Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 22)
— Сподіваюся тільки, що Хмарко не розпатякає усьому Кланові, що ми рано-вранці вирушили на особливе завдання, — зітхнув Сіросмуг.
— Цим будемо перейматись пізніше, — видихнув Вогнесерд.
Двоє вояків попрямували до підводних каменів. Повалене дерево досі лежало на місці, полегшуючи доступ до протилежного берега. Якщо полювати неподалік від переходу, носити здобич доведеться недалеко. Отже, зменшується вірогідність, що їх помітять.
Поки коти вийшли з лісу, денне світло вже пояснішало, але схід сонця був прихований від очей густою пеленою хмар. Вітер доносив бризки дощу. Вогнесерд не міг позбутися відчуття, що вся пристойна здобич сьогодні вирішить не вистромляти носа зі своїх нір. Він підніс голову і принюхався. Вітерець доносив до нього запах білки — свіжий і доволі близький. Вояк став обережно скрадатися поміж дерев. Невдовзі він таки помітив здобич, яка щось вишукувала під дубом. Поки Вогнесерд дивився, вона сіла й заходилася теребити жолудь, тримаючи його передніми лапками.
— Якщо вона дізнається, що ми тут, — дихнув йому на вухо Сіросмуг, — то вже за мить буде на дереві.
Вогнесерд кивнув.
— Обходь її, — промурмотів він. — Заходь із того боку.
Сіросмуг ковзнув убік тихим сірим фантомом серед тіней дерев. Вогнесерд припав до землі легким, відточеним тривалою практикою порухом і почав підкрадатися до білки. Побачив, як її вушка нашорошилися, а голівка кілька разів повернулася, наче щось її наполохало. Можливо, помітила якийсь порух Сіросмуга або вловила його запах.
Тієї миті, на яку вона відволіклася, саме вистачило Вогнесердові, щоб пробігти відкритим простором. Своїми пазурами він притиснув її до землі, і тут уже Сіросмуг, не криючись, завершив справу.
— Гарна робота, — крекнув Вогнесерд.
Сіросмуг виплюнув клубочок хутра.
— Трохи застара і жилава, але згодиться.
Обоє вояків полювали, аж поки не знайшли ще кроля і двійко мишей. На той час, хоч сонця й не було видно, мав би вже бути сонцепік.
— Давай віднесемо Річковому Клану, що є, — нявкнув Вогнесерд. — А то нас скоро і в нашому таборі зачекаються.
І він, трішки присідаючи під масою білки та однієї мишки, рушив до поваленого дерева. На щастя, вода більше не піднімалась, і зараз, коли вони вже кілька разів це робили, перейти річку здавалося зовсім нескладно. А все ж Вогнесерд неабияк нервував, продираючись крізь гілля. Він знав, що вони тут як на долоні для будь-якого Громового кота, який, хай би й раптово, вийшов на узлісся.
Вояки пропливли кілька останніх лисячих хвостів і вилізли з річки на березі Річкового Клану. Обтрусивши воду зі своїх шубок, обоє швиденько рушили до кущів, серед яких Річкові коти облаштували собі тимчасовий табір.
Річкова воєвода, мабуть, спостерігала за ними, бо, щойно вони наблизилися, вистрибнула з кущів їм навперейми.
— Вітаю, — нявкнула Леопардошубка, цього разу набагато приязніше, аніж коли Громові коти вперше з’явилися там із двома порятованими кошенятами.
Вогнесерд рушив за нею в хащі колючого глоду, пригадуючи, як вони із Сіросмугом колись ховалися там, чекаючи на Срібнострумку. Річкові коти провели величезну роботу, відколи паводок вигнав їх із табору: понатягали моху на підстилки і порозпорпували коріння великого куща, щоб складати під ним свіжину. Сьогодні там лежав вельми сумний набір із кількох мишей і двох дроздів, тож внесок Громових вояків був більш ніж просто необхідним. Вогнесерд поклав свою здобич на купу, за ним — Сіросмуг.
— Ще свіжина? — просто за їх спинами з’явилися Каменешуб і Срібнострумка. — Клас!
— Спершу треба нагодувати старійшин і королев, — нагадала Леопардошубка.
— Я віднесу щось старійшинам, — запропонувала Срібнострумка. Вона зміряла Сіросмуга довгим поглядом і нявкнула: — Допоможеш мені. Принеси кролика, добре?
Вогнесерд трохи стривожився. Срібнострумка, звісно, не ризикуватиме залишатись наодинці із Сіросмугом серед власного табору? Під час усіх їхніх попередніх візитів вона зберігала дистанцію.
Сіросмуга не треба було просити двічі.
— Звісно, — нявкнув він і, взявши кроля, почимчикував за Срібнострумкою в кущі.
— Гарно вона придумала, — нявкнув Каменешуб. — Вогнесерде, віднесеш білку королевам? Хай самі тобі подякують.
Вогнесерд погодився, хоч у нього голова йшла обертом. Дивно було дивитися на Річкового вояка і знати, що він наполовину Громовий. Тим паче що сам Каменешуб про це й не підозрював.
