Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 14)

— А куди це ви? — одразу ж гукнув Хмарко, енергійно підстрибуючи. — Можна з вами?

Коли Вогнесерд завагався, Попелапка нявкнула:

— Ой, нехай піде, Вогнесерде. Він постійно влипає у неприємності, бо йому нудно. А так він зможе нам допомогти.

У Хмарка аж очі заблищали від утіхи. Він замуркотів так гучно, що не одразу й вірилось, що це його маленьке тільце видає настільки колосальний звук.

Вогнесерд знизав плечима.

— Та гаразд. Але одна лапа вбік — і опинишся в яслах, перш ніж зможеш сказати «миша»!

Хмарко неквапом побрів уперед гребнем крутосхилу до гайочку, в якому тренувалися новаки. Сонце вже почало хилитись до заходу, відкидаючи на сніг довгі тіні. Хмарко чкурнув уперед, дорогою зазираючи в нори у скелях і вистежуючи уявну здобич.

— Як ти шукатимеш трави, коли на землі сніг? — запитав Вогнесерд. — Хіба тут усе не позамерзало?

— Ягоди досі є, — зауважила Попелапка. — Жовтоікла сказала пошукати лікувальний ялівець — він добре допомагає від кашлю і болю в животі — і зінувать[1] на припарки при переломах і ранах. А ще кору вільхи від зубного болю.

— Ягідки! — підбіг до них Хмарко. — Я вам цілу купу познаходжу! — і він знову кинувся геть до гущавини чагарників, що росла на узбіччі гаю.

Попелапка замилувано махнула хвостиком.

— Він допитливий, — зауважила вона. — Коли Хмарко стане новаком, він буде швидко вчитися.

Вогнесерд невпевнено муркнув. Енергійність Хмарка нагадувала йому Попелапку, коли вона була його ученицею. Тільки Попелапка б нізащо не глузувала з такого безпорадного кота, як сліпий Хвостолом.

— Ну, якби він був моїм новаком, краще б йому було мене слухати, — пробурмотів він.

— О, справді? — Попелапка, дражнячись, зиркнула на Вогнесерда. — Бо ти дуже жорсткий виховник — усі твої новаки тремтітимуть аж до кінчиків вусів!

Вогнесерд зазирнув у її пустотливі очі й відчув, що йому полегшало. Як завжди, спілкування з Попелапкою піднімало йому настрій. Йому слід було припинити перейматися Хмарком і зосередитися на роботі.

— Попелапко! — гукнув Хмарко з протилежного кінця гаю. — Тут є ягідки — ходи глянь!

Вогнесерд витягнув шию і побачив, що біле кошеня присіло біля маленького, темнолистого кущика, що проростав між двох каменів. При самих стеблах він був усіяний маленькими червоними ягідками.

— Виглядають апетитно, — нявкнув Хмарко, коли двоє котів наблизились. Він уже роззявив рота, щоб ухопити ягоди.

У ту ж мить Попелапка гучно зойкнула. На величезне здивування Вогнесерда, вона кинулася вперед, пробираючись через сніг так швидко, як лише їй дозволяла ушкоджена лапа.

— Хмарку, ні! — вереснула вона.

Попелапка врізалася в кошеня, збивши його з лап. Хмарко вражено писнув, і обоє котів покотилися по землі. Вогнесерд підскочив до них, переймаючись, що Хмарко міг зашкодити і так уже покаліченій Попелапці. Але поки він добіг, кицька уже скинула із себе кошеня й сіла, віддихуючись.

— Ти їх торкнувся? — суворо запитала вона Хмарка.

— Н-ні, — геть збентежений, зойкнув малий. — Я тільки…

— Дивися, — Попелапка підвела його вперед, аж поки він майже не ткнувся носом у кущ. Вогнесерд ніколи не чув, щоб вона була настільки розлючена. — Дивися, але не смій торкатися. Це тис. Його ягоди такі отруйні, що їх називають душогубницями. Навіть одненька може тебе вбити.

Очі Хмарка стали круглі, наче повня. Йому відняло мову, і він нажахано витріщився на Попелапку.

— Та гаразд, — уже лагідніше нявкнула вона, кілька разів заспокійливо лизнувши його плече. — Тепер же нічого не трапилось. Але дивись уважно, щоб знову не помилитися. І ніколи, ти чуєш, ніколи не їж того, чого ти не знаєш.

— Не буду, Попелапко, — пообіцяв Хмарко.

— Тоді чухай по ягоди, — Попелапка допомогла кошеняті підвестися. — І клич мене, як тільки щось знайдеш.

Хмарко побрів геть, раз чи двічі озирнувшись через плече. Вогнесерд іще не бачив його настільки сумирним. Яким би хоробрим не було кошеня, воно пережило справжній шок.

— Добре, що ти була тут, Попелапко, — нявкнув він, відчуваючи провину через те, що не знав достатньо, аби самому застерегти Хмарка. — Ти стільки всього вивчила від Жовтоіклої.

— З неї добрий вчитель, — відповіла Попелапка. Вона обтрусила кілька грудок снігу зі своєї шерсті й рушила до гаю вслід за Хмарком. Вогнесерд ішов поруч, усе нагадуючи собі сповільнюватись, щоб не переганяти її.

Цього разу Попелапка помітила.

— Знаєш, моїй нозі вже ніколи не буде краще, ніж зараз, — тихенько нявкнула вона. — Не хочеться залишати кубло Жовтоіклої, але ж не можу я сидіти там вічно.

