Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 25)

— Гадаю, що так, — пронявчала Жовтоікла. — Він узагалі не слідкував за тим, які підстилки приносить. Навіть не потурбувався струсити з них воду.

— Але ж я йому показував… — зронив Вогнесерд. У нього і своїх проблем вистачало, тож він не хотів возитися ще й із Хмарковими. Кіт глибоко зітхнув. — Яз ним поговорю, — пообіцяв він.

— Так і зроби, — відповіла Жовтоікла.

Попелапка підвелася, випльовуючи шматки жовтозілля.

— Так достатньо пережоване?

Жовтоікла перевірила її роботу.

— Чудово, — нявкнула вона.

Блакитні очі Попелапки засяяли гордощами. Вогнесерд захоплено глянув на стару медикицьку. Йому дуже подобалося те, що Жовтоікла змусила Попелапку почуватися корисною і потрібною.

— Тепер можеш додати ялівцю, — продовжила Жовтоікла. — Гм. трьох гілочок буде досить. Ти знаєш, де я їх зберігаю?

— Так, Жовтоікло.

Незважаючи на хвору лапку, Попелапка швидко побігла до розколини в камені, високо піднявши хвоста. Біля входу до кубла вона обернулася.

— Дякую за білочку, Вогнесерде, — нявкнула кицька і зникла в розколині.

Жовтоікла схвально глянула на неї і муркнула старечим голосом:

— Тепер у нас є киця, яка знає свою справу.

Вогнесерд погодився. Якби ж він міг сказати те саме про свого родича.

— Я піду пошукаю Хмарка, — зітхнув вояк, торкнувшись носом боку Жовтоіклої, і рушив геть.

Його кошеняти не було в яслах, тож Вогнесерд повернув до кубла старійшин. Зайшовши, він почув голос Куцохвоста:

— …і провідник Тигрового Клану переслідував лиса цілу ніч і цілий день, а на другу ніч. О, привіт, Вогнесерде! Хочеш послухати історію?

Вогнесерд роззирнувся. Куцохвіст скрутився на мохові разом із Плямошкуром та Крапохвісткою. Хмарко вмостився поруч і слухав із роззявленим ротом, уявляючи собі могутніх смугастих котів Тигрового Клану. На землі лежали шматки свіжини, і з Хмаркового запаху Вогнесерд зрозумів, що старійшини поділилися з ним мишкою.

— Ні, дякую, Куцохвосте, не можу залишитися. Я лише хотів поговорити із Хмарком. Жовтоікла казала, що він приносить мокрі підстилки.

Крапохвістка форкнула:

— Що за нісенітниці!

— Вона поговорила із Дрібновухом, — нявкнув Плямошкур. — Він би скаржився, навіть якби весь Зореклан зійшов зі Срібносмуги і приніс йому підстилки.

У Вогнесерда побігли мурашки від сорому. Він не очікував, що старійшини будуть виправдовувати Хмарка.

— То ти приносив чи ні? — наполягав вояк, дивлячись на котика.

Хмарко зиркнув на нього.

— Я намагався зробити все правильно, Вогнесерде.

— Він лише кошеня, — сказала Крапохвістка.

— Ну, так… — Вогнесерд потоптався на місці. — У Дрібновуха хворі суглоби.

— Вони в нього хворі щосезону, — нявкнув Куцохвіст. — Він скаржився ще задовго до того, як це кошеня з’явилося на світ. Роби своє діло, Вогнесерде, а нам дозволь робити наше.

— Вибачте, — пробурмотів Вогнесерд. — Тоді я піду. Хмарку, тільки будь дуже уважний наступного разу, щоб не принести мокрий мох, гаразд?

Він пішов до виходу. Із кубельця долинув нявкіт Хмарка:

— А далі, Куцохвосте? Що зробив провідник Тигрового Клану?

Вогнесерд вийшов на галявину. Його не полишала думка, що Хмарко був необережний із підстилками, але здавалося, ніби всі старійшини готові за нього заступитися. Збираючись скористатися своїм правом на свіжину, Вогнесерд подріботів до купи і раптом помітив Хвостолома, який лежав просто надворі. Біля нього був Тигрокіготь. Двоє котів ділилися язиками, як старі друзі.

Вогнесерд зупинився, зворушений незвичною картиною. Невже це нарешті проявилася добра сторона Тигрокігтя? Він чув голос воєводи, але не міг розібрати слів. Хвостолом відповідав коротко, виглядаючи розслабленим, ніби пройнявся Тигрокігтевою приязню.

Раптом Вогнесерд знову засумнівався, чи треба видавати Тигрокігтя. Усі знали, що Тигрокіготь — вправний і хоробрий вояк, він упевнено справлявся з обов’язками воєводи. Та Вогнесерд ніколи не бачив у нього проявів співчуття, притаманного справжньому провідникові, — аж дотепер, із Хвостоломом…

Його думки сплуталися. Можливо, Синьозірка мала рацію і Тигрокіготь не був винен у смерті Рудохвоста. Можливо, з Попелапкою стався нещасний випадок і це була зовсім не пастка. «Можливо, весь цей час я помилявся? — подумав Вогнесерд. — Раптом Тигрокіготь насправді той, ким він видається — відданий і працелюбний воєвода?»

Та він не міг змусити себе в це повірити. І підходячи до купи свіжини, Вогнесерд усім серцем бажав звільнитися від тягаря таємниці, яка була йому відома.

