Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 21)
Срібнострумка вийшла з кущів слідом за Мрячконіжкою і спинилася біля свого батька, Кривозора, не зводячи очей з Громових котів. Вогнесерд із величезним полегшенням побачив, як її погляд байдуже ковзнув Сіросмугом. Вона їх не видасть, він був певен цього.
Услід за Срібнострумкою виходили все нові й нові коти, зацікавлено обступаючи патруль і Громових вояків. Вогнесерд упізнав Сіротоню, яка теж не подала й знаку, що бачила його раніше, та Багношуба — Річкового медикота. Багношуб присів біля Мрячконіжки, оглядаючи її кошенят.
Усі коти були наскрізь промоклі. Шерсть щільно обліплювала їхні тіла, тож було помітно, що вони ще худіші, ніж зазвичай. Вогнесерд завжди уявляв собі Річкових котів тлустими і ситими, добре відгодованими річковою рибою. Але Срібнострумка розповіла йому, що Двоноги під час зеленлисту таборували десь біля річки і за той час украли всю їхню здобич. Двоноги давно вже пішли з лісу, але Річковий Клан не міг рибалити, поки вода була скута кригою. А тепер замість того, щоб принести їм довгоочікувану здобич, річка і зовсім вигнала котів із табору.
Незважаючи на свої жалощі, Вогнесерд не міг не помітити неприязнь у їхніх очах і ворожість, яку виказували прищулені вуха та нервові помахи хвостами. Громовим воякам доведеться неабияк постаратися, аби переконати Кривозора, що вони й справді врятували кошенят.
Але провідник принаймні дав їм можливість усе пояснити.
— Розкажіть, що сталося, — наказав Кривозір.
Вогнесерд почав із того моменту, коли він почув квиління кошенят і побачив, як вони чіпляються за купку гілля посеред ріки.
— Відколи це Громові коти стали ризикувати життям заради нас? — зневажливо втрутився Чорнокіготь, коли Вогнесерд описував, як вони витягували кошенят із бистрини на берег.
Вогнесерд стримав злостиву відповідь, уже готову зірватися з його язика, а Кривозір зашипів на свого вояка:
— Цить, Чорнокігтю! Хай говорить. Якщо він бреше, ми невдовзі про це дізнаємось.
— Та не бреше він, — озвалася Мрячконіжка, все ще заходячись біля своїх малюків. — Ну чого б це Громовий Клан крав кошенят, коли коти у всіх Кланах і так заледве можуть себе прогодувати?
— Вогнесердова історія цілком правдоподібна, — спокійно озвалася Срібнострумка. — Нам же довелось покинути табір й укритися в цих кущах, коли вода знову почала підніматися, — пояснила вона Вогнесердові. — А коли ми прийшли по кошенят Мрячконіжки, то знайшли тільки двох. Ще двоє зникли. Ясла залило водою. Кошенят, мабуть, змило вниз до річки — туди, де ви їх знайшли.
Кривозір кивнув, і Вогнесерд збагнув, що ворожість Річкових котів поволі вщухала — усіх, окрім Чорнокігтя, який гидливо форкнув і повернувся до Громових вояків спиною.
— Що ж, у такому разі ми дуже вам вдячні, — нявкнув Кривозір, хоч і вельми неохоче. Наче йому боліла сама думка про те, що він може чимось завдячувати Громовим котам.
— Так, — нявкнула Мрячконіжка. Вона знову підвела очі, в яких справді сяяла вдячність. — Без вас мої кошенята загинули б.
Вогнесерд опустив голову, а тоді мимохіть запитав:
— Що ми можемо для вас зробити? Якщо ви не можете повернутися до табору, а через повінь їжі обмаль…
— Не потрібна нам допомога від Громового Клану, — гаркнув Кривозір. — Річкові коти і самі можуть про себе подбати.
— Не будь дурнем, — озвалася Сіротоня, зиркнувши на провідника. Вогнесерд відчув нову хвилю поваги до неї. Йому подумалось, що небагато котів наважилися б розмовляти із Кривозором таким тоном. — Щось ти аж занадто гордий став, — не вгавала старенька. — Як же ми себе прогодуємо під час відлиги? Риби ж немає. Ріка отруєна, сам знаєш.
— Що? — зойкнув Сіросмуг, а Вогнесерд був занадто приголомшений, щоб бодай подати голос.
— То все провина Двоногів, — пояснила їм Сіротоня. — Ще під час останнього новолисту річка була чистенька і кишіла рибою. А тепер її забруднило сміття Двоногів з того їхнього табору.
— І риба вся потруїлася, — додав Багношуб. — Коти, котрі їли ту рибу, захворювали. Я за час гололисту вилікував від болю в животі більше котів, ніж відколи став медикотом.
Вогнесерд витріщився на Сіросмуга, а тоді знову перевів погляд на голодних Річкових котів. Більшість із них уникали дивитися йому в очі, наче соромилися, що кіт з іншого Клану дізнався про їхні проблеми.
— То давайте ми допоможемо, — звернувся він до всіх. — Ми полюватимемо на своїх землях і будемо приносити здобич вам, поки не зійде паводок і ріка не очиститься.
Вимовляючи цю пропозицію, він уже знав, що порушує вояцький правильник, який вимагав безроздільної відданості власному Кланові. Синьозірка просто ошаліє, якщо дізнається, що він надумав ділитись дорогоцінною здобиччю Громового Клану. Але Вогнесерд не міг змусити себе просто так залишити інший Клан у скрутному становищі. «Синьозірка сама сказала, що наш добробут залежить від того, що в лісі є чотири Клани, — нагадав він собі. — Така воля Зоряного Клану».
