Энди Уир – Марсіянин (страница 59)

- Дванадцять днів, - сказала Кеті у камеру. - Уся Земля дивиться, але неспроможна допомогти.

Ще один Сол без подій. Завтра Повітряний день, отже це щось на кшталт мого п’ятничного вечора.

Я вже проїхав майже половину Маурс Валіс. Як і сподівався, просуваюсь досить легко. Ніяких суттєвих змін висоти. Заледве трапляються якісь перешкоди. Лише гладенький пісок з камінням меншим ніж півметра.

Можливо вам цікаво як я орієнтуюсь. Коли я вирушив за Патфайндером, я пильнував рух Фобоса по небу, щоб визначити вісь схід-захід. Але Патфайндер був легкою мандрівкою порівняно з цією, і я робив це переважно за прикметами на місцевості.

Цього разу все не так легко. Моя “мапа” (так, яка вже є) складається з супутникових знимок занадто низькою розрізнювальної здатності, щоб мати якусь користь. Я бачу лише великі прикмети на кшталт кратерів діаметром 50 км. Ніхто не чекав, що я так далеко зайду. Єдина причина володіння мною високочітких зображень ділянки Патфайндера - це тому, що вона була внесена у потреби для примарсення - на випадок, якщо Мартінез буде змушений сідати далеко від нашої цілі.

Тому цього разу мені потрібен був надійний спосіб визначити своє місце перебування на Марсі.

Широта й довгота - ось ключ. З першим просто. Древні морці на Землі відразу розібрались з нею. Земна 23,5 градусна вісь вказує на Полярну зірку. Нахил Марсу ставить трохи більше 25 градусів, отож він вказує на Денеб.

Зробити секстант не важко. Все що вам треба, це рурка, щоб дивитись через неї, нитка, вАга та щось, що позначатиме кути. Я зробив його менш ніж за годину.

Тому я виходжу надвір щовечора з саморобним секстантом і шукаю Денеба. Якщо подумати, то це досить смішно. Я у скафандрі на Марсі, і я орієнтуюсь за допомогою приладів із 16-го сторіччя. Але ж слухайте, вони прицюють!

Довгота - інша річ. На Землі найраніший спосіб визначити довготу вимагав знання точного часу, відтак порівняти його з положенням сонця на небі. Складністю цього метода у той час була необхідність винайти годинник, який би працював на човні (маятникові дзиґарі не працюють на човнах). Найкращі вчені тієї доби працювали над цією проблемою.

На щастя, у мене є точний годинник. Зараз просто пере очима у мене чотири комп’ютери. І у мене є Фобос.

Через те, що Фобос перебуває сміховинно близько до Марсу, він облітає навколо планети менш ніж за одну марсіянський день. Він рухається з заходу на схід (на відміну від сонця й Деймоса) і заходить щоодинадцять годин. І звісно, він рухається дуже передбачуваним шляхом.

Я просиджую без діла 13 годин щосола, поки сонячні панелі заряджають батареї. Фобос обов’язково зайде щонайменше один раз за той час. Я нотую час цієї події. Потім підставляю його у потворну формулу, яку я вивів, і я отримую довготу.

Отже визначення довготи вимагає заходу Фобоса, а визначення широти вимагає ночі, щоб я міг побачити Денеба. Це не дуже швидка система. Але вона мені потрібна лише раз на день. Я вираховую своє розташування, коли стою, і покладаюсь на нього під час подорожі наступного дня. Виходить щось на зразок методу послідовних наближень. Поки що він працює. Та хто знає? Вже уявляю себе з мапою, і я чухаючи потилицю намагаюсь зрозуміти, як я опинився на Венері.

Майнді Парк звичним рухом збільшила останнє супутникове фото. У центрі було видно табір Уотні, сонячні стільники за його звичкою були розкладені по колу.

Спальня була надута. Перевіривши дату й час на зображення, вона зрозуміла, що це було знято в полудень за місцевим часом. Вона хутко відшукала звіт про статус - Уотні завжди викладав його коло ровера, якщо каміння було достатньо, звичайно з північного боку.

Щоб заощадити час, Майнді сама вивчила код Морзе, тому їй вже не треба щоранку визначати кожну букву окремо. Починаючи е-лист, вона вказала список адрес людей, котрі хотіли знати щоденний звіт Уотні про статус (і цей список невпинно збільшувався).

“ЗА РОЗКЛАДОМ 495 СОЛА ПРИБУТТЯ.”

Вона насупилась й додала: “Примітка: 5 Солів до входу у зону бурі.”

У долині Маурс було весело, поки вона не скінчилась. Тепер я у Арабській країні.

Я щойно перетнув її межу, якщо мої розрахунки довготи й широти правильні. Але навіть без математики легко побачити, що місцевість змінюється.

Впродовж двох минулих Солів я витратив майже увесь свій час на підйом, рухаючись увесь час вгору заднім схилом Маурс Валіс. Це був не крутий підйом, але постійний. Тепер я на значно більшій висоті. Ацидалійська рівнина (де нудьгує самотній Габ) розташована 300 метрами нижче нульової позначки, а Арабська країна - на 500 м. Отже я піднявся на два з половиною кілометри.