Розділ 16

Вогнесерд вийшов із папоротей, які затуляли вхід до новацького кубла, і витягнув передні лапи. Сонце щойно зійшло на блідо-голубому небі, яке нарешті обіцяло гарну погоду після довгих хмарних і дощових днів.

На думку Вогнесерда, необхідність спати в новацькому кублі була найгіршою частиною їхнього покарання. Щоразу, як він туди заходив, Шиполап і Яснолапка витріщалися на нього широко розплющеними очима, наче не могли повірити в побачене. Орляколап же радше соромився, а от Прудколап, мабуть, під’юджуваний своїм виховником Довгохвостом, відверто форкав йому у спину. Вогнесердові нелегко було розслабитись. У його сон часто вривалися видіння того, як Плямолистка прямує до нього і від чогось застерігає. Але що саме вона говорила, він не міг пригадати після пробудження.

Зараз же Вогнесерд смачно позіхнув і вмостився на землі, щоб ретельно вмитися. Сіросмуг іще спав. Невдовзі доведеться його розбудити і знайти вояка, який супроводжуватиме їх на полюванні.

Умиваючись, Вогнесерд побачив Синьозірку і Тигрокігтя — вони сиділи під Високим Каменем і захоплено розмовляли. Він замислився, про що це вони можуть говорити, аж тут Синьозірка підкликала його помахом хвоста. Вояк миттю підвівся і кинувся навпростець через табір.

— Вогнесерде, — нявкнула Синьозірка, коли він наблизився. — Ми з Тигрокігтем вирішили, що вас уже достатньо покарано. Ви із Сіросмугом знову можете бути вояками.

Вогнесерд мало не зомлів від полегшення.

— Дякую, Синьозірко! — нявкнув він.

— Залишається сподіватися, що ти засвоїв цей урок, — гаркнув воєвода.

— Тигрокіготь очолить патруль до Чотиридерева, — повела далі Синьозірка, перш ніж Вогнесерд устиг відповісти. — Через дві ночі настане повня, тож ми мусимо знати, чи зможемо дістатися на Зборище. Тигрокігтю, візьмеш із собою Вогнесерда?

Вогнесерд ніяк не міг зрозуміти, що означав той зблиск у очах воєводи. Тигрокіготь не був радий цьому — він ніколи не був радий. Але там була якась темна втіха, наче воєвода відчував задоволення від того, що Вогнесерд піде з ним. Вогнесердові ж було байдуже. Він радів тому, що Синьозірка знову довіряла йому справжні вояцькі завдання.

— Хай іде, — нявкнув Тигрокіготь. — Але якщо він хоч раз поставить лапу не туди, куди треба, я захочу знати, чому він це зробив.

Темно-смугаста шубка воєводи збрижилась, коли він підводився на лапи.

— Я знайду ще якогось кота нам на підмогу.

Вогнесерд дивився, як він рушив через галявину і зник у вояцькому кублі.

— Це буде дуже важливе Зборище, — промурмотіла Синьозірка. — Треба дізнатися, як інші Клани дають собі раду з паводками. Нашому Клану необхідно бути там.

— Ми знайдемо спосіб, Синьозірко, — запевнив її Вогнесерд.

Але від його певності не залишилось ані сліду в ту ж мить, коли він побачив, як Тигрокіготь виходить із кубла. За ним ішов Довгохвіст. Скидалось на те, що Тигрокіготь обрав третього члена групи зумисне, щоб створити незручності Вогнесердові.

Вояка охопило погане передчуття. Він не був певен, що хоче піти в патруль наодинці з Тигрокігтем і Довгохвостом. Спогади про битву в таборі Вітряного Клану були ще занадто свіжі. Тоді Тигрокіготь просто дивився, як Вогнесерд б’ється з розлютованим ворожим вояком, і ані кігтем не ворухнув, щоб йому допомогти. Довгохвіст же був ворогом Вогнесерда з того самого дня, як лапа рудого кота ступила на землю табору.

На якусь мить Вогнесерд уявив страшну картину, як десь у глибинах лісу ці двоє котів повертаються проти нього і вбивають його. Він змусив себе прогнати ці думки. Не треба себе накручувати, як кошеня, що слухає байки старійшин. Поза сумнівом, Тигрокіготь висуватиме йому геть невиправдані вимоги, а Довгохвіст насолоджуватиметься кожним моментом цього походу, але Вогнесерд не боявся труднощів. Він доведе, що є справжнім вояком!

Шанобливо розпрощавшись із Синьозіркою, Вогнесерд побіг галявиною вслід за Тигрокігтем і Довгохвостом — геть із табору.

Сонце підбивалося все вище, а небо ставало ясно-голубе, поки коти прямували лісом до Чотиридерева. Листя папороті обважніло сяйливими крапельками роси, що обтрушувалася на хутро Вогнесердові, коли він мчав підліском. Щебетали пташки, гілочки шаруділи молоденьким зеленим листячком. Нарешті настав новолист.

Слідуючи за Тигрокігтем, Вогнесерд не раз відволікався на спокусливе шарудіння у підліску, де метушилася здобич. Через деякий час воєвода дозволив їм спинитися і пополювати для самих себе. «Якийсь у нього підозріливо гарний настрій», — подумав Вогнесерд. Воєвода навіть похвалив полум’яношубого вояка за влучний стрибок на винятково прудку мишку. І Довгохвіст утримався від ущипливих коментарів.

Коли коти рушили далі, шлунок Вогнесерда був наповнений мишкою, яку він щойно з’їв. Неспокій як лапою зняло. У такий день він не міг не почуватись оптимістично, тож ясно, що вони принесуть Синьозірці хорошу звістку.