Попелапка озирнулася на Вогнесерда. У її очах більше не було пустотливих іскор — у синій глибині тепер були тільки біль та непевність.

— Не знаю, що я робитиму.

Вогнесерд потягнувся до неї та заспокійливо потерся щокою.

— Синьозірка знатиме.

— Може, — знизала плечима Попелапка. — Ще змалечку, від кошеняти, я хотіла бути схожою на Синьозірку. Вона ж така шляхетна, вона ціле своє життя віддала Клану. Але, Вогнесерде, що я тепер зможу йому віддати?

— Я не знаю, — визнав вояк.

Усе життя кота нерозривно пов’язане із Кланом, від кошеняти через новака до вояка, а далі чекає спочинок, шанований усіма похилий вік серед старійшин. Вогнесерд гадки не мав, що трапляється з котами, які так сильно калічаться і стають непридатними для вояцького життя, для тривалих сторожових виправ, для мисливства і сутичок. Навіть королеви, які дбають про кошенят у яслах, колись були войовницями, вони набували необхідних навичок, щоб прогодувати і захистити свою малечу.

Попелапка була хоробра й розумна, а до нещасного випадку демонструвала безмежну енергію й відданість Клану. «Це все провина Тигрокігтя, — похмуро подумав Вогнесерд. — Він залишив свій слід і у нещасті Попелапки».

— Тобі варто піти до Синьозірки, — вголос припустив він. — Запитай, що вона про це думає.

— Може й варто, — знизала плечима кицька.

— Попелапко! — перебив їх вигук Хмарка. — Ходи глянь, що я знайшов!

— Уже йдемо, Хмарку! — Попелапка пошкандибала вперед, уже веселіше нявкаючи до Вогнесерда. — Мабуть, цього разу якась беладона.

Вогнесерд спостерігав, як вона йде. Він сподівався, що Синьозірка зможе якось допомогти Попелапці гідно жити у Клані. Його колишня новачка мала рацію. Синьозірка була чудовою провідницею не тільки на полі бою і справді дбала про всіх своїх котів.

Знаючи це, Вогнесерд був тим паче збентежений, пригадуючи її реакцію на сказане Сіротонею. Чому Синьозірка вчинила так дивно, коли він сказав, що двоє Річкових вояків колись були Громовими кошенятами? Ця історія настільки її роздратувала, що змусила навіть заплющити очі на небезпеку, що йшла від Тигрокігтя.

Вогнесерд похитав головою й побрів услід за Попелапкою. Синьозірку оточувала якась глибоко прихована таємниця, і він почав відчувати, що збагнути її понад його сили.

Розділ 8

Вогнесерд схилився біля ясел, спостерігаючи, як кошенята смокчуть материнське молоко. На якусь мить він відчув захват, споглядаючи цих малюків, майбутнє Клану.

Тоді щось промайнуло в його голові. У Громовому Клані не було настільки дрібних кошенят. Звідки вони взялися? Вогнесерд поволі перевів погляд із кошенят на їхню матір, але побачив лише сріблясто-сіру шерсть. Королева не мала обличчя.

Вогнесерд від жаху захлинувся криком. Поки він дивився, сріблясті обриси королеви стали розпливатися, залишаючи за собою пітьму. Кошенята вовтузилися, в їхньому писку можна було почути жах і втрату. Здійнявся холодний крижаний вітер, який геть здув теплі запахи ясел. Вогнесерд зірвався на лапи і спробував піти на звуки безпорадних кошенят, загублених у вітряній пітьмі.

— Я вас не бачу! — крикнув він. — Де ж ви?

Тоді з’явилося світло, м’яке і золотаве. Вогнесерд побачив іншу кішку, що сиділа просто перед ним, укриваючи дрібних кошенят своїми лапками. То була Плямолистка.

Вогнесерд уже відкрив рота, готовий заговорити. Плямолистка з безмежною теплотою глянула на нього, а тоді щезла. І ось Вогнесерд прокинувся серед роздертої лежанки з моху у своєму гніздечку.

— І треба ото так товктися? — пробурчав Порохошуб. — Тут ніхто заснути не може.

Вогнесерд усівся і пробурмотів:

— Вибач.

Він не зміг утриматися від спокуси глянути в центр кубла, туди, де спав Тигрокіготь. Воєвода вже й раніше скаржився на галас, який здіймає уві сні Вогнесерд.

На щастя, Тигрокігтя не було. Крізь плетиво гілок лилося яскраве світло, тож сонце вже, напевне, підбилося понад дерева. Вогнесерд швиденько вмився, намагаючись приховати від Порохошуба, наскільки його збентежив цей сон. Перелякані, самотні кошенята… кошенята, чия мати просто щезла. То було пророцтво? А якщо так, тоді що воно могло означати? У Клані не було таких малих кошенят.

Поки він ще вмивався, Порохошуб востаннє пильно на нього подивився і вийшов крізь гілля, що затуляло вхід до кубла. Вогнесерд залишився на самоті, якщо не зважати на Довгохвоста та Вітрогона, які спали на своїх звичних місцях.

Від Сіросмуга не було і сліду, його підстилка була холоднісінька, наче він пішов ще вдосвіта. «Пішов до Срібнострумки», — здогадався Вогнесерд. Він намагався зрозуміти силу почуттів свого друга, але не міг не хвилюватися. Не міг, зрештою, не сумувати за тими безтурботними днями, коли вони разом були новаками. Вогнесерд висунув голову з кубла й побачив, як усипаний снігом табір поблискує у променях холодного зимового сонця. Усе ще не було ані сліду відлиги.