Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 37)

Коли Патті провела Джул до кімнати, Ґіл Соколофф не підвівся. Йому було трохи за п’ятдесят, але в куточках рота утворилися складки від страждань, а шкіра шиї обвисла. Він мав східноєвропейську форму обличчя та сиве волосся, густе й кучеряве. Він був одягнений у спортивні штани й сіру футболку. Його щоки й ніс були поцятковані судинними зірочками. Він повільно нахилився вперед, ніби рух завдавав болю, і потиснув руку Джул, а потім відрекомендував двох товстеньких песиків — Сніжка і Сніговика. Також він представив трьох котів Імоджен.

Вони попрямувала на обід до парадної їдальні, Ґіл човгав, а Патті повільно йшла поруч із ним. Кухар приніс миски й тарілки, і пішов. Вони їли крихітні баранячі відбивні та грибне різото. Посеред обіду Ґіл попросив свою кисневу маску.

Куштуючи сирну страву, вони розмовляли про собак, які були новими в будинку.

— Пси зруйнували наше життя, — мовила Патті. — Вони постійно паскудять. Ґіл дозволяє їм це робити на терасі. Можеш у це повірити? Я виходжу вранці на терасу, а там смердюче собаче лайно.

— Вони скавчать і просяться на вулицю, перш ніж ти прокидаєшся, — вперто відказав Ґіл. Він посунув кисневу маску на бік, щоб розмовляти. — Що я мушу робити?

— Потім нам доводиться обприскувати терасу відбілювачем. Маленькі плями від хлорки вже по усій деревині, — вела далі Патті. — Це огидно. Утім, ось, що ти робиш, коли любиш тварин. Дозволяєш їм паскудити на терасі.

— Імоджен завжди приносила додому безпритульних котів, — озвався Ґіл. — Коли вона вчилась у середній школі. Кожні два місяці з’являлося нове кошеня.

— Деякі з них не виживали, — пояснила Патті. — Вона знаходила їх на вулиці, хворих на котячий бронхіт чи якусь іншу пошесть. Вони помирали своєю крихітною сумною смертю, і серце Іммі щоразу розбивалося. Потім вона поїхала до Вассара, і ми залишилися з цими хлопцями, — Патті погладила кота, який походжав під обіднім столом. — Суцільні неприємності, і цим пишаємося.

Як кожна випускниця Ґрінбраяра, Патті розповідала історії про свої шкільні роки.

— Ми мусили носити панчохи або гетри і форму впродовж року, — сказала вона. — І коли наставало літо, почувалися дуже незручно. У середній школі — це було наприкінці сімдесятих — дехто з нас не вдягав спідню білизну, щоб здаватися крутим. Гетри без трусів! — вона поплескала Джул по плечу. — Вам з Іммі пощастило, що форма змінилася. Ти вивчала музику в Ґрінбраярі? Ти тоді так пристрасно розповідала про Ґершвіна.

— Трішки.

— Ти пам’ятаєш зимовий концерт?

— Звісно.

— Я просто бачу, як ви з Імоджен стоїте поряд. Ви були найменшими дівчатами в дев’ятому класі. Ви всі співали колядки, а Керевей виконувала соло. Пам’ятаєш?

— Звичайно.

— Вони прикрасили залу на свята, а в кутку поставили дерево. І менору, звичайно ж, установили, але то була формальність, — сказала Патті. — Господи, я зараз розридаюся, згадуючи Іммі в тій синій оксамитовій сукні. Я купила їй святкову сукню на той концерт, яскраво-синього кольору зі шлярками попереду.

— У перший мій день у Ґрінбраярі Іммі врятувала мене, — промовила Джул. — Коли я стояла в черзі кафетерію, хтось урізався в мене, і соус до спагеті розлетівся бризками по усій моїй сорочці. А я стояла, дивлячись на лискучих дівчат у чистому одязі. Усі були знайомі між собою з молодших класів, — історія просто текла з вуст Джул. Патті й Ґіл були вдячними слухачами. — Як я могла підсісти за будь-який столик, коли була геть уся в соусі, наче в крові?

— О, солоденька цукерочко.

— І тут підійшла Іммі. Вона забрала в мене з рук тацю і познайомила з усіма своїми друзями, вдаючи, що не бачить бруду на моїй сорочці, тож вони також удали, ніби все гаразд. І так було, — сказала Джул. — Вона була однією з моїх улюблениць, але ми більше не підтримували зв’язок, коли я переїхала.

Пізніше у вітальні Ґіл умостився на дивані з кисневими трубками в носі. Патті принесла грубезний фотоальбом з позолоченого паперу.

— Не проти подивитися фотографії?

Вони переглядали старі світлини. Джул виявила, що Імоджен напрочуд вродлива, низенька і трохи пустотлива. Вона мала світле волосся й пухлі щічки з ямочками, які згодом перетворилися на високі вилиці. На багатьох знімках вона була на тлі різних привабливих місць. «Це ми їздили до Парижа», — розповідала Патті, або «Це ми на фермі», або «Це найстаріша карусель Америки»». Іммі носила розкльошені спідниці та смугасті легінси. На більшості світлин її волосся було довгим і трохи скуйовдженим. Пізніше вона вже з’являлася на фотографіях із брекетами на зубах.

— Після того як ти покинула Ґрінбраяр, Іммі більше не мала всиновлених друзів, — сказала Патті. — Я завжди відчувала, що ми схибили в цьому, — вона нахилилася вперед. — А в тебе було таке? Спілкування з родинами, подібними до твоєї?

