Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 12)
— Бо мене попросив Дубосерд. Він у той час, можливо, ще не був воєводою, але всі знали його як доброго молодого вояка. Я сама тоді якраз привела кошенят. На жаль, усі вони, крім одного, померли під час холоднечі. У мене було вдосталь молока, а ті маленькі бідолашки без мене й до світанку б не дожили. До того ж їхній запах Громового Клану невдовзі зник, — правила Річкова старійшина. — Так, Дубосерд не сказав мені правди про те, звідки вони взялися. Але я достатньо його поважала, щоб і не розпитувати про це. Завдяки нам із Дубосердом кошенята виросли сильними. Зараз вони чудові вояки — і тут слід віддати належне їхньому рідному Клану.
— А Мрячконіжка і Каменешуб про це знають? — запитав Вогнесерд.
— Тепер слухай сюди, — зітхнула Сіротоня. — Мрячконіжка і Каменешуб нічого не знають. І якщо раптом ти скажеш їм про це, я вирву твою печінку та згодую її галичі.
Стара кішка витягла голову вперед і закопилила губи, оголивши ікла. Незважаючи на її вік, Вогнесерд здригнувся.
— Вони ніколи не сумнівалися в тому, що я їхня мати, — прогарчала Сіротоня. — Мені навіть подобається думати, що вони трошки схожі на мене.
Поки вона говорила, Вогнесерд відчув, як щось зворухнулося в його пам’яті. Наче порух опалого листочка, який зраджує мишу, що ховається під ним. Йому здалося, ніби сказане щойно Сіротонею має для нього якесь глибше значення. Та щойно Вогнесерд спробував піймати цю думку за хвіст, як вона негайно вислизнула.
— Мрячконіжка та Каменешуб завжди були віддані Річковому Клану, — продовжувала Сіротоня. — І я б не хотіла, щоб ця відданість похитнулася. До мене долинали чутки про тебе, Вогнесерде. Я знаю, що ти був кицюнею. Тож ти краще за будь-кого зрозумієш, як це — гріти кожну лапу в іншому кублі.
Вогнесерд знав, що ніколи не допустить цього. Жоден кіт не повинен страждати від непевності, яка зараз мучить його самого, — від того, що він не цілковито належить своєму Кланові.
— Я обіцяю, що ніколи їм не розповім, — спокійно нявкнув вояк. — Присягаюся Зорекланом.
Стара кицька розслабилася і потяглася, розчепіривши передні лапи й високо піднявши крижі.
— Я вірю твоєму слову, Вогнесерде, — відповіла вона. — Не знаю, чи чимось допомогла тобі. Хоча це може пояснити, чому Дубосерд не міг дозволити Громовому коту заподіяти шкоду Мрячконіжці чи Каменешубу. Він казав, що не знає, звідки вони взялися. Але, звісно, Дубосерд мав відчути запах Громового Клану, як і я. І поки ці діти нічого не знають, вони будуть віддані лише Річковому Клану.
— Я дуже тобі вдячний, — промуркотів Вогнесерд, намагаючись говорити якомога шанобливіше. — Не знаю, що це все означає принаймні у поєднанні з тим, що вже вдалося з’ясувати. Але я впевнений: це дуже важливо для обох наших Кланів.
— Може, й так, — нявкнула Сіротоня і насупилась. — Але зараз, коли я вже все розповіла, тобі варто залишити наші угіддя.
— Звісно, — нявкнув Вогнесерд. — Ти й не помітиш, що ми тут були. І, Сіротоню… — він затримався, перш ніж вилізти з-під куща, і якусь мить дивився в її блідо-жовті очі. — Дякую.
***
Коли Вогнесерд повернувся до табору, в його голові вирував справжній ураган думок. Мрячконіжка і Каменешуб народилися у Громовому Клані! Але зараз вони цілковито віддані Річковому Клану й гадки не мають про своє справжнє походження. Кревна відданість і відданість Клану — це не завжди те саме, зміркував Вогнесерд. Його власне походження від кицюні аж ніяк не применшувало його належність до Громового Клану.
І, можливо, тепер, коли Мрячконіжка підтвердила причину смерті Дубосерда, Синьозірка повірить у те, що Рудохвоста вбив Тигрокіготь. Вогнесерд вирішив спитати провідницю ще й про останнє одкровення Сіротоні. Синьозірка могла б розповісти йому про пару кошенят, яких було викрадено із Громового табору.
Вогнесерд попрямував до Високого Каменя. Однак, підійшовши до кубла Синьозірки, він почув нявкіт двох котів і відчув запах Тигрокігтя поруч із запахом провідниці. Воєвода вийшов із-за завіси лишайників, які приховували вхід до кубла. Вогнесерд швиденько притулився до каменя, намагаючись залишитися непоміченим.
— Я поведу мисливський патруль до Зміїних Скель, — гукнув Тигрокіготь через плече. — А то там жоден кіт уже кілька днів не полював.
— Добра думка, — погодилася Синьозірка, виходячи услід за ним. — Здобичі й досі небагато. Дав би Зореклан відлигу, і чимшвидше.
Тигрокіготь щось прогарчав, погоджуючись, і гайнув до вояцького кубла. Воєвода так і не помітив рудого вояка, що припав до землі за каменем.
Коли він пішов, Вогнесерд наблизився до входу.
— Синьозірко, — гукнув він, коли провідниця знову повернулася до входу. — Я б хотів поговорити з тобою.
