Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 39)
— Дякую, залюбки прийду.
— О сьомій?
— Уже буду у вас, — сказала Джул. — А тепер, чи наважимося ми взутися?
— О, думаю, мусимо, — відповіла Патті. — Іноді дуже важко бути жінкою.
1
Перший тиждень червня 2016 року
Нью-Йорк
За шістнадцять годин до цього, о восьмій годині вечора, Джул вийшла з метро в закутньому районі Брукліна. Вона цілісінький день шукала роботу. Це вчетверте поспіль вона вдягала свою найкращу сукню.
Не пощастило.
Її квартира розташовувалася над магазинчиком із тьмяним жовтим навісом «Джойфул Фуд Март». Був вечір п’ятниці, і купка хлопців на розі вулиці голосно теревенили. Сміттєбаки на тротуарах були переповнені.
Джул мешкала тут лише чотири тижні. Вона винаймала квартиру із сусідкою по кімнаті на ймення Літа Крущала. Сьогодні настав день орендної плати, і Джул не мала жодної змоги сплатити її.
З Літою вона не була близькою. Вони познайомилися, коли Джул натрапила на оголошення в Інтернеті. Доти вона жила в молодіжному гуртожитку. Для пошуку квартири вона користувалася Інтернетом у публічній бібліотеці.
Коли Джул прийшла на огляд квартири, виявилося, що Літа здавала вітальню у квартирі як спальню. Вона була відокремлена від кухні запоною. Літа розповіла Джул, що її сестра нещодавно повернулася додому до Польщі. Сама ж вона вважала за краще залишатися в Америці. Вона прибирала квартири та працювала в кейтеринговій компанії, в обох випадках за готівку. Закон забороняв їй працювати в США. Літа ходила на курси англійської мови у ХАМЛ[59].
Джул розповіла Літі, що працює особистим тренером. Це вона начебто робила ще у Флориді, і Літа повірила їй. Джул заздалегідь сплатила місячну оренду готівкою. Літа не вимагала документів. Джул ніколи не називала ім’я «Джульєтта».
Інколи ввечері приходили друзі Літи, вони розмовляли польською і смалили цигарки. На кухні вони готували тушковане м’ясо і відварену картоплю. Тими ночами Джул одягала навушники і лежала скрутившись на своєму ліжку, практикуючи акценти з навчальних відео в Інтернеті. Іноді Літа заходила до кімнати Джул із мискою тушкованого м’яса і мовчки віддавала їй.
Джул приїхала до Нью-Йорка на автобусі. Після хлопця і блакитного слаша, після босоніжок на підборах і крові на тротуарі, після того як хлопець упав, Джульєтта Вест Вільямс зникла зі штату Алабама. Вона також покинула школу. Їй виповнилося сімнадцять і закінчувати навчання не було потреби. У жодному законі цього не зазначено.
Вона могла б лишитися на місці. Той хлопець вижив і ніколи про це не говорив. Але якби вона залишилася в місті, він міг би заговорити. Або помститися.
Місто Пенсакола, штат Флорида, було лише за кілька сотень миль. Джул знайшла роботу за готівку в тренажерній залі на першому поверсі в торговому центрі. Власники не вимагали, щоб їхні співробітники були дипломованими тренерами. Вони підсаджували своїх хлопчиків на стероїди, і все було менше ніж законним.
Джульєтта щодня тренувала хлопців. Викидайли, бандити, охоронці, навіть кілька поліціянтів. Вона попрацювала там шість місяців і наростила м’язи. Її бос мав залу бойових мистецтв за милю від роботи і дозволив їй безкоштовно тренуватися. Джульєтта щотижня орендувала в мотелі номер із кухонькою. Вона купила ноутбук і мобільний, і, окрім цього, заощаджувала гроші.
В обідні перерви вона прогулювалася до торгового центру. Це було топове місце з фонтанами і бутиками. Джульєтта читала в просторій книгарні, роздивлялася вітрини із сукнями в тисячі доларів і приміряла макіяж в універмазі. Вона запам’ятовувала назви найуспішніших брендів. Вона створювала нову себе за допомогою пудри, кремів і блиску для губ. Щодня її обличчя мало новий вигляд. І вона ніколи не витрачала жодного цента.
Саме так вона зустріла Ніла. Ніл був струнким хлопцем у шкіряній кремовій куртці. Час від часу він крутився після полудня навколо прилавків із косметикою, теревенячи з дівчатами. Він носив фірмові кросівки і розмовляв із південним акцентом. Йому було не більше за двадцять п’ять, він мав білошкіре дитяче обличчя з рум’яними щоками і баками, а на шиї — золотий хрест. Хлопець на кшталт тих, які занадто гучні в кінотеатрі й завжди купляють великий попкорн.
— Звати Ніл, а прізвище? — запитала Джульєтта.
— Я не користуюся прізвищем, — відповів він. — Воно не таке гарне, як я.
Ніл займався бізнесом. Так він відповів, коли Джул запитала, що він робить біля прилавків. «Займаюся бізнесом».
Джул поставила собі питання, звідки походить оця фраза. Це пенсакольська фраза, чи ще звідкись?
Вона розуміла, що він мав на увазі.
— Ти можеш заробляти значно більше, аніж зараз, працюючи на мене. Я добре до тебе ставитимуся, — сказав Ніл. Це було на третій день їхнього спілкування. — Де ти береш гроші, лялечко? Бачу, ти не витрачаєш ані копійки.