Вогнесерд був радий знову зустріти Мрячконіжку в тимчасових яслах — вона саме лежала на бочку, годуючи малих. Але він не міг просто забути і не турбуватися про Сіросмуга. Тож, привітавшись із королевами і віддавши їм білку, кіт промурмотів до Каменешуба:
— А куди пішов Сіросмуг? Нам варто повернутися, поки ніхто не помітив, що ми зникли.
— Добре, ходімо, — нявкнув Каменешуб.
Він повів Вогнесерда кудись далі гребнем, де на підстилці з папороті сиділи троє чи четверо старійшин і ділили свіжину. Від кроля вже зосталося небагато — лише кілька клаптиків шерсті.
Сіросмуг і Срібнострумка мовчки спостерігали за ними, сидячи поруч й обгорнувшись хвостами. Однак, тільки-но побачивши Вогнесерда, вони обоє підвелися й підійшли до нього.
У жовтих очах Сіросмуга палали одночасно і захват, і страх.
— Вогнесерде! — він одразу ж перейшов до справи. — Ти не вгадаєш, що мені щойно розповіла Срібнострумка!
Вогнесерд озирнувся, але Каменешуб уже зник десь у чагарях. Старійшини, щойно пообідавши, виглядали геть сонними, тож на Сіросмуга ніхто не звертав аніякісінької уваги.
— Ну, що вже там? — нявкнув Вогнесерд, відчуваючи, як його хутро настовбурчується від недоброго передчуття. — Але не кричи тут.
Сіросмуг від нетерплячки мало зі шкіри не вистрибував.
— Вогнесерде, — прошепотів він. — У Срібнострумки будуть від мене кошенята!
Розділ 14
Відчуваючи, як сильно калатає його серце, Вогнесерд перевів погляд із Сіросмуга на Срібнострумку. Вона аж тремтіла від щастя, а її зелені очі сяяли гордощами.
— Твої кошенята? — стривожено повторив він. — Ви там обоє здуріли? Це ж катастрофа!
Сіросмуг кліпнув, уникаючи дивитися другові в очі.
— Не… не обов’язково. Тобто ці кошенята навіки нас поєднають.
— Але ж ви із різних Кланів! — запротестував Вогнесерд.
Проте з виразу обличчя Сіросмуга можна було здогадатися, що той і сам добре знав, які труднощі чекають на нього через цих кошенят.
— Ти ж навіть не зможеш сказати комусь, що ці кошенята твої, Сіросмуже. А ти, Срібнострумко, — додав він, повертаючись до Річкової киці, — ти ж не зможеш сказати нікому зі свого Клану, хто їхній батько.
— То й байдуже, — не погодилась Срібнострумка, вилизуючи своє хутро. —
Сіросмуг не здавався настільки впевненим.
— Але ж це дурість, що вони не можуть знати, — буркнув він. — Ми ж не зробили нічого, вартого осуду.
Сірий вояк притулився до Срібнострумки і безпомічно глянув на Вогнесерда.
— Я розумію, що ти вважаєш саме так, — важко погодився Вогнесерд. — Але ж із цього не буде нічого доброго, Сіросмуже, сам знаєш. Вони будуть Річковими кошенятами.
Йому аж замакітрилось, коли він подумав про проблеми, які ці кошенята можуть спричинити в майбутньому. Коли з них повиростають вояки, Сіросмугові, можливо, доведеться воювати проти них! Йому доведеться розриватися між відданістю своїм дітям і відданістю Клану і вояцькому правильнику.
«Чи було все так само із Мрячконіжкою і Каменешубом? — думав він. — Чи доводилось їхній Громовій матері битися проти них?» Він пригадав Дубосерда, який намагався захистити їх від Громового Клану. І як же Річковий вояк пояснював це їм? Така ситуація не вкладалася в голові, а тепер усе починалося знову, з новими кошенятами.
Проте Вогнесерд розумів, що зараз казати про це марно. Озираючи кущі на випадок, якщо з’явиться якийсь кіт, він нявкнув:
— Нам час іти. Уже майже сонцепік. Нас у таборі чекатимуть.
Сіросмуг лагідно торкнувся носика Срібнострумки.
— Вогнесерд правду каже, — промурмотів він. — Нам уже час. І не переймайся. Вони будуть найгарнішими кошенятами в цілому лісі.
Срібнострумка розчулено глянула на нього та ніжно замуркотіла.
— Я знаю. Ми з цим якось впораємось.
Вона стояла і дивилася, як Вогнесерд і Сіросмуг виходять із кущів та прямують униз схилом до річки. Сіросмуг постійно озирався, наче не міг витримати саму думку про те, щоб покинути Срібнострумку.
Вогнесерду ж здавалося, що у його грудях лежить холодний, важенний камінь. «Скільки ще це може тривати, — думав він, — перш ніж хтось дізнається?»
Навіть перейшовши на протилежний берег, на землі Громового Клану, Вогнесерд ще відчував, як його буквально притискає до землі тривога. Він з усіх сил намагався не думати про цю проблему. Зараз значно важливіше було вирішити, що сказати, коли хтось помітить їхню відсутність.
— Я так думаю, нам варто пополювати ще трохи, — пояснив він Сіросмугові. — Тоді принаймні…
Проте його перебив радісний нявкіт на узліссі:
— Вогнесерде! Вогнесерде!