Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 11)
Великий білий кіт, що лежав, простягнувшись, попереду, підвівся і побрів до Яснолапки. Вона вже чекала на нього, блимаючи яскравими очицями.
— Білошторме, — нявкнула Синьозірка, — ти навдивовижу вправний і досвідчений вояк. Я знаю, що свої знання ти зможеш передати цій новачці.
— Аякже, — промуркотів Білошторм. — Вітаю, Яснолапко, — він торкнувся її носа і провів назад до свого місця.
Коти Клану з’юрмилися навколо, вітаючи двох новоспечених новаків і вигукуючи їх імена. Рушивши до гурту, Вогнесерд помітив Сіросмуга позад усіх котів, біля тунелю. Його друг, либонь, щойно непоміченим повернувся до табору, поки інші коти слухали Синьозірку.
— Я про все домовився, — тихенько нявкнув Сіросмуг, підходячи до Вогнесерда. — Якщо завтра буде сонячно, Срібнострумка і Мрячконіжка переконають Сіротоню вийти з табору, щоб розім’ятися. Вони зустрінуться з нами десь у сонцепік.
— Де? — запитав Вогнесерд, не надто впевнений у тому, чи хочеться йому заходити в угіддя Річкового Клану два дні поспіль. Не надто безпечно було б залишати там стільки свіжих запахів Громового Клану.
— Там є тихенька галявка одразу за межею, неподалік від мосту Двоногів, — пояснив Сіросмуг. — Ми зі Срібнострумкою вже зустрічалися там перш ніж, знаєш…
Вогнесерд зрозумів. Сіросмуг дотримувався обіцянки і зустрічався зі Срібнострумкою лише біля Чотиридерева. І зараз друзі наражалися на такий незмірно більший ризик тільки через прагнення Вогнесерда з’ясувати правду про битву на Сонячних Скелях.
— Дякую, — щиро промурмотів він.
Підійшовши до купи свіжини, щоб узяти собі шматочок, Вогнесерд відчув, як йому аж у лапах закрутило від передчуття наступного сонцепіку. Він нарешті почує, що Сіротоня може йому розповісти.
***
— Це тут, — прошепотів Сіросмуг.
Вони з Вогнесердом були всього за кілька кролячих стрибків від межі Річкового Клану, хоча все ще зі свого боку річки. Земля провалювалася у глибокий байрак, затінений терновими кущами. Сюди коли-не-коли залітав сніг, а невеличкий струмок, зараз промерзлий до самісінького дна, проорав глибокий канал між двома каменюками. Вогнесерд подумав, що з настанням новолисту це місце перетвориться на гарний прихисток.
Двійко котів пролізли під терновим кущем і трохи розворушили пріле листя, щоб зручно повсідатися для очікування. Дорогою Вогнесерд спіймав мишку на подарунок Сіротоні. Він поклав здобич туди, де листя було найсухіше. Намагаючись забути про власний голод, вояк вмостився на землі та підібгав під себе лапи. Вогнесерд знав, що, йдучи на цю зустріч, ризикує безпекою своїх друзів, та і своєю власною. Не кажучи вже про те, що він порушував вояцький правильник і брехав власному Кланові. Та Вогнесерд вірив: він робить це заради Клану. Йому лише хотілося переконатися, що обраний шлях правильний.
Слабеньке сяйво сонця блискотіло на снігу байраку. Повернуло із сонцепіку, і Вогнесерд уже почав думати, що ніхто насправді не прийде. Та раптом він уловив запах Річкових котів і почув високий старечий голос, що скаржився десь у напрямку річки:
— Це надто далеко для моїх старечих кісток. Я тут замерзну на смерть.
— Не розказуй, Сіротоню, сьогодні чудовий день, — це говорила Срібнострумка. — Вправи підуть тобі на користь.
У відповідь Вогнесерд почув погірдливе пирхання. Перед ними з’явилися три кицьки, що протоптували собі шлях униз схилом байраку. Дві з них — Срібнострумка і Мрячконіжка. Третьою була старійшина, яку він ніколи не бачив, — кощава кицька з плямистим хутром і з пошрамованою, вже сивою від старості мордочкою.
На півдорозі вниз байраком старійшина завмерла і принюхалась до повітря.
— Там унизу Громові коти! — прошипіла вона.
Вогнесерд побачив, як Срібнострумка і Мрячконіжка стурбовано перезирнулись.
— Так, я знаю, — Мрячконіжка спробувала заспокоїти стару кицьку. — Все нормально.
Сіротоня підозріливо глянула на неї.
— І що це має означати, твоє «нормально»? Що вони тут роблять?
На якусь мить Вогнесерд злякався, що вона повернеться і піде геть, закричить, здійме тривогу, але, на його величезне полегшення, цікавість Сіротоні взяла гору над обережністю. Вона підійшла до Мрячконіжки, з огидою обтрушуючи з лапок пухкий сніг.
— Сіросмуже? — тихо нявкнула Срібнострумка.
Сіросмуг вистромив голову з куща.
— Осьде ми.
Три Річкові кішки увійшли до їхнього шпичастого сховку. Сіротоня трохи напружилась, зустрівшись віч-на-віч із Вогнесердом і Сіросмугом, а її жовті очі вороже спалахнули.