— Не називай мене лялечкою.
— Чому? Ти розкішна.
— Дівчата справді клюють на таке?
Він стенув плечима і засміявся.
— Так, справді.
— Тоді в тебе дурні дівчата.
— У мене славні дівчата, ось чим я займаюся. Вони покажуть тобі, як усе відбувається. Робота не тяжка.
— Авжеж.
— Робота не брудна. Зможеш купити гарненький одяг. Спати до обіду.
Того дня Джульєтта його відшила, але Ніл повернувся до прилавків із косметикою за тиждень. На цей раз він досить увічливо запитав, чи не проти вона, якщо він купить їй буріто у фаст-фуді. Вони сіли за мініатюрний столик коло басейну з водою.
— Знаєш, хлопцям подобаються жінки з м’язами, — сказав Ніл. — Не усім, але багатьом. Тим, які хочуть, щоб над ними мали владу. Їм потрібна дівчина із твоєю статурою, така, що не дозволить називати себе «лялечкою». Розумієш, про що я? Завдяки мені ти зможеш заробляти чималі гроші від певного типу хлопців. Дуже, дуже пристойні кошти.
— Я не працюю на вулицях, — відрубала Джул.
— Це не вулична робота, новенька. Це кілька будинків зі швейцаром, ліфтом і джакузі. У мене є охоронець, який стежить за залами, тримає всіх у безпеці. Слухай, маєш скрутні часи зараз. Я можу це сказати, тому що сам був у такий ситуації. Я піднявся з нічого і пекельно гарував, щоб здобути собі краще життя. Ти дівчина гостра на язик, вродлива, незвичайна. У тебе приголомшливе тіло — один суцільний м’яз, і я вважаю, що ти заслуговуєш на краще, ніж те, що маєш зараз. Ось і все.
Джульєтта слухала.
Ніл говорив про те, що вона відчуває. Він розумів її.
— Звідки ти, Джульєтто?
— З Алабами.
— А розмовляєш, ніби з півночі штатів.
— Я втратила свій акцент.
— Що?
— Я його замінила.
— Як?
Чоловіки в тренажерній залі, де працювала Джульєтта, були старими. Вони хотіли розмовляти тільки про протеїн і милі, вагу та дозування. І вони були єдиними людьми, з якими вона загалом спілкувалася. Ніл принаймні був молодим.
— Коли мені було дев’ять, — сказала вона, — одного дня — назвімо його поганим днем — учитель наказав нам поводитися тихо. Він кричав на мене, щоб я заспокоїлася. «Закрий рота, дівчинко, ти вже сказала досить». «Припини, дівчинко, не бийся, стеж за словами» — і «замовкни» одночасно. Вони придушують тебе. Вони хочуть, аби ти була маленькою й тихою. «Добрий» було просто словом, яке означало «не чини опір».
Ніл кивнув.
— Мене завжди викликали за те, що я був галасливий.
— Одного разу ніхто мене не забрав зі школи. Просто ніхто не прийшов. Адміністрація довго телефонувала до мого будинку, але ніхто не знімав слухавку. Тоді вчителька групи продовженого дня, міс Кайла, відвезла мене додому. На той час уже стемніло. Я ледве її знала. Я сіла до неї в машину, бо вона мала гарне волосся. Так, це дурість — сідати в машину незнайомця, я знаю. Але ж вона була вчителькою. Вона дала мені пачку «тік-така», а поки їхала — постійно балакала, щоб підбадьорити мене, розумієш? Вона була з Канади. Не знаю, звідки саме, але розмовляла вона з акцентом.
Ніл кивнув.
— Я почала копіювати її, — провадила Джульєтта. — Мені було цікаво, чому вона так говорила. Вона вимовляла «гоз» замість «газ», «публизу» замість «поблизу». До речі, це називається канадським зростанням. Зміна голосних. І я розсмішила міс Кайлу, скопіювавши акцент. Вона сказала мені, що я гарний імітатор. Згодом ми приїхали до мене й вона провела мене до дверей.
— І що потім?
— Дехто увесь цей час був удома.
— Чорт.
— Ага. Вона дивилася телевізор. Вона й не думала прийти по мене. Або не могла. Не знаю. У будь-якому разі все було зіпсоване. Вона не завдала собі клопоту підняти кляту слухавку, коли зі школи постійно телефонували. Я штовхнула двері та увійшла, я запитала: «Де ти була?» А вона сказала: «Тихіше, не бачиш, я дивлюся телевізор?» Я запитала: «Чому ти не відповідала на дзвінки?» А вона: «Я ж сказала тобі: тихіше». Ще одне «замовкни» і «не чини опір». Отже, я насипала собі на вечерю миску пластівців і сіла дивитися телевізор разом із нею. Так тривало годину або більше, доки мене не осяяла думка.
— Яка?
— Телебачення вчить нас, як розмовляти. Ведучі новин, багатії, лікарі в усіх цих серіалах про медиків. Жоден з них не розмовляв так, як я. Але усі вони говорили подібно одне до одного.
— Мабуть, так.
— Це правда. І я вирішила: навчися говорити так, як вони, і, можливо, тобі не велітимуть замовкнути аж так часто.
— Ти навчилася?
— Спершу я вивчила загальноамериканський акцент. Той, що по телебаченню. Але зараз я вже вмію копіювати бостонський, бруклінський, акцент зі західного узбережжя, південний, центральноканадський, акцент дикторів ВВС, ірландський, шотландський і південноафриканський акценти.