— Ви справді так зробите? — повільно запитав Кривозір, підозріливо примруживши очі.
— Так, — нявкнув Вогнесерд.
— Я допомагатиму, — пообіцяв Сіросмуг, на мить зиркнувши на Срібнострумку.
— Тоді Клан дякує вам, — крекнув Кривозір. — Жоден мій кіт не зупинить вас на наших землях, аж поки спаде вода і ми зможемо повернутись до табору. Але після цього ми самі будемо про себе дбати.
Провідник повернувся і рушив до кущів. Коти сумирно рушили за ним, дорогою раз у раз озираючись на Вогнесерда і Сіросмуга. Не всі вони (Вогнесерд це ясно бачив), довіряли їхній пропозиції допомогти.
Останньою пішла Мрячконіжка, позводивши своїх малят на лапки і повівши їх угору схилом.
— Дякую вам обом, — промурмотіла вона. — Я цього не забуду.
Вогнесерд і Сіросмуг залишилися геть самі, коли всі Річкові коти розчинилися в хащах кущів. Коли друзі вже рушили униз схилом, назад до річки, Сіросмуг похитав головою, наче сам собі не вірив.
— Полювати для іншого Клану? Ми, певно, подуріли.
— А що ще ми мали робити? — заперечив Вогнесерд. — Залишити їх голодувати?
— Ні! Але тепер треба бути дуже обережними. Від нас лишиться вороняче їдло, якщо про це дізнається Синьозірка.
«Або Тигрокіготь, — подумки додав Вогнесерд. — Він уже підозрює, що у нас із Сіросмугом є друзі в Річковому Клані. І ми за крок від того, щоб він довів це».
Розділ 13
Був холодний похмурий ранок. Вогнесерд знехотя виповз із тепленького гніздечка і пішов будити Сіросмуга.
— Що? — Сіросмуг смикнувся і знову вмостився, прикривши хвостом носа. — Вогнесерде, забирайся.
Вогнесерд опустив голову і штурхнув широке сіре плече.
— Ходімо, Сіросмуже, — прошепотів він другові на вухо. — Треба полювати для Річкового Клану.
На цих словах Сіросмуг нарешті підвівся і роззявив щелепи, несамовито позіхаючи. Вогнесерд був не менш втомлений. Забезпечення Річкового Клану свіжиною вкупі з їхніми безпосередніми обов’язками у Громовому Клані забирало весь час і сили. Друзі вже кілька разів переходили річку зі здобиччю, і досі їм щастило. Ніхто з Громового Клану так і не виявив, чим вони займаються.
Потягуючись, Вогнесерд обережно роззирнувся кублом. Більшість вояків лежали клубочками на подушках моху і спали надто міцно, щоб ставити незручні запитання. Від Тигрокігтя виднілася тільки купка темно-смугастої шерсті у гнізді.
Вогнесерд вислизнув надвір поміж гілля. Спершу він подумав, що ніхто, крім них, іще не прокинувся. Та раптом побачив, як Ряболиця вийшла з ясел і підвела голову, щоб понюхати повітря. Наче не вподобавши різкий, вологий вітер, королева миттю зникла всередині.
Вогнесерд знову глянув на Сіросмуга, який саме струшував із шерсті шматочки моху.
— Нормально, — нявкнув він. — Можна йти.
Двоє котів рушили галявиною. Однак щойно вони наблизились до тунелю, як почули знайомий голос:
— Вогнесерде! Вогнесерде!
Вогнесерд завмер і озирнувся. До них, репетуючи з усіх сил, дріботів Хмарко.
— Вогнесерде! Зачекай!
— Вогнесерде, — прогарчав Сіросмуг. — Ну чому твій родич гарбузовий увесь час з’являється у найнезручніший момент?
— Лише Зореклан святенький знає, — зітхнув Вогнесерд.
— А ти куди? — радісно допитувався Хмарко, спинившись біля вояків. — А можна з вами?
— Ні, — відповів Сіросмуг. — Лише новаки можуть ходити з вояками.
Хмарко неприязно зиркнув на Сіросмуга.
— Але я скоро буду новаком. Я ж буду новаком, Вогнесерде?
— «Скоро» це ще не «зараз», — нагадав йому Вогнесерд, намагаючись зберігати спокій. Якщо ще хоч трохи забаритися, весь Клан уже буде на ногах і всі захочуть знати, куди це вони прямують. — Не цього разу, Хмарку. Ми вирушаємо на особливе вояцьке завдання.
Хмаркові блакитні очі округлились від подиву.
— Це таємниця?
— Так, — прошипів Сіросмуг. — А надто для кошенят, які всюди пхають свого носа.
— Але я нікому не скажу, — завзято пообіцяв Хмарко. — Вогнесерде,
— Ні, — трохи роздратований Вогнесерд перезирнувся із Сіросмугом. — Слухай, Хмарку, чухай до ясел, а я тебе пізніше, можливо, візьму пополювати. Годиться?
— Годиться… мабуть, — Хмарко трохи спохмурнів, але повернуся і пошкандибав у напрямку ясел.
Вогнесерд дивився йому вслід, аж поки кошеня не дісталося до входу, і аж тоді пірнув у тунель. За якусь мить він уже мчав угору схилом поруч із Сіросмугом.