— Це Вогнесерд, а це Сіросмуг, — нявкнула Срібнострумка. — Вони…
— Їх двоє, — перебила Сіротоня. — Краще б цьому було якесь переконливе пояснення.
— Воно є, — запевнила її Мрячконіжка. — Вони достойні коти, принаймні як для Громового Клану. Дай їм можливість усе пояснити.
І вона вичікувально глянула на Вогнесерда.
— Нам треба з тобою поговорити, — почав Громовий вояк, відчуваючи, як від хвилювання дрижать його вуса. Однією лапою він підштовхнув їй шматок свіжини. — Ось, глянь, я тобі приніс.
Сіротоня зиркнула на мишку.
— Що ж, принаймні ти пам’ятаєш про манери, із Громового ти там Клану чи ні, — вона присіла і почала вгризатися у свіжину, оголюючи покришені від старості зуби. — Жилава, але я впораюсь, — видихнула кішка, ковтаючи.
Поки вона їла, Вогнесерд спробував підібрати потрібні слова.
— Я хочу запитати тебе про те, що сказав Дубосерд перед смертю, — наважився він.
Сіротоня смикнула вухами.
— Я чув, що трапилося під час битви біля Сонячних Скель, — правив далі Вогнесерд. — Перед смертю Дубосерд сказав, що ніхто із Громового Клану не сміє зашкодити Каменешубові. Ти не знаєш, що він мав на увазі?
Сіротоня не відповідала, аж поки не ковтнула останній шматочок миші й облизала рожевим язичком свою мордочку. Тоді сіла й обгорнулася хвостиком. На кілька довгих митей кішка зосередила свій замислений погляд на Вогнесердові, аж поки тому не стало здаватися, ніби вона розуміє все, про що він думає.
— Здається, вам треба вийти, — нарешті нявкнула вона до двох молоденьких Річкових киць. — Давайте, геть звідси. Ти теж, — кинула старійшина Сіросмугові. — Я поговорю лише з Вогнесердом. Він, бачу, єдиний, кому це справді варто знати.
Вогнесерд прикусив язика, щоб не заперечити. Якщо він наполягатиме, щоб Сіросмуг залишився, Річкова старійшина може взагалі відмовитись говорити. Він глянув на друга і побачив у його очах відображення власного збентеження. Що такого мала сказати Сіротоня, що навіть її власний Клан не мав цього чути? Вогнесерд здригнувся, хоча холодно не було. Інстинкт підказував йому, що тут прихована таємниця, темна, як тінь від воронячого крила. Але якщо це була таємниця Річкового Клану, він не розумів, до чого тут Клан Громовий.
Судячи з поглядів, якими обмінялися Срібнострумка і Мрячконіжка, вони були збентежені не менше за Громових вояків. Але кицьки не сказали наперекір ані слова.
— Ми зачекаємо біля мосту Двоногів, — нявкнула Срібнострумка.
— Нема потреби, — нетерпляче шикнула Сіротоня. — Я, можливо, стара, але ж не безпорадна. Сама знайду дорогу додому.
Срібнострумка знизала плечима, й обидві Річкові киці вийшли з кущів у супроводі Сіросмуга.
Сіротоня сиділа мовчки, аж поки запах котів, які оце вийшли, не послабшав.
— Отож, — почала вона, — Мрячконіжка казала тобі, що я її мати, її та Каменешуба?
— Казала, — Вогнесерд уже не нервував так, як спершу. Зараз це відчуття заступила повага до старезної ворожої королеви. Він відчув мудрість під покровом її крутого норову.
— Що ж, — прогарчала кішка, — Мрячконіжка помиляється. Я їй не мати. — Вогнесерд роззявив рота, готовий заговорити, але вона вже провадила далі. — Я доглядала їх з дитинства, але не я їх народила. Мрячконіжку та Каменешуба мені приніс Дубосерд посеред гололисту, коли їм було всього по кілька днів.
— Але звідки Дубосерд дістав цих кошенят? — не стримався Вогнесерд.
Сіротоня примружила очі.
— Він
Розділ 6
— Що? — Вогнесерд був настільки приголомшений, що заледве здобувся на слово. — То ти кажеш, що Мрячконіжка і Каменешуб родом із Громового Клану?
— Так, — Сіротоня кілька разів лизнула свої груди. — Саме це я тобі й кажу.
Вогнесерд просто сторопів.
— То Дубосерд їх викрав? — запитав він.
Сіротоня наїжачилась і закопилила губи у вищирі.
— Дубосерд був шляхетним вояком. Він би ніколи не опустився до крадіжки кошенят!
— Пробач, — стривожившись, Вогнесерд припав до землі та прищулив вуха. — Я ж не хотів… У це просто дуже важко повірити!
Сіротоня пирхнула, однак поступово заспокоїлась. Вогнесерд і досі не міг усвідомити того, що він щойно почув. Якщо Дубосерд не крав кошенят, можливо, якісь волоцюги забрали їх із Громового табору. Але навіщо? І чому вони так швидко покинули малих, поки з їхнього хутра ще навіть не стерся запах Клану?
— Тоді. якщо вони були кошенятами Громового Клану, чому ти їх гледіла? — нарешті здобувся на слово Вогнесерд. Який Клан із власної волі візьме до себе ворожих кошенят, тим паче у пору, коли здобичі й так обмаль?
Сіротоня знизала плечима.