Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 43)

Перш ніж це станеться, я мушу дещо прояснити.

— Ембер показала мені, де востаннє бачила Челсі. Ми почали шукати в тому районі ознаки поховання.

— Якусь відмітину?

— Ні, хоч це дуже б нам допомогло. Ми шукали різні рослини, які б росли разом. Це свідчить про те, що землю недавно копали. Рослини розпилюють власні гербіциди для боротьби за ресурси. В результаті кожен вид повністю займає невелику ділянку землі.

— Не пригадую, щоб нас цього навчали в академії.

— Що ж, якби ваш інструктор був професором ботаніки, який отримав Нобелівську премію і викладав у МТІ докторам наук, можливо, ви б і пригадали.

Гадаю, я щойно переміг у змаганні, хто з нас більший козел.

— Ні. Нас учили лише, як прискати підозрюваним в очі перцевим спреєм і душити кийками так, щоб не лишалось синців.

У голосі Ґантера ані натяку на гумор, він холодний мов лід.

Я нагадую собі, що двоє його колег із цього відділку зараз за ґратами, його шефа — підозрюють у торгівлі метом, а люди в місті чудово розуміють, що завтра самі можуть опинитися у списку «зниклих безвісти».

Вичавлюю з себе сміх, відчайдушно намагаючись збити напруження.

— У такому разі не хотілося б опинитися від вас по інший бік барикад. Я тут лише тому, що намагаюся чинити правильно.

Ґантер не рухається. Просто дивиться на мене.

Трясця.

У двері стукають, і я аж підскакую.

До кімнати зазирає Палмер.

— Ловсон щойно з’їздив до Ембер та Девона. Їх нема вдома.

— А Чарлі? — питаю я. — Йому хтось дзвонив?

— Маккенна. Чарлі сказав, що від них цілий день не було звісток.

Якусь мить Палмер уважно мене вивчає, потім іде геть.

Дідько. Ембер і Девон — єдині, хто може підтвердити, як ми знайшли тіло. Тепер і вони зникли.

Без сумніву, вони не в захваті від зайвої уваги, яку це до них приверне.

— Розкажіть, чому у вас підбите око.

Ґантер не питає, він вимагає.

Розділ 40

Імовірність

Виявляється, офіцер Ґантер — задирака. Раніше я вже зустрічав таких типів. Моя манера поведінки завжди однакова — уникати конфліктів та на все погоджуватися.

Якщо я розкажу йому чому моє око підбите, це може погано скінчитися для Девона та Ембер. Я досі злюся через те, що сталося, і синці досі болять, та мені їх шкода.

Доволі складно також буде пояснити, чому я пішов на зустріч із відомою на все місто повією за найпідозріліших обставин, які тільки можна уявити. Якби мені хтось переповів таку історію, я б не повірив. Ну ясна річ, самотній професор хотів зустрітися з молодою дівчиною в закинутій будівлі, щоби просто поговорити...

Слід чітко розмежувати ці дві теми для Ґантера. Коліно в мене сіпається у скаженому темпі. Я докладаю всіх зусиль, щоб тремтіння вщухло.

— Звідки у вас синець? — повторює він.

— Я прийшов сюди поговорити про інше, — мляво відповідаю я.

— Ви прийшли сюди говорити про все, що я запитаю.

Я підводжу погляд на сфокусовану на мені камеру.

— Гадаю, тепер мені хотілося б поговорити з адвокатом.

— Вас ні в чому не звинуватили.

Я думаю про те, що це відео проглядатиме ще хтось.

— Я з радістю поговорив би з кимось іншим. Тільки не з вами.

Обличчя Ґантера червоніє від злості. В очах того, хто проглядатиме це відео, я поставив його у вкрай незручне з професійної точки зору становище. Він сподівався, я скажу щось таке, що приплело б мене до справи. Я був балакучим. Тепер мовчатиму, бо він — козел.

Ґантер відштовхується від столу з такою силою, що стіл вдаряє мене.

Якщо цей поліціянт не з тих, кого заарештували, не хотілося б зустрітися з тими, хто таки опинився за ґратами.

Ґантер встає і спирається руками на стіл.

— Думаєш, ти такий до біса розумний?

Він опускає руку в кишеню і дістає зв’язку ключів.

Там ключ, за допомогою якого Ґантер вмикав запис відео.

Лайно. Він прямує до шафи з відеопрогравачем.

— Усі бачили, що ти зайшов сюди весь у синцях.

Трясця. Трясця. Трясця.

Чути стукіт. Ґантер повертає голову до дверей, розлючений цим втручанням.

— Що?

У прочинені двері говорить Палмер.

— Вітмаєр хоче, щоб ти приїхав на місце.

— Якого біса? Я говорю зі свідком.

Палмер жестом кличе Ґантера в коридор. Він неохоче прямує до дверей, не зводячи з мене лютого погляду.

Двері лишаються ледь прочиненими. Я чую шепіт Палмер.

— ...каже, що тіло знайшли.

— Тоді я маю змусити його говорити, — бурчить Ґантер.

— Вітмаєр чітко дав зрозуміти, щоб ти його не чіпав.

— Лайно, — гарчить він, а потім долинає звук удару кулаком об стіну.

Я чую, як його кроки віддаляються.

Заходить Палмер.

— З вами все гаразд? Може, вам щось потрібно?

Вона мила і ввічлива. Контраст просто неймовірний.

Я не в курсі, як тут усе влаштовано, тому боюсь наговорити зайвого — втім, не можу стриматись.

— Мені доведеться знову говорити з ним?

Палмер мигцем оглядає коридор і повертається.