він чув від неї, коли тільки потрапив до Клану. Заледве Вогнесерд устиг про це подумати, як вона підвелась й обтрусилася.
— Але нічого, — продовжила Піскошторма. — Веди.
— Як щодо твого учня? — запитав Вогнесерд Сіросмуга. — Не хочеш і його взяти?
— Білошторм і Мишошубка позабирали новаків, — пояснив Вітрогон. —
Вогнесерд вийшов із табору, відчуваючи, як поколюють його лапи, коли він стрибає улоговиною. Уже кілька повень не було нагоди добре побігати, не відморожуючи ноги у снігу, тож йому хотілося розім’яти м’язи.
— Рушимо до Сонячних Скель, — нявкнув Вогнесерд. — А звідти вгору межею до Чотиридерева.
Він біг достатньо повільно, щоб помітити вже готові розпуститися діамантово-зелені пагони свіжого орляка і перші бліді пуп’янки первоцвітів, що прокльовувалися зі своїх зелених прихистків. Повітря повнилося щебетом і свіжими запахами рослин.
Коли патруль вибрався на край лісу, Вогнесерд сповільнився і перейшов на ходу. Ген попереду шуміла ріка, нарешті звільнена від крижаних кайданів.
— Ми майже на кордоні, — тихенько нявкнув він. — Тепер треба бути напоготові. Тут можуть з’явитися Річкові коти.
Сіросмуг спинився і розтулив щелепи, щоб увібрати принесені вітром запахи.
— Нікого не відчуваю, — доповів він.
Вогнесерд подумав, що його друг, мабуть, розчарований відсутністю Срібнострумки.
— Та й у Річкових котів зараз має бути багато здобичі, якщо вже річка скресла, — додав Сіросмуг. — Чого б їм красти нашу здобич?
— Я б не довіряв Річковому Клану, — прогарчав Вітрогон. — Вони б і твоє хутро зі шкури вкрали, якби ти відвернувся.
Після цих слів Сіросмуг уже готовий був спалахнути.
— То ходімо, — нетерпляче нявкнув Вогнесерд, намагаючись відволікти свого друга, перш ніж той бовкне щось і видасть свою відданість одразу двом Кланам. — Гайда.
Він швидко кинувся в бік узлісся і вибіг на відкриті землі. Побачене змусило його різко загальмувати, а спогади про дивний сон вдарили його, наче обухом.
Просто перед ними земля плавно йшла під ухил, спускаючись до річки — чи того, що раніше було річкою. Напоєна талим снігом, швидкоплинна річка розмила береги й піднялася, розлившись аж на молоду зелену траву і спинившись за кролячий стрибок від Вогнесерда.
Над водою ледь виднілися чубчики рогози, а Сонячні Скелі здавалися лише купкою сірих острівців посеред блискотливого сріблястого плеса.
Так, відлига нарешті настала, але з нею прийшла і повінь.
Розділ 11
— Милий Зореклане! — зойкнула Піскошторма.
Вогнесердові забило подих від жаху. Він умить упізнав блискучий безмір води і згадав лиховісні слова Плямолистки: «Вода може загасити вогонь».
Вогнесерд настільки відволікся, намагаючись зрозуміти, чим ця повінь може загрожувати Кланові, що не помічав спроб Сіросмуга привернути його увагу, аж поки той не притулився до нього боком. Бурштинові очі товариша панічно палали. І не дивно — він переймався долею Срібнострумки.
З боку Річкового Клану берег був нижчий, отже, вода могла все затопити. А щодо табору на острові… Вогнесерд гадав, чи залишився від нього хоч сухий клаптик. Незважаючи на все, він встиг полюбити Срібнострумку, коли познайомився з нею ближче, і пройнявся глибокою повагою до Мрячконіжки та Сіротоні. Важко було уявити, що вони мусили переселитися зі свого табору або — ще гірше — потонули.
Вітрогон підступив до краю води і глянув на інший берег.
— Річковому Кланові це не сподобається, — сказав він. — Але в цьому є й перевага для нас: вони не зможуть зайти на нашу територію.
Вогнесерд відчув, як напружився Сіросмуг, почувши нотку задоволення в голосі Вітрогона. Він кинув на товариша застережливий погляд, а вголос зауважив:
— Ми тепер не можемо патрулювати кордон. Краще повернутися до табору та доповісти про це. Ходімо, Сіросмуже, — твердо додав Вогнесерд, помітивши, як його друг ще раз схвильовано глянув на протилежний берег.
Як тільки Синьозірка дізналася новини, вона заскочила на Високий Камінь і видала звичний клич:
— Нехай усі коти, достатньо дорослі для полювання, прийдуть під Високий Камінь на зборище Клану.
Одразу звідусіль почали збігатися коти. Вогнесерд зайняв своє місце попереду гурту. Він роздратовано помітив, що Хмарко прискакав за Ряболицею, хоча був ще замалий для зборища. Біля входу в тунель із папороті слухали Жовтоікла та Попелапка. Навіть Хвостолом вийшов зі свого кубла — його привела Мишошубка.
Світлий ранок закінчувався. Хмари скупчилися і затулили сонце. Легкий подув змінився сильним вітром і зараз розгулював галявиною, змушуючи тремтіти всіх котів під Високим Каменем. Вогнесерд також дрижав, хоча й не знав напевне, від холоду чи від тривоги.
— Коти Громового Клану, — почала Синьозірка. — Нашому табору загрожує велика небезпека. Сніг розтанув, і річка вийшла з берегів. Частину наших земель уже затопило.
У натовпі почалася метушня, але Синьозірка підняла голос, який залунав понад зойками:
— Вогнесерде, розкажи Кланові, що ти бачив.
Він підвівся і почав описувати, як розлилася річка біля Сонячних Скель.
— Але що нам до того? — нявкнув Темносмуг, коли Вогнесерд закінчив розповідь. — У нас є вдосталь здобичі на тій землі, що залишилася. Нехай Річковий Клан переймається повенями.
Дехто замуркотів, погоджуючись, хоча Вогнесерд помітив, що Тигрокіготь мовчав. Воєвода непорушно сидів біля підніжжя Високого Каменя і лише раз у раз посмикував хвостом.
— Тиша! — крикнула Синьозірка. — Вода може дістатися сюди раніше, ніж ми помітимо. Це важливіше за ворожнечу між Кланами. Я не хочу потім дізнатися, що якийсь Річковий кіт загинув під час повені.
Вогнесерд помітив вогник у її очах, ніби її слова мали значно глибший сенс. Він пригадав, як провідниця розлютилася після його розповіді про зустріч із Річковими вояками. Та зараз здавалося, що вона співчуває їм. Можливо, Синьозірка пригадала власних загиблих кошенят.
Плямошкур виступив з-поміж старійшин.
— Я пам’ятаю, як востаннє розлилася річка — це було багато повень тому. Тоді потонуло чимало котів. І здобичі теж. Ми всі голодували, хоч і мали сухі лапи. Це проблема не лише Річкового Клану.