Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 44)

— Останнім часом на нас усіх чиниться неабиякий тиск.

— Я чув.

Вона стишує голос.

— Челсі була його кузиною.

Чорт забирай. Ці чотири короткі слова змінюють контекст усього, що щойно трапилось. Я таки вважаю Ґантера козлом та задиракою, але вже краще його розумію. Здається.

Палмер жестом запрошує мене йти за нею.

— Повернімося до приймальні. Я маю стежити за відділком. Усі решта поїхали на місце злочину.

Я сідаю біля столу, забитого каталогами із фото злочинців.

— Вітмаєр каже, що зранку запросить судмедекспертів зі штату. Зараз вони намагаються обмежити доступ до місця події.

— Це вона? Челсі?

— Не знаю. Сумніваюся, що вони взагалі зайвий раз торкались до тіла. Хочуть, щоб приїхала команда експертів і провела ретельну ексгумацію.

Це має сенс. Я звик до голлівудської картинки, коли в кожному поліційному відділку сидить цілій відділ судмедекспертів, готових до роботи в будь-який час.

— То ви якийсь експерт із ведмедів?

— Ні. Я біолог, але на ведмедях не знаюся.

І близько ні.

— Ох. Упевнена, ви розповіли про це Ганні, та все ж звідки ви знали, де шукати?

— Ембер переповіла свою версію подій, до того ж я шукав незвичну рослинність.

— Ага.

Палмер глипає на мене, потім просто замовкає і повертається до роботи. Мені бракує сміливості запитати, що буде далі, тож я просто лишаюся на місці.

Десь за годину до відділку заходить охайно вбраний чоловік ледь за сорок у теплому пальті.

Він киває Палмер, потім звертається до мене.

— Я Вітмаєр, виконувач обов’язків шефа поліції. Це ви той джентльмен, що знайшов тіло?

Я встаю.

— Так, сер.

— Чудова робота. Ганні розповів мені, що ви біолог і визначили, що над могилами ростуть особливі рослини.

Господи. На цю тему не завадило б написати книгу.

— Якщо коротко — так, — кажу я, надто втомлений для пояснень.

Вітмаєр підходить і тисне мені руку.

— Що ж, дякую. Ми ще не отримали підтвердження, що це Челсі. Та гадаю, це справді вона.

Він киває в бік пакета для сміття на стійці, в якому лежить пальто Челсі.

— Це її?

Так.

Він кидає погляд на Палмер.

— Ніхто не докумекав покласти до доказів?

— Вибачте. Маккенна просто лишив пакет тут.

Вітмаєр дістає з кишені пару рукавичок і надіває на обличчя маску. Мабуть, був у них і на місці поховання.

Він обережно розв’язує вузол Маккенни й зазирає всередину, після чого поспіхом зав’язує.

— Керол, простежиш, щоб це опинилося під замком?

Палмер забирає пакет і несе в кінець коридору.

— Здається, Ембер і Девон злиняли, — каже Вітмаєр.

— Навіщо їм це?

Вітмаєр вказує на моє обличчя в синцях.

— Девон?

— Сталося непорозуміння. Я хотів поговорити з Ембер про те, що трапилося з Челсі. А їм здалося, що річ насправді в іншому.

Вітмаєр із розумінням киває.

— Бажаєте висунути звинувачення?

— Ні. Я тут лише для того, щоб дізнатись, що сталося з Челсі та як це пов’язано з Джуніпер Парсонс.

— З дівчиною, яка загинула у Філмаунті? Ведмідь, правильно?

— Я так не вважаю. Тому й приїхав сюди.

— Що ж, ми запросимо експертів зі штату для проведення судмедекспертизи. Де ви зупинилися?

— «Криксайд Інн».

— У Ґаса? Він хороший чоловік. Ви ще будете тут завтра?

— Так. Скоро маю повертатися у справах до Остіна. Але ще маю кілька днів.

— Гаразд. Завтра займемось офіційними свідченнями. А поки відпочиньте.

Мені легшає від того, наскільки спокійно та професійно поводиться Вітмаєр. Голос розуму серед суцільного божевілля.

Він проводжає мене до головного входу.

— Ще раз дякую. Треба буде зв’язатися з шерифкою Тайсон і дізнатись, що їй відомо.

Вітмаєр робить паузу.

— Ви говорили з нею раніше у Філмаунті?

Від згадки в мене в жилах холоне кров.

— Так... Їх моя розповідь не дуже зацікавила.

— Упевнений, це точно пробудить їхній інтерес.

Маю передчуття, що це не так уже й добре.

Розділ 41

Стаз

Об одинадцятій ранку у двері мого мотельного номеру стукають. Я майже не спав, попри те що був украй виснажений. Більшу частину ночі я збирав докупи свої нотатки та складав повну картину подій і записував усе це на флешку для детективів.