Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 42)

— Ось...

Ґантер бере в мене телефон і дивиться на знімок побілілої руки.

— Це ви сфотографували?

— Менш ніж годину тому. Там, де я і сказав.

— Зачекайте.

Він встає і виходить із кімнати з моїм телефоном.

Зазвичай, коли мій телефон зникає з поля зору, я починаю нервувати. Коли ж він у руках підозрілих копів із корумпованого поліційного відділку, а я пов’язаний із розслідуванням не одного, а одразу двох убивств, я нервую страшенно.

Що як Ембер та Девон відпишуться, доки телефон буде в копів? Чи можуть вони переглянути на ньому все, що їм заманеться, бо я сам просто віддав їм його?

Навіть якщо за законом права на це поліціянти не мають, немає жодних гарантій, що вони цього не зроблять.

Хоча детектив Ґленн і компанія перевірили мій телефон та ноутбук, пароля мого вони так і не спитали.

Там нема ніякого компромату. Може, якісь особисті електронні листи чи нескромна історія в браузері, яка не має дивувати, адже йдеться про холостяка в дорозі. Нічого дивного. Нічого вартого уваги.

Мені кортить підвестися й піти шукати свій телефон. Аж ось я намацую щось у кишені й заспокоююся. Мій особистий телефон.

Я зробив знімок на телефон, який придбав на СТО 88. Він майже порожній...

Утім, не зовсім. Єдине, що там є — це мої розмови з Ембер. Та я й так уже розповів про них із Девоном.

Може, мобільних і викличе якісь підозри, та навряд скомпрометує мене більше, ніж те, що я й так готовий розповісти.

Ґантер повертається до кімнати й віддає мені телефон. На дисплеї все ще фото трупа.

Хоча, звісно, вони спокійно могли переглянути що завгодно ще, а тоді знову відкрити це фото.

Ґантер дає мені візитку.

— Надішліть фото та все інше, що у вас є, на цю електронну адресу.

Він чекає, доки я надсилаю знімок.

— Це справді схоже на тіло.

— А що, у вас тут часто вигадують такі історії?

— Ви б здивувалися, — мляво відказує Ґантер. Він дивиться на мене так, ніби збирається захищатися. — То як ви знайшли тіло?

— Як я сказав, я шукав Челсі.

Ґантер щось записує.

— Ви були знайомі з Челсі?

— Ні. Ніколи її не зустрічав.

— Знайшли новину в інтернеті? Ви працюєте на агентство з пошуку зниклих безвісти?

— Ні. Я викладаю біоінформатику. Використовую комп’ютери в біології.

— Не знав, що існує така дисципліна. Мені здавалося, що комп’ютерами послуговуються всі.

Не розумію, навмисно чи ні він намагається мене зачепити.

— Що ж, ми використовуємо певні симуляції та процеси для розуміння тих чи інших речей. Так я вийшов на Челсі, чи, точніше, на тіло, яке, гадаю, належить їй.

— Вам це комп’ютер сказав?

Я не готовий пояснювати, як працює МААТ.

— Типу того.

— Комп’ютер сказав вам, де її закопали?

Ґантеру несила стримувати скепсис.

— Ні. Ні. Не зовсім.

Мене починає заносити.

— Комп’ютер, чи, точніше, програма, сказав мені, що Гудзон-Крик — місто, де з дуже високою ймовірністю могли вбити молоду жінку.

Ґантер мовчить. Просто чекає, доки я закінчу розповідь.

— Я ввів до комп’ютера всі рапорти про зниклих безвісти і пошукав серед них людей, які могли стати жертвами вбивств. Найближчою виявилася ця дівчина, Челсі.

— Найближчою до вашого місця проживання?

— Ні. Я з Остіна. А був у Філмаунті.

— У Філмаунті? Де ведмідь убив дівчину?

— Так. Вона була моєю студенткою. І я вважаю, що вбив її не ведмідь. Тому й приїхав сюди.

— Бо вирішили, що хтось убив цих дівчат? Одну з яких ви знали особисто?

— Так. Саме так.

— Одну секунду. Гляну, чи не приїхав Вітмаєр.

Ґантер знову виходить із кімнати.

Я перевіряю, чи не надійшло щось від Ембер та Девона. Відповіді нема. Я пишу їм ще раз.

Недобре буде, якщо обоє моїх свідків приїдуть обдовбані, мов чіпи.

Я починаю неабияк хвилюватися. Що як вони уникають мене?

Найбільший мій страх наразі — це що тіла Челсі не буде на місці. Те, що я мав лишити свій найважливіший доказ ось так, серед лісу, неабияк б’є по нервах.

Мені важко уявити, чому Девон та Ембер захотіли б сховати труп. З іншого боку, я сам перетягнув колоду, бо не довіряю їм.

Ґантер повертається з двома чашками кави в руках.

— Вітмаєр, виконувач обов’язків шефа, щойно поїхав оглянути ваше тіло.

Він помічає у мене в руці телефон.

— Достукались до Девона та Ембер?

— Намагаюся.

— Ці двоє — не найнадійніші люди в місті. Треба відправити когось до їхнього будинку.

Я молюся, щоб вони не були обдовбані.

— Отже, комп’ютерна програма підказала вам, де шукати тіло? Трясця, це такий додаток на телефон, чи що? Хотілося б і собі таке.

Він вважає, що я геть несповна розуму.

Я на нього не нарікаю. Обдумавши все, що встиг наговорити, я дивуюся, що на мене досі не наділи наручники.