Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 38)
— Захід відбувається у святковій залі, — сказав охоронець Джул, коли та увійшла. — Другий поверх, сходи праворуч.
На вході була мармурова підлога. Ліворуч висів знак «Головний офіс», а поруч із ним — пробкова плита з переліком досягнень випускників старших класів: Єль, Пенн, Гарвард, Браун, Вільямс, Прінстон, Суортмор, Дартмут, Стенфорд. Ці місця здавалися Джул якимись вигаданими. Дивно було бачити, що кожну назву записано на окремому рядку, наче вірш, і кожне слово звучало велично.
На горішніх сходах хол переходив у святкову залу. Жінка в червоному піджаку, яка керувала заходом, пішла до Джул із протянутою рукою.
— Кейтеринг?[54] Ласкаво просимо до Ґрінбраяра, — промовила вона. — Дуже вдячні за те, що погодилися допомогти нам сьогодні. Мене звати Мері Еліс Макінтош, голова збору коштів.
— Приємно познайомитись. Я Літа Крущала.
— Ґрінбраяр був зачинателем у галузі освіти жінок ще від 1926 року, — сказала Макінтош. — Ми орендуємо три мистецькі особняки, що спочатку були приватними будинками. Ці будівлі — споруди історичного значення, а наші спонсори нині є доброчинцями та прибічниками освіти для дівчат.
— Це школа для дівчат?
Макінтош вручила Джул мереживний чорний фартух.
— Дослідження показують, що в одностатевих школах дівчата вчаться на більш нетрадиційних курсах, як, наприклад, передова наука. Вони менше хвилюються про те, який мають вигляд, у них більший дух суперництва і вища самооцінка, — вона виголосила це, ніби промову, яку повторювала тисячу разів. — Сьогодні ми очікуємо на сотню гостей, спочатку концерт і закуски. Потім банкет нагорі в залах на третьому поверсі, — Макінтош завела Джул до святкової зали, де високі столи були вкриті білими скатертинами. — Дівчата приходять сюди на збори по понеділках і п’ятницях, а в середині тижня використовуємо її для йоги та запрошених доповідачів.
Стіни святкової зали були прикрашені картинами, намальованими олійними фарбами. Відчувався сильний запах засобу для полірування меблів. Зі стелі спускалися три люстри, а в кутку стояв рояль. Важко повірити, що люди ходили сюди навчатися.
Макінтош представила Джул керівнику служби обслуговування, і Джул назвалась ім’ям Літи. Вона пов’язала фартух поверх сукні. Керівник відправив її складати серветки, але щойно він відвернувся, Джул попрямувала по коридору і крадькома зазирнула до класної кімнати.
Кімната була заповнена книжками. На стіні висіла інтерактивна дошка, біля іншої стояв ряд комп’ютерів, але центр класу здавався старим. На підлозі лежав дорогий червоний килим. Навколо широкого старого столу розмістилися важкі стільці. На дошці вчитель написав:
Твір на вільну тему, 10 хвилин:
«Ось що важливо: мати змогу будь-якої хвилини пожервувати тим, що маєш, заради того, ким можеш стати».
Шарль Дюбуа
Джул торкнулася краю столу. Вона вирішила, що сиділа б на цьому місці. Це було б її постійне місце: спиною до світла з вікна, погляд спрямований на двері. Вона б сперечалася щодо цитати Дюбуа з іншими студентками. Учителька, жінка в чорному, звеличалася б над ними, не погрожуючи, а надихаючи. Вона підштовхувала б їх до успіху. Вона б вірила, що її дівчата — це майбутнє.
Хтось закашляв. У кабінеті стояв керівник служби обслуговування. Він показав Джул на двері. Вона пішла слідом за ним до купи серветок і почала їх складати.
До святкової зали прибув галасливий піаніст. Сухорлявий, зі світлими веснянками і рудим волоссям. Його зап’ястки аж занадто випиналися з рукавів піджака. Він дістав партитуру, хвилину-дві перевіряв мобільник, а відтак почав грати. Мелодія була енергійною і такою собі класичною. Вона наповнила приміщення світлом, ніби вечірка вже почалася. Завершивши складати серветки, Джул підійшла до нього.
— Що це за пісня?
— Ґершвін, — зневажливо відповів піаніст. — Це ланч під його музику. Багатії полюбляють Ґершвіна.
— А ти ні?
Піаніст знизав плечима, і далі граючи.
— Він сплачує оренду.
— Я думала, що у людей, які грають на роялі, вже є гроші.
— У нас, зазвичай, є борги.
— Тож хто такий Ґершвін?
— Ким був Ґершвін? — піаніст зупинився й почав грати нову мелодію. Джул спостерігала, як його руки прудко рухалися по клавішах, і впізнала пісню. Літечко, і життя — щасливе.[55]
— Я її знаю, — сказала вона. — То він помер?
— Давно. Він жив у двадцятих-тридцятих роках XX століття. Ґершвін був першим емігрантом; його батько працював шевцем. Ґершвін почав зі сцени Єврейського театру мовою ідиш і взявся писати попсові джазові пісні заради швидкого заробітку. Потім — музику для кіно. Тоді пізніше — класику й оперу. Тож скінчив він як першокласний композитор, хоча створив себе з нічого.
Джул подумала, як же чудово вміти грати на інструменті. Хай що відбувається з вами, хай що сталось у вашому житті, ви можете подивитися на свої руки і подумати: «Я граю на фортепіано». Ви завжди знатимете це про себе.