Джул глибоко вдихнула.

— Ні, не було.

— Ти відчуваєш, що твої батьки схибили? — запитала Патті.

— Відчуваю, — відповіла Джул. — Цілком.

— Мені так часто здається, що треба було виховувати Іммі інакше. Більше дбати. Більше розмовляти на складні теми, — Патті щось бурмотіла, але Джул її вже не чула.

Коли Джульєтті виповнилося вісім років, її батьки померли. Мати — від тривалої та страшної хвороби. Невдовзі після цього батько сплив кров’ю, оголений, у ванні.

Джульєтту виховувала чужа людина, тітка, виховувала в будинку, який і будинком не був.

Ні. Вона більше не думатиме про це. Вона стирає ці спогади.

Вона написала нову історію для себе, історію походження. У цій версії вітальня була розгромлена. У темряві ночі. Так, те, що треба. Історію ще не закінчено, але вона довершить її якомога ліпше. Вона побачила своїх батьків у колі світла вуличних ліхтарів, мертвими в траві, у калюжі темної крові, що розпливалася під ними.

— Ближче до суті, — сказав Ґіл, важко дихаючи. — Дівчина не сидітиме тут усеньку ніч.

Патті кивнула.

— Те, про що я не сказала тобі, і через що ми запросили тебе: Імоджен покинула коледж після першого семестру.

— Ми вважаємо, що вона зв’язалася з любителями вечірок, — додав Ґіл. — Вона не працювала на розвиток свого потенціалу під час занять.

— Ну, вона ніколи не любила школу, — сказала Патті. — Не так, як ти, вочевидь, любиш Стенфорд, Джул. У будь-якому разі вона покинула Вассар, навіть не сказавши нам, за місяць до того, як вона загалом виходила на зв’язок. Ми так хвилювалися.

— Ти так хвилювалася, — уточнив Ґіл і нахилився вперед. — Я просто розлютився. Імоджен безвідповідальна. Вона губить свій мобільник або забуває увімкнути його. Їй не подобається телефонувати, надсилати повідомлення і таке інше.

— Виявилося, що вона поїхала на Мартас-Віньярд, — провадила Патті. — Ми завжди їздили туди відпочивати родиною, і вона, вочевидь, туди втекла. Вона сказала нам, що орендувала житло, але адреси не надала, навіть місто не повідомила.

— Чому ви не поїдете до неї? — запитала Джул.

— Мені нікуди не можна їхати, — відповів Ґіл.

— У нього кожного дня діаліз нирок. Це виснажує. І йому треба проходити процедури, — додала Патті.

— Незабаром випадуть усі мої нутрощі, — сказав Ґіл. — Я збираюся переносити їх у сумці.

Патті нахилилася й поцілувала його в щоку.

— Отже, у нас виникла ідея, що, можливо, ти хотіла б поїхати, Джул. На Віньярд. Ми думали про те, щоб найняти детектива…

— Ти про це думала, — перебив Ґіл. — Сміховинна ідея.

— Ми просили кількох її друзів з коледжу, але вони не хочуть утручатися, — пояснила дружина.

— Що ви хочете, щоб я зробила? — запитала Джул.

— Переконайся, що з нею все гаразд. Не кажи їй, що це ми відрядили тебе, але напиши нам, щоб ми знали, як справи, — сказала Патті. — Спробуй переконати її повернутися додому.

— Ти ж не працюєш цього літа? — запитав Ґіл. — Стажування абощо?

— Ні, — відповіла Джул. — У мене немає роботи.

— Звичайно, ми сплатимо твої витрати на Віньярді, — докинув Ґіл. — Ми дамо тобі подарункові карти на кілька тисяч доларів і заплатимо за готель.

Подружжя Соколофф таке довірливе. Таке люб’язне. Таке дурне. Коти, собаки, що паскудять на терасі, киснева маска Ґіла, альбоми з фотографіями, хвилювання про Імоджен, навіть втручання, безлад, баранячі відбивні, їхня балаканина — усе було чудово.

— Я залюбки вам допоможу, — відповіла Джул.

Джул повернулася додому на метро. Вона увімкнула свій комп’ютер, скористалася пошуком і замовила червону футболку Стенфордського університету.

Коли за кілька днів футболку доставили, Джул смикала за горловину, доки та не розтяглась, а відтак побризкала на нижній край відбілювачем, щоб створити пляму.

Вона кілька разів прала її, доки футболка не стала м’якою і на вигляд поношеною.

2

Усе ще другий тиждень червня 2016 РОКУ Нью-Йорк

За день до обіду в Патті, Джул стояла посеред вулиці у верхньому Мангеттені, тримаючи в руках клаптик паперу з адресою. Була десята година ранку. Джул мала на собі привабливу чорну бавовняну сукню з квадратним вирізом. Туфлі також були чорні, з відкритою п’яткою і загостреним носком. Взуття на неї було замале, тож у сумці вона тримала кросівки. Джул наклала макіяж, який, на її думку, пасував студенткам, а волосся зібрала в пучок.

Ґрінбраяр являв собою ряд відреставрованих особняків уздовж П’ятої авеню[53] на Вісімдесят другій вулиці. Кам’яний фасад старшої школи, де Джул збиралася працювати, вивищувався своїми п’ятьма поверхами. Вигнуті сходи вели до статуй біля входу. Великі подвійні двері. Скидалося на місце, де можна здобути виняткову освіту.