Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 13)
— Так, Синьозірко, — Вогнесерд позадкував із кубла. — Але як щодо Тигрокігтя? Він.
—
Він аж послизнувся на піску, кваплячись підкоритися. Вилізши з кубла, Вогнесерд повернувся і майнув навпростець тереном. Спинитися зміг тільки тоді, коли відбіг на кілька лисячих хвостів від Синьозірки. Почувався він геть ошелешеним. Спершу Синьозірка наче була налаштована на розмову, але варто було заїкнутися про викрадених Громових кошенят, як вона більше й слухати нічого не схотіла.
І тут Вогнесерд похолов. Що, коли Синьозірка зацікавиться, як саме він спромігся поговорити з Річковими котами? Що, коли вона дізнається про Сіросмуга і Срібнострумку? І як бути з Тигрокігтем? На якусь мить Вогнесерд навіть повірив, що переконає Синьозірку і зможе їй показати, наскільки небезпечний їхній воєвода.
«Падлючки-колючки, — подумав він. — Тепер Синьозірка нічого не захоче слухати. Я все промахав!»
Розділ 7
Покудовчений і розчарований, Вогнесерд рушив до вояцького кубла. Однак завагався, перш ніж увійти. У нього не було бажання зустрітися з Тигрокігтем, та й ділитися із друзями язиками якось не хотілося.
Натомість він майже несвідомо рушив до входу в ялівцевий тунель, що вів до кубла Жовтоіклої. Попелапка шкандибала назустріч, ледь не зіткнувшись із ним. Вогнесерд похитнувся і звівся на задні лапи, а Попелапка рвучко загальмувала, забризкавши його мокрим снігом.
— Пробач, Вогнесерде, — пирхнула вона. — Я тебе не помітила.
Вогнесерд обтрусився від снігу. На серці йому раптом полегшало, коли він побачив свою колишню новачку. Її блакитні оченята лукаво поблискували, а хутро стирчало навсібіч. Саме так вона й виглядала, коли була його ученицею. Якийсь час після аварії Вогнесерд боявся, що ця Попелапка зникла навіки.
— І куди квапимось? — запитав він.
— Йду шукати трави для Жовтоіклої, — пояснила Попелапка. — Так багато котів похворіло через цю погоду, що її запаси геть виснажилися. Хочу назбирати якомога більше, поки не смеркло.
— Я тобі допоможу, — запропонував Вогнесерд. Синьозірка сказала йому зайнятися чимось корисним. А до того, що він збирає трави для медикицьки, не зміг би причепитися навіть Тигрокіготь.
— Чудово! — радо нявкнула Попелапка.
Так пліч-о-пліч вони рушили тереном у напрямку ялівцевого тунелю. Вогнесердові довелося сповільнити крок, щоб Попелапка не відставала. Якщо вона це й помітила, то явно не звернула уваги.
Просто перед входом до тунелю Вогнесерд почув писк кошенят. Він повернувся і глянув на гілля поваленого дерева, неподалік кубла старійшин. Гурт кошенят обступив Хвостолома, якому вистелили гніздечко серед гілля.
Звідколи Синьозірка запропонувала притулок колишньому Тіньовому провіднику, він мешкав самотою у зробленому для нього кублі, де його мали охороняти вояки. Туди мало хто ходив, а кошенятам там і взагалі нічого було робити.
— Волоцюга! Зрадник! — гучно лунав голос Хмарка.
Вогнесерд нашорошено спостерігав, як біле кошеня кинулося вперед, лапою штурхнуло Хвостолома в ребра і відскочило назад. Одне з кошенят наслідувало його, пискнувши:
— Не зловиш!
Темносмуг, а це була його черга вартувати, навіть не спробував відігнати малих. Він сидів, підібгавши під себе лапи, на відстані лисячого хвоста і захоплено спостерігав.
Хвостолом роздратовано мотав головою з боку на бік, але його прикриті паволокою очі не могли їх помітити. Темна плямиста шерсть була брудна і скуйовджена, широка приплюснута морда поорана шрамами, деякі з них — ті, що загубили його очі. Тепер від того колишнього зверхнього і кровожерного провідника не було ані сліду.
Вогнесерд і Попелапка стурбовано перезирнулись. Чимало котів вважали, що Хвостолом заслужив на такі страждання, але це видовище старого й геть безпорадного колишнього провідника все ж розжалобило Вогнесерда. Від такого глуму і наруги в ньому стала закипати злість.
— Зачекай на мене, — нявкнув вояк до Попелапки і поквапився до краю галявини.
Він побачив, що Хмарко шарпає старого котяру за хвоста, хапаючи його своїми гострими, як голочки, зубами. Хвостолом намагався відповзти від нього на своїх нестійких лапах, а коли не зміг — спробував дістати кривдника лапою.
І тут Темносмуг умить підірвався на лапи і зашипів:
— Торкнись цього кошеняти, зраднику, і я тебе пошматую!
Вогнесердові від злості відняло мову. Підстрибнувши до Хмарка, він схопив його за карк і відкинув геть, подалі від Хвостолома.