— Дуже добре, — спокійно нявкнула провідниця. — Заходь.
Вогнесерд увійшов за нею до кубла. Завіса лишайників знову опустилася, затуливши їм яскраве денне світло. У цьому напівмороку Синьозірка вмостилася й очікувально подивилася на Вогнесерда.
— У чому справа? — запитала вона.
Молодий вояк набрав повітря.
— Пригадуєш ту історію Круколапа про те, що, мовляв, Рудохвіст убив Дубосерда у битві під Сонячними Скелями?
Синьозірка заціпеніла.
— Вогнесерде, із цим
— Знаю, — Вогнесерд шанобливо схилив голову. — Але я з’ясував іще дещо.
Синьозірка мовчки чекала. Вогнесерд не міг збагнути, про що вона думає.
— Ніхто не вбивав Дубосерда, — провадив він, збагнувши, що відступати зараз пізно. — Річковий воєвода загинув, коли на нього впала каменюка.
Синьозірка спохмурніла.
— І звідки ти це знаєш?
— Я… я знову ходив до Круколапа, — визнав Вогнесерд. — Після останнього Зборища.
Він був готовий, що це зізнання розсердить провідницю, але вона не зворухнулася.
— То ось чому ти спізнився, — зауважила Синьозірка.
— Мені треба було з’ясувати правду, — швидко нявкнув Вогнесерд. — І я...
— Зачекай, — перебила провідниця. — Спершу Круколап сказав тобі, що то Рудохвіст убив Дубосерда. То він тепер змінив свою історію?
— Ні, зовсім ні, — запевнив Вогнесерд. — То я його неправильно зрозумів. Рудохвіст лише зіштовхнув Дубосерда під прискалок, а той обвалився просто на нього. Але Рудохвіст не хотів нікого вбивати. Ти ж саме в це не могла повірити, — обережно нагадав він Синьозірці. — Що Рудохвіст не убив би іншого кота. До того ж…
— Так? — Синьозірка була спокійною, як і завжди.
— Я ходив на той берег річки і спілкувався з Річковою кішкою, — зізнався Вогнесерд. — Просто щоб упевнитись. Вона підтвердила, що Дубосерд загинув через каменепад.
Вояк опустив очі, готовий до гніву Синьозірки через те, що заходив на ворожу територію. Але коли він підвів погляд, в очах провідниці був лише наполегливий інтерес.
Вона легенько кивнула, і Вогнесерд продовжив:
— Тож ми напевне знаємо, що Тигрокіготь брехав нам про смерть Дубосерда. Він не вбивав його, аби помститися за Рудохвоста. Ворожого воєводу убив каменепад. Чи може бути, що і про смерть Рудохвоста він також брехав?
Поки він говорив, Синьозірка примружила очі так, що у присмерку кубла блискотіли хіба дві тонесенькі сині ниточки. Тоді вона протяжно зітхнула.
— Тигрокіготь — чудовий воєвода, — промурмотіла провідниця. — А це серйозні звинувачення.
— Знаю, — швидко погодився Вогнесерд. — Але ж, Синьозірко, хіба ти не бачиш, який він небезпечний?
Синьозірка понурила голову. Вона мовчала так довго, що Вогнесерд уже замислився, чи не варто йому піти.
— Є ще дещо, — наважився він. — Дещо дивне стосовно двох вояків Річкового Клану.
Синьозірка підвела голову, її вуха нашорошились. Якусь мить Вогнесерд іще вагався, чи варто йому розповсюджувати плітки холеричної Річкової старійшини, але потреба дізнатися правду додала йому хоробрості.
— Круколап розповів, що під час битви Дубосерд спинив Рудохвоста, не дав йому напасти на Каменешуба. Дубосерд сказав, що жоден Громовий кіт не зачепить Каменешуба. Я… я мав нагоду поговорити з однією з Річкових старійшин. Вона сказала, що Дубосерд приніс Мрячконіжку і Каменешуба ще геть малими. Був гололист, і кошенята могли б померти, якби про них ніхто не подбав. Сіротоня — ота старійшина — вигодувала їх. Вона каже, що. що вони пахли, як кошенята Громового Клану. Це може бути правдою? Коли-небудь із табору викрадали кошенят?
Кілька секунд йому здавалося, що Синьозірка його й не почула, настільки вона була спокійна. Тоді вона звелась на рівні та підійшла до нього, аж поки вони опинилися практично ніс до носа.
— І ти послухав цю дурню? — прошипіла провідниця.
— Синьозірко, але ж важливо.
— Я від тебе цього не чекала, Вогнесерде, — прогарчала Синьозірка. Її очі поблискували, наче дві крижинки, а шерсть на карку наїжачилась. — Піти на ворожу територію, щоб там слухати всіляке пустослів’я? Повірити в базікання Річкового Клану? Краще б тобі було думати про свої обов’язки, ніж приходити сюди і розповідати баєчки про Тигрокігтя.
Якусь довгу мить вона його вивчала, а тоді додала:
— Мабуть, Тигрокіготь має рацію, сумніваючись у твоїй відданості.
—
Синьозірка протяжно зітхнула. Від цікавості, яку вона виявляла раніше, не залишилося й сліду. Провідниця сиділа байдужа і відсторонена.
— Йди, — наказала вона. — Знайди собі якусь корисну роботу — якусь годящу для вояка. І ніколи —