Вона зрозуміла, що це щось на кшталт уміти битися. І вміти змінювати акцент. Це сили, що живуть у вашому тілі. Вони ніколи не полишать вас, байдуже, який ви маєте вигляд, і незалежно від того, хто любить чи не любить вас.
За годину, керівник служби обслуговування поплескав Джул по плечу.
— Ти заляпалася коктейлем, Літо, — сказав він. — Іще й сметаною. Іди, приведи себе до ладу, а я дам тобі інший фартух.
Джул оглянула себе, зняла фартух і віддала його.
У вбиральні біля святкової зали хтось був, отож Джул піднялася кам’яними сходами на третій поверх. Вона мигцем заглянула до кількох елегантних зал. Столи були оздоблені яскравими рожевими квітами. Гості ручкались і знайомилися.
У жіночому туалеті була кімната відпочинку, обклеєна шпалерами зелених і золотих кольорів, а всередині стояв маленький, вишуканий диван. Джул пройшла повз нього і відчинила двері туалету. Там вона зняла взуття Літи. Пальці ніг набрякли, а з п’яток текла кров. Джул витерла ноги вологим паперовим рушником. Потім вона почистила сукню.
Босоніж вона повернулася до кімнати відпочинку і побачила на дивані жінку. Їй було трохи за п’ятдесят. Вона мала гарний вигляд, у дусі верхнього Мангеттена: засмагла шкіра, акуратна губна помада і пофарбоване каштанове волосся. Жінка була вдягнена в зелену шовкову сукню, в якій вона ніби зливалася з зеленим оксамитовим диванчиком і зелено-золотими шпалерами. Вона сиділа босоніж і бинтувала пальці, вкриті пухирцями. На підлозі лежала пара босоніжок на підборах.
— Через спеку ноги опухають, — сказала жінка, — і тоді стражданням немає кінця краю. Я права?
Джул відповіла зі звичним американським акцентом, який був у цієї леді:
— Маєте зайвий пластир?
— У мене їх ціла упаковка, — відповіла жінка. Вона покопирсалась у великій сумці й дістала пластир. — Я прийшла підготовленою, — нігті на її руках і ногах були пофарбовані у блідо-рожевий колір.
— Дякую.
Джул сіла поруч і взялася до власних ніг.
— Ти мене не пам’ятаєш? — запитала жінка.
— Я…
— Не хвилюйся. Я пам’ятаю тебе. Ти з моєю донькою Іммі у своїх шкільних формах завжди були як дві краплини води. Обидві такі маленькі та з цим милим ластовинням на носі.
Джул моргнула.
Жінка всміхнулася.
— Я мама Імоджен Соколофф, солоденька цукерочко. Зви мене Патті. Ти приходила на день народження Іммі на першому курсі, пам’ятаєш? Піжамна вечірка, коли ми робили кейк-попси[56]? Ви з Іммі ходили по крамницях у Сохо[57]. О, пам’ятаєш, ми водили тебе на «Коппелію»[58] в Американський театр балету?
— Звісно, — відповіла Джул. — Вибачте, що одразу вас не впізнала.
— Не хвилюйся, — сказала Патті. — Мушу сказати, що забула твоє ім’я, але обличчя ніколи не забуваю. У тебе було прикольне блакитне волосся.
— Я Джул.
— Точно. Було так чудово, коли ви з Іммі товаришували в старших класах. Щойно ти пішла, вона зійшлася з тими дітьми зі школи Далтона. Вони не подобалися мені навіть на половину від того, як до душі припала мені ти. Гадаю, на благодійному вечері є лише кілька недавніх випускників. Мабуть, ти нікого не знаєш? Усі такі самі літні дами, як і я.
— Мені надіслали запрошення, тож я приїхала послухати Ґершвіна, — відповіла Джул. — І побачити коледж після тривалої відсутності.
— Як прекрасно, що ти поціновуєш Ґершвіна, — сказала Патті. — У підлітковому віці я була схиблена на панк-році, а після двадцяти — Мадонна і таке інше. У якому коледжі навчаєшся?
Пауза. Вибір. Джул викинула обгортку з пластиру в смітник.
— Стенфорд, — відповіла вона. — Проте не впевнена, що повернуся туди восени, — вона комічно закотила очі. — У мене війна з відділом фінансової допомоги, — усе, що вона розповідала Патті, смакувало так, наче карамель, що тане в роті.
— Це неприємно, — сказала Патті. — Я гадала, що в них там чудова фінансова допомога.
— Узагалі так, — озвалася Джул. — Але не для мене.
Патті серйозно подивився на Джул.
— Думаю, усе владнається. Дивлячись на тебе, можу сказати, що ти не дозволиш будь-яким дверям зачинитися перед твоїм обличчям. Слухай, маєш роботу на літо, стажування абощо?
— Ще ні.
— Тоді в мене є ідея, яку я хочу з тобою обговорити. Просто божевільна думка, яка мені зайшла в голову, але тобі може сподобатися, — вона дістала з сумочки візитівку кремового кольору і передала Джул. На ній була адреса П’ятої авеню. — Мені вже час повертатися додому до чоловіка. Він зле почувається. Та чому б тобі не прийти до нас на обід завтра ввечері? Упевнена, Ґіл буде шалено радий познайомитися з однією з давніх подруг Іммі.