Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 36)

Цей хлопець вже їде з острова. Джул розмовляла з ним лише хвилину чи дві; потім вона більше ніколи його не побачить знову. У цьому не має сенсу, то був імпульс, але вона збрехала.

— Імоджен Соколофф.

Вимовляти це ім’я було приємно. Зрештою, було б приємно стати Імоджен.

— О, ти Імоджен Соколофф? — Паоло захилив голову, сміючись і піднімаючи м’які брови. — Я мусив здогадатися. Я чув, що ти можеш бути на Віньярді.

— Ти знав, що я тут?

— Зараз поясню. Я назвався фальшивим ім’ям. Мені дуже шкода, це, мабуть, здається божевільним. Фальшиве лише прізвище. Мене справді звати Паоло. Тільки не зовсім Сантос.

— О!

— Мені шкода, — він знову витер лоба. — Дивно було так вчинити, але я думав, що лише поспілкуємося кілька хвилин. Іноді, коли подорожую, я люблю вдавати когось іншого.

— Не переймайся.

— Мене звати Паоло Валльярта-Беллстон. Мій тато, Стюарт, ходив до школи разом із твоїм батьком. Упевнений, ти бачила його.

Джул здивовано підняла брови. Вона чула про Стюарта Беллстона. Він був великим фінансовим цабе, якого нещодавно посадили до в’язниці за те, що новинні сайти називають «скандалом з торгівлею». Його фотографію показували по усіх новинах два місяці тому, коли суд виніс вирок.

— Ми з татом кілька разів грали в гольф із твоїм батьком, — вів далі Паоло. — До того, як Ґіл захворів. Він завжди говорив про тебе. Ти навчалась у Ґрінбраярі, а потім у… Вассарі, так?

— Так, але я покинула навчання після першого семестру, — відповіла Джул.

— Чому?

— Це довга і нудна історія.

— Розкажи. Ти відвернеш мене від нудоти, і тоді я не наблюю на тебе. Усі у виграші.

— Мій батько сказав, що я зв’язалася з любителями вечірок і не працювала на розвиток свого потенціалу в першому семестрі, — відповіла Джул.

Паоло засміявся.

— Це в його стилі. І що ти відповіла?

— Я відповіла… що мені кортить жити інакшим життям, тим, що відрізняється від того, котре мало стати моєю долею, — повільно мовила Джул. — Приїхати сюди — то є спосіб досягнути цього.

Карусель уповільнила рух і зупинилася. Вони зіскочили з коней і відійшли.

Паоло забрав великий наплічник із кутка, де він його приткнув.

— Хочеш морозива? — запитав він. — Я знаю місце з найкращим морозивом на острові.

Вони прогулялися до невеличкої крамниці. Вони сперечались, яким соусом поливати морозиво — гарячим шоколадним чи карамельним, а відтак погодилися, що проблема розв’яжеться, якщо використати їх одночасно. Паоло сказав:

— Так дивно, що ти просто зараз тут. Мені здається, ми зустрічалися десь мільйон разів.

— Звідки ти знав, що я на Мартас-Віньярді?

Паоло з’їв ложку морозива.

— Ти була типу трохи знаменитою, Імоджен: кинула навчання і зникла — а потім опинилася тут. Якщо чесно, твій батько просив мене потелефонувати тобі, коли я був на острові.

— Ні, він цього не просив.

— Просив. Він писав мені, бачиш? Я телефонував тобі шість днів тому, — він дістав iPhone і показав останні дзвінки.

— Це трохи лячно.

— Ні, — заперечив Паоло. — Ґіл хоче знати, як ти, ось і все. Він сказав, що ти не відповідаєш на дзвінки, що ти залишила навчання і поїхала на Віньярд. Якби я побачив тебе, то мусив сповістити, що ти в порядку. Він хотів, щоб я сказав тобі, що його оперуватимуть.

— Я знаю, що його оперуватимуть. Я щойно була в місті разом із ним.

— Відтак мої сили були змарновані, — мовив Паоло, стенуючи плечима. — Не вперше.

Повернувшись до гавані, вони спостерігали за човнами. Паоло розповідав, що мандрує, аби уникнути зіпсованої репутації його батька та наслідків для родини. У травні він закінчив коледж і думав про вступ до медичного університету, але спочатку хотів побачити світ. Зараз він планує провести ніч у Бостоні, перш ніж сісти на літак до Мадрида. Він зі своїм другом подорожуватимуть упродовж року або й більше — спочатку Європа, відтак Азія, і закінчать на Філіппінах.