Цікаво, що таке нульова позначка? На Землі це рівень моря. Очевидно, це не працює на Марсі. Тому одягнені у лабораторні халати розумаки згуртувались та вирішили призначити нульову позначку Марсу там, де тиск повітря дорівнює 610,5 паскалів. Це близько 500 метрів вгору від того місця, де я зараз перебуваю.

Тепер справи ускладнились. На Ацидалійській рівнині, якщо я збивався з курсу, я міг просто повернути у правильному напрямі зпираючись на нові дані. Пізніше, у Маурс Валіс, помилитись було просто неможливо. Я мав просто рухатись вздовж каньйону.

Тепер я опинився у небезпечному районі. Такому районі, де ви тримаєте двері ровера замкненими й ніколи цілком не зупиняєтесь на перехрестях. Ну, не зовсім так, але збиватись тут з дороги не бажано.

У Арабській країні є великі страшні кратери, які я маю оминати. Якщо я погано прокладу путь, я опинюсь на краю одного з них. Я не можу просто з’їхати одним схилом та виїхати другим. Виїзд на схил потребує величезку кількість енергії. Пласким степом я можу подолати 90 км за день. Крутим схилом, якщо дуже пощастить, - 40 км. До того ж, кермування на схилі - це небезпечно. Одна помилка - і ровер перевернеться. Навіть думати про це не хочу.

Так, мені доведеться врешті з’їхати до Скіапареллі. Цього не уникнути. Я маю бути дуже обережним.

Менше з тим, якщо я опинюсь на краю кратера, мені доведеться повернутись до зручнішого місця. А тут просто справжній клятий лабіринт із кратерів. Я повинен бути уважним, пильнувати увесь час. Треба орієнтуватись ще по місцевих прикметах на додачу до широти й довготи.

Моє перше випробування - це проїхати між кратерами Резерфорда та Трувело. Має бути не надто важко. Вони розділені 100 км. Навіть я не зможу все тут просрати, правда?

Правда?

Мені вдалось пройти по мотузку між Резерфордом та Трувело без пригод. Визнаю, ширина мотузка була 100 км, і що?!

Зараз я насолоджуюсь своїм четвертим Повітряним днем подорожі. Я був у дорозі 20 Солів. Поки що все за розкладом. Відповідно до моїх мап, я проїхав 1 440 км. Не зовсім половина путі, але майже.

Увесь цей час я збирав зразки ґрунту й каміння на кожному місці стоянки. Те ж саме я робив на шляху до Патфайндера. Але цього разу я знаю, що НАСА стежить за мною. Тому я позначаю кожен зразок відповідним Солом. Вони знатимуть моє розташування до дідька ліпше за мене. Вони можуть пов’язати зразки з їхнім місцем пізніше.

Це можу виявитись марнуванням сил. Навряд чи у МЗЧ буде велика вантажопід’ємність, коли я злітатиму. Щоб перехопити Гермеса, я муситиму досягти погону відриву від планети, але він був спроектований лише для виходу на орбіту. Єдиний спосіб розігнати його до потрібного погону - це скинути багато ваги.

Принаймні це підтасовування буде завданням НАСА, не моїм. Коли я дістанусь до МЗЧ, я знову буду на зв’язку з ними, і вони зможуть розказати мені, які треба зробити переробки.

Мабуть вони скажуть: “Дякуємо за збирання зразків. Але залиш їх на Марсі. І одну із свої рук. Вибери, яка тобі подобається менше.” Але на малоімовірний випадок, якщо мені дозволять їх узяти, я продовжую їх збирати.

Наступні кілька днів мандрів мають бути легкими. Наступна велика перешкода - це кратер Март. Він точно на прямому шляху до Скіапареллі. Це коштуватиме мені сотні кілометрів кружного шляху, але нічого з цим не зробиш. Спробую націлитись на південний край. Що ближче я підберусь до нього, то менше часу змарную на об’їзд.

- Ти читав сьогоденні новини? - спитала Ллюїс, витягаючи свою їжу з мікрохвильовки.

- Так, - сказав Мартінез, сьорбаючи свій напій.

Вона сіла з протилежного від нього боку столу у Реку. Обережно відчинивши гарячий пакунок, вона лишила його на хвильку, щоб той охолов.

- Марк в’їхав у пилову бурю учора, - сказав він.

- Ми повинні бути готові до імовірності, що він не дістанеться до Скіапареллі, - сказала Ллюїс. - Якщо це станеться, ми повинні не занепадати духом. У нас попереду ще довга путь перш ніж ми опинимось вдома.

- Він вже був мертвим, - сказав Мартінез. - Це дуже нас гнітило, та ми оволоділи собою. Крім того, він не помре.

- Мало віриться, Ріку, - сказала Ллюїс. - Він вже на 50 км заглибився у шторм і проїду ще 90 км за Сол. Він буде надто глибоко щоб вернутись.

Мартінез заперечно захитав головою.

- Він прорветься, капітане. Майте віру.

Вона сумно усміхнулась.

- Ріку, ти ж знаєш, що я не релігійна людина.

- Знаю, - сказав він. - Я говорю не віру у Бога, я говорю про віру у Уотні. Подивсь скільки лайна Марс вигорнув на нього, а він усе ще живий. Він виживе і тепер. Не знаю як, але виживе. Він тямущий сучий син.

Ллюїс почала їсти.