Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 24)
— Що? — Вогнесерд не зміг стримати цей вигук розпачу.
— Ви порушили вояцький правильник, — нагадала їм Синьозірка. — А позаяк вам не можна довіряти, то полюватимете з тими, кому довіряти можна. Ніяких більше відвідин Річкового Клану.
— Але… ми ж не
— Ні, — тепла іскорка в очах Синьозірки пом’якшила її погляд. — Ви й досі вояки. Листок не повернути на гілку. Але ви житимете, як новаки, аж поки не засвоїте урок.
Вогнесерд насилу дихав рівно. Він же так гордився тим, що став вояком Громового Клану. Тож тепер його переповнював смуток, адже всі вояцькі привілеї втрачено. Проте не було сенсу сперечатися із Синьозіркою. Глибоко в душі Вогнесерд розумів, що його покарання справедливе. Він шанобливо схилив голову.
— Гаразд, Синьозірко.
— І нам насправді шкода, — додав Сіросмуг.
— Я знаю, — кивнула Синьозірка. — Можеш іти, Сіросмуже. Вогнесерде, зостанься.
Здивований Вогнесерд дещо знервовано чекав, чого ж це від нього хоче Синьозірка.
Як тільки Сіросмуг відійшов достатньо далеко, провідниця запитала:
— Скажи, Вогнесерде, хтось із Річкових котів загинув у повені? — її голос звучав відсторонено, вона наче уникала дивитися в очі Вогнесерду. — Якісь вояки?
— Я ні про кого не чув, — відповів Вогнесерд. — Кривозір не казав нічого такого про своїх котів.
Синьозірка спохмурніла, однак більше не розпитувала. Ледь кивнула, ніби сама собі. Тоді, трішки повагавшись, відпустила Вогнесерда.
— Знайди Сіросмуга, поїжте з ним, — наказала вона знову безпристрасним і суворим голосом. — І поклич до мене Тигрокігтя.
Вогнесерд схилив голову і побрів геть. Уже вийшовши на галявину, він знову озирнувся на Синьозірку. Сіра кішка досі напівлежала біля підніжжя каменя, її очі дивилися кудись удалину. Вогнесерд не міг не здивуватися цим розпитуванням провідниці. І чому вона так переймається Річковими вояками?
Розділ 15
— Ну й ну, невже це наш свіженький новак Вогнелап?
Вогнесерд відволікся від своєї водяної миші і побачив Довгохвоста, який підбирався до нього, розмахуючи хвостом.
— Готовий до тренування? — форкнув вояк. — Тигрокіготь призначив мене твоїм виховником.
Вогнесерд проковтнув останній шматок миші й підвівся. Він здогадувався, що трапилося. Синьозірка розповіла Тигрокігтеві про їхнє покарання, і той, не гаючи часу, організував перший патруль. Очевидно, він підібрав двох котів, які, м’яко кажучи, були не в захваті від Вогнесерда і могли контролювати кожен його крок.
Сіросмуг біля нього скочив на лапи і підступив до Довгохвоста.
— Стеж за словами, — вищирився він. — Ми не новаки!
— Дивно, я чув трохи інше, — відповів Довгохвіст, задоволено облизуючись, ніби щойно смачно попоїв.
— Можемо тобі допомогти виправити слух, — зашипів Вогнесерд, смикаючи хвостом. — Як там твоє здорове вухо?
Довгохвіст позадкував. Він добре пам’ятав появу Вогнесерда в таборі. Кіт, якого дражнили кицюнею, люто бився із Довгохвостом, не показуючи й сліду страху. Вогнесерд знав, що хоч усій забули Довгохвостову поразку, роздерте вухо вояка буде нагадувати про це завжди.
— Обережніше зі словами, — спалахнув переляканий кіт. — Тигрокіготь вам хвости повідгризає, якщо ви мене зачепите.
— Воно того варте, — відрубав Вогнесерд. — Назви мене ще раз Вогнелапом — і побачиш.
Довгохвіст не відповів, лише повернув голову і лизнув своє бліде хутро. Вогнесерд послабив стійку і гаркнув:
— Тоді ходімо. Якщо йдемо на лови, то краще виходити зараз.
Вони із Сіросмугом вибігли з ялівцевого тунелю до байраку. За ними дріботів Довгохвіст, роздаючи накази, де варто полювати, ніби був за головного. Та як тільки коти опинилися в лісі, Вогнесерд із Сіросмугом з усіх сил почали його ігнорувати.