На його пором розпочалася посадка. Перед тим як піти, Паоло швидко поцілував Джул. Він був ніжним і впевненим, не наполегливим. Його губи були трохи липкими від карамельного соусу.

Джул ошелешив поцілунок. Вона не хотіла, щоб Паоло доторкнувся до неї. Вона не бажала, щоб хтось узагалі колись торкався її. Але коли повні та м’які губи Паоло накрили її вуста, їй це сподобалося.

Вона поклала руки йому на шию, притягнула до себе і знову поцілувала. Він був чудовим хлопцем, думала Джул. Не домінантним і не пітним. Не жадібним і не грубим. Не поблажливим. Не облесливим і без понтів. Його поцілунок був аж такий ніжний, що їй довелося нахилитися, щоб відчути його повністю.

Як же дівчина хотіла назвати йому своє справжнє ім’я!

— Можна зателефонувати тобі? — запитав він. — Я маю на увазі, знову? Не заради спокою твого батька.

Ні, ні.

Не можна, щоб Паоло знову телефонував на номер Імоджен. Якщо він це зробить, то зрозуміє, що не Імоджен він зустрів.

— Краще не треба, — відповіла Джул.

— Чому? Так, я буду в Мадриді, а потім казна-де, але ми могли б… могли б просто інколи розмовляти. Можливо, про гарячий шоколадний чи карамельний соус. Або про твоє нове життя.

— Я пов’язана, — вимовила Джул, прагнучи його зупинити.

Обличчя Паоло витяглося.

— О, ти пов’язана. Ну звичайно. Що ж, так чи так, мій номер у тебе вже є, — сказав він. — Я невдовзі залишу тобі повідомлення. Номер 646. Отже, зможеш мені повідомити, щойно розв’яжешся-перев’яжешся, хай там як. Гаразд?

— Я не телефонуватиму тобі, — відказала Джул. — Але дякую за морозиво.

На мить він здався ображеним. А потім осміхнувся.

— У будь-який час, Імоджен.

Паоло накинув наплічник і зник.

Джул дивилась, як його пором вирушає від пристані. Потім вона зняла з себе еспадрильї і покрокувала на пісок. Вона зайшла у воду і стала. Вона відчула, що Імоджен Соколофф зробила б це, насолоджувалася б легким почуттям туги та красою краєвиду на гавань, підібравши пелену гарненької білої сукні над водою.

3

Другий тиждень червня 2016 року

Нью-Йорк

За тиждень перед поїздкою до Мартас-Віньярда Джул разом із Патті Соколофф стояли на терасі, що виходила на Центральний парк. Сонце вже сіло. Парк простягнувся, наче темний прямокутник із міськими вогнями навколо.

— Я відчуваю себе Людиною-павуком, — бовкнула Джул. — Він спостерігає за містом уночі.

Патті кивнула. Її волосся, завите у вільні локони, спадало на плечі. Вона була вдягнена в довгий кардиган поверх кремової сукні й взута в гарні сандалі без підборів. Її п’ятки та пальці ніг були заклеєні пластирем, і ноги здавалися старими.

— Іммі мала хлопця, який одного разу прийшов сюди на вечірку, — заговорила вона до Джул. — Він сказав те саме про краєвид. Ну, він сказав про Бетмена. Але ідея та сама.

— Вони не однакові.

— Гаразд, але вони обидва сироти, — сказала Патті. — Бетмен дуже рано втратив своїх батьків. Як і Людина-павук. Він живе зі своєю тіткою.

— Ви читали комікси?

— Ніколи. Проте я вичитувала есей Іммі, який вона писала в коледжі, приблизно шість разів. Вона писала, що Людина-павук і Бетмен виникли з усіх тих сиріт у вікторіанських романах, що так їй подобалися. Іммі дійсно захоплюється романами вікторіанської епохи, ти знала про це? Вона ставить свою особистість поміж них. Знаєш, деякі люди визначають себе спортсменами, борцями за соціальну справедливість, дітьми театру. Іммі ж визначає себе як читача вікторіанських романів.

— Вона не найкраща учениця, — вела далі Патті, — одначе захоплюється літературою. У своєму есеї вона писала, що осиротіння в цих оповідках є передумовою до того, щоби стати героєм. Вона також казала, що ті герої коміксів не просто герої, а «складні люди, які йдуть на компроміси із сумлінням у дусі сиріт в оповіданнях вікторіанської доби». Гадаю, це точні слова з її твору.

— Я читала комікси в середній школі, — мовила Джул. — Але в Стенфорді на це не було часу.

— Це Ґіл виріс на коміксах, а не я. Та й Іммі, чесно кажучи, також не захоплювалася ними. Супергерої були лише