Хмарко обурено запищав:
— Припини! Це ж
Вогнесерд грубо кинув його на сніг і глухо загарчав, не розтуляючи зубів.
— Зникніть! — наказав він іншим кошенятам. — Додому до матері.
Кошенята втупилися в нього, широко розплющивши очі від жаху, а тоді подріботіли геть та зникли в яслах.
— А ти… — зашипів Вогнесерд до Хмарка.
— Дай йому спокій, — перебив Темносмуг, підійшовши до білого кошеняти. — Він нікому нічого не зробив.
— Не пхай носа, Темносмуже, — загарчав Вогнесерд.
Темносмуг проминув його, мало не збивши з лап, перш ніж рушити до в’язня.
— Кицюня! — кинув він через плече.
Вогнесердові м’язи напружилися самі собою. Він хотів кинутись на Темносмуга і силою вирвати з нього вибачення, але стримався. Не той зараз час, щоб вояки одного Клану гризлися між собою. До того ж спершу треба було владнати все із Хмарком.
— Ти чув, як він мене назвав? — вимогливо запитав він, дивлячись на кошеня згори вниз. — Кицюнею.
— І? — тихесенько запитав Хмарко. — Що таке кицюня?
Вогнесерду до горла підступив клубок. Він збагнув, що малий досі ще не дізнався, як сприймає Клан його походження.
— Ну, кицюня — це кіт, що мешкає з Двоногами, — обережно почав він. — Деякі коти Кланів не вірять, що народжений кицюнею може стати добрим вояком. І я серед тих, про кого так кажуть. Я, як і ти, народився в угіддях Двоногів.
Поки Вогнесерд говорив, Хмаркові очі розплющувалися все ширше і ширше.
— Ти це про що? — нявкнув він. — Я ж народився
Вогнесерд уважно глянув на нього.
— Ні, не народився, — нявкнув він. — Твоя мама — моя сестра Принцеса. Вона живе у гнізді Двоногів. Принцеса віддала тебе до Клану, щоб ти став вояком.
На якусь хвилю Хмарко завмер, наче зроблений зі снігу та криги.
— Чому ж ти мені не
— Пробач, — нявкнув Вогнесерд. — Я… я ж думав, ти знаєш. Думав, Ряболиця все тобі розповіла.
Хмарко позадкував, аж поки не відійшов на кілька хвостів. Шок у його блакитних очах поволі поступився місцем холодному розумінню.
— Тож ось чому ніхто мене не любить, — кинув він. — Вони думають, що з мене не буде користі, бо я не народився в цьому промоклому наскрізь лісі. Це ж дурість!
Вогнесерд відчайдушно підшукував правильні слова, щоб заспокоїти його. Він одразу пригадав, якою захопленою була Принцеса, доручаючи свого сина Клану. Тоді Вогнесерд пообіцяв, що попереду в Хмарка просто пречудове життя. А зараз кошеня його сестри має думати про своє минуле, про труднощі, з якими доведеться зіткнутися, щоб стати повноцінним членом Клану. Невже Хмарко буде вважати, що Вогнесерд і його мати прийняли хибне рішення?
Вогнесерд зітхнув.
— Це, може, і дурість, але так є. Повір, я знаю. Слухай, — терпляче пояснював він. — Вояки, такі як Темносмуг, вважають, що бути кицюнею погано. Це означає, що нам слід працювати вдвічі наполегливіше, аби довести їм: бути кицюнею — це не підстава соромитися себе.
Хмарко випростався.
— А мені байдуже! — нявкнув він. — Я стану найкращим вояком у Клані. І битимуся з кожним котом, який скаже, що я цього не зможу зробити. І вбиватиму таких відступників, як цей старий Хвостолом.
Вогнесерд із полегшенням збагнув, що Хмарко легко переборює шок відкриття. Проте він і досі не був певен, чи кошеня збагнуло сенс вояцького правильника.
— Бути вояком — це не значить убивати, — застеріг він Хмарка. — Справжній вояк не жорстокий, не злий. Він не зачепить ворога, коли той не може відбиватися. Яка в цьому честь?
Хмарко понурив голову, намагаючись не дивитися в очі кота. Вогнесерд же сподівався, що все сказав правильно. Роззирнувшись у пошуках Попелапки, він побачив, що вона пішла до Хвостолома перевірити його хвіст там, де його шарпав Хмарко.
— Усе гаразд, — нявкнула вона осліплому коту.
Хвостолом нерухомо припав до землі, втупившись своїми невидющими очима в лапи і не відповідав. Вогнесерд неохоче наблизився і допоміг старому звестись на лапи.
— Ходімо. Відведу тебе до кубла.
Хвостолом повернувся і рушив услід за Вогнесердом до устеленого листям кубла між гіллям старого поваленого дерева. Темносмуг мовчки спостерігав, як вони бредуть повз, лише зневажливо махнувши хвостом.
— Гаразд, Попелапко, — нявкнув Вогнесерд, коли Хвостолом умостився. — Ходімо по ті твої трави.