День був холодний та похмурий, сіялася мжичка. Важко було знайти яку-небудь здобич. Сіросмуг помітив якийсь рух серед папороті й пішов глянути, що там, але Вогнесерд уже майже здався. Раптом він побачив зяблика, який порпався біля корінців лісового горіха. Кіт припав до землі й поплазував до пташки, поки та безтурботно метушилася.
Він збирався стрибнути, рухаючи стегнами з боку в бік, як раптом Довгохвіст вереснув:
— І ти це називаєш стійкою? Та кролик без ноги може краще за тебе!
Поки він говорив, зяблик скрикнув і сполохано випурхнув.
Розлючений Вогнесерд обернувся і засичав:
— Це все через тебе! Він тебе почув і…
— Що ти кажеш, — нявкнув Довгохвіст. — Не треба виправдовуватися. Ти не міг би зловити і дохлої миші.
Вогнесерд прищулив вуха і вищирився, готуючись напасти. Та раптом усвідомив, що його навмисне провокують. У Довгохвоста вийшла би чудова історія для Тигрокігтя про те, як на нього напав Вогнесерд.
— Ну й добре, — прогарчав вояк крізь зуби. — Якщо ти такий вправний, покажи нам, як треба.
— Навряд чи тут залишиться здобич після того, як ти всіх розлякав, — форкнув Довгохвіст.
— І хто тепер виправдовується? — відрізав Вогнесерд.
Довгохвіст не встиг відповісти, бо з кущів вистрибнув Сіросмуг із водяною мишою в зубах. Він кинув її перед Вогнесердом і почав рити землю, щоб закопати здобич.
Довгохвіст скористався тим, що їх перебили, і вислизнув у прохід у папороті.
Сірий вояк спостерігав за ним.
— Що з Довгохвостом? Він виглядає так, ніби мишачої жовчі напився.
Вогнесерд знизав плечима.
— Нічого. Ходімо далі.
Після того як Довгохвіст їх залишив, двоє вояків ще до заходу сонця наносили до табору солідну купу свіжини.
— Візьми дещо для старійшин, — попросив Вогнесерд товариша, коли вони принесли останню здобич. — Я піду до Жовтоіклої та Попелапки.
Він підібрав білочку і попрямував до кубла медикицьки. Жовтоікла стояла біля розколини у камені, перед нею сиділа Попелапка. Колишня Вогнесердова новачка виглядала щасливою і збудженою. Вона сиділа струнко, обгорнувши хвостиком лапи, а її блакитні очі були зосереджені на Жовтоіклій. Молода кицька уважно слухала.
— Можна розжувати листки жовтозілля і змішати їх з ягодами лікувального ялівцю, — сказала медикицька. — Із цього вийде добра припарка від болю в суглобах. Хочеш спробувати її приготувати?
— Гаразд! — нявкнула Попелапка. Вона звелася на лапи й обнюхала купку трав, яку Жовтоікла поклала на землю. — Вони гіркі на смак?
— Ні, — відповіла Жовтоікла. — Але намагайся не проковтнути нічого. Від маленької кількості нічого страшного не буде, але якщо ковтнеш забагато, то болітиме живіт. Вогнесерде, що ти хотів?
Кіт перетнув галявину, тягнучи перед собою білку. Попелапка вже схилилася над жовтозіллям, активно розжовуючи його, але привіталася з Вогнесердом помахом хвоста.
— Це для вас, — нявкнув Вогнесерд, поклавши білку біля Жовтоіклої.
— А, Вітрогон розповідав, що ти знову виконуєш обов’язки новака, — пробурмотіла Жовтоікла. — Ну ти й мишоголовий! Ти мав би здогадатися, що рано чи пізно хтось дізнається про вашу допомогу Річковому Кланові.
— Ну, ми вже відбули все.
Вогнесерд не хотів говорити про своє покарання.
На його превелике полегшення, Жовтоікла охоче змінила тему.
— Я рада, що ти прийшов, — нявкнула вона. — Треба поговорити. Бачиш ті припарки? — вона вказала на зелену масу розжованих листків, яку приготувала Попелапка.
— Так.
— Це для Дрібновуха. Він зараз у моєму кублі, і його суглоби у дуже поганому стані. Гіршого я ніколи не бачила. Він ледве рухається. І якщо ти спитаєш, через що це сталося з ним, то я скажу: через те, що його кубло застеляли вологим мохом.
Вона говорила спокійно, але її жовті очі пропалювали Вогнесерда наскрізь.
У нього серце впало у п’яти.
— Це через Хмарка, чи не так?