Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 41)
— Її тіло. Здається, я його знайшов.
Я киваю в бік пакету для сміття.
— Гадаю, це її пальто.
Ґантер підходить до пакета.
— Кажучи, що знайшли тіло, ви маєте на увазі, що знайшли якусь із її речей і тому вирішили, що тіло має бути десь поблизу?
З цими словами він починає відкривати пакет, і гнилий сморід розкладеної плоті виривається назовні.
— От лайно! — вигукує Ґантер.
Маккенна виймає з кишені пару синіх рукавичок. Бере пальто й повністю дістає його з пакета.
У різкому білому освітленні поліційного відділку я зауважую: те, що здалося мені брудом — насправді червонувато-брунатна пляма крові.
Ґантер помічає порізи на пальто.
— Трясця.
Маккенна кладе пальто назад до пакета.
— Де ви це знайшли?
— Біля 90-го шосе. У мене на GPS є координати.
Маккенна зав’язує пакет вузлом.
— Керол, зателефонуй Стіву Вітмаєру. Нехай їде сюди.
Палмер бере слухавку.
— Ґанні, візьми мапу, і хай містер... як вас звуть?
— Тео Крей. Професор Тео Крей.
Я додаю своє вчене звання, щоб не звучати мов пришелепок, та в результаті виглядаю повним придурком.
— Що ж, професоре, чи не могли б ви позначити на мапі, де знайшли тіло?
Ґантер жестом кличе мене до столу. Порпається в шухляді й дістає мапу.
— То як ви знайшли це тіло? — питає він, протягуючи мені ручку Його обличчя, здається, геть знекровилося.
— Я його шукав.
— Шукали? Як довго ви його шукали?
— Десь із годину.
Я роздивляюся мапу.
— Годину? Вам дуже пощастило...
— Це справді так. Але я добре знав, де саме слід шукати, — я знаходжу на мапі те місце. — Крім того, мені допомагали Ембер Гаррісон та її хлопець Девон.
Якусь мить Ґантер мовчить.
— Ага. Що ж, позначте місце на мапі.
Він підсовує до мали записник.
— Це вам для нотаток.
Я обводжу колом місце, де лежить тіло, і починаю детально описувати колоду та як її знайти.
Ґантер відходить поговорити з Маккенною та Палмер. За допомогою Google Maps я звіряю локацію з малою, яку мені дали.
Через плече я помічаю, що ті троє влаштували невеличку конференцію, та їхні голоси звучать надто тихо, аби я щось розчув.
Ембер і Девон мали б уже бути тут. Вони також сказали, що нас зустріне їхній друг Чарлі, син шефа поліції.
Я надсилаю Ембер повідомлення.
Повертаюсь до своїх нотаток щодо тіла. Коли я закінчую, наді мною стоїть Маккенна.
— То це воно?
— Так. Я б залюбки поїхав туди й показав вам сам.
— Якщо нам не вдасться знайти тіло, ми поїдемо туди з вами. Поки що попрошу вас розповісти офіцеру Ґантеру все, що знаєте. Там у нас кімната для переговорів.
Ґантер проводжає мене коридором, і з’являється дивне відчуття дежавю, коли мене вперше завели до кімнати для розмови з офіцером поліції.
Той вважав мене вбивцею.
Оскільки Ґантер тримається на обережній відстані й пильно за мною стежить, я не почуваюся просто небайдужим громадянином.
Ембер і Девон досі не відповідають.
Розділ 39
Співучасники
Так звана кімната для переговорів дивним чином нагадує кімнату для допитів.
У кутку стоїть камера, як і минулого разу, коли я був у схожому місці. Ґантер відмикає шафку й натискає кілька кнопок. Засвічується червона цятка.
— Я не мастак робити рукописні нотатки, — пояснює він, киваючи в бік камери. — Це лише щоб ми краще зрозуміли з ваших слів, як саме ви знайшли тіло.
Ґантер намагається поводитися приязно, проте натомість здається зверхнім. Крім того, він дещо відсторонений. Ґантер явно не вміє згладжувати розмову й контролювати її, як детектив Ґленн.
— Спершу, — каже він, — розкажіть, звідки у вас цей синець.
Він вказує ручкою на моє обличчя.
— Довга історія.
Не певен, що зараз слушний час розповідати про те, як двом нарикам здалося, ніби я хочу зняти повію.
Двом нарикам, які й досі мені не відповіли...
У мене погане передчуття, що Девон та Ембер повернулись додому й обдовбалися. Господи, тільки цього бракувало.
— Час у нас є. Маккенна чекає на детектива Вітмаєра, щоб виїхати разом.
— Я впав, — відповідаю я. Це лише частина правди, та я чітко пам’ятаю, що впав, перш ніж мені надерли дупу.
— Впали? — Ґантер щось пише на папірці. — Приблизно те саме кажуть мені дружини, коли їх лупцюють п’яні чоловіки.
Я шукаю спосіб змінити тему, але, на щастя, Ґантер сам облишає її та провадить далі.
— Чому ви так упевнені, що знайшли тіло?
— А... зовсім забув.
Я дістаю з кишені телефон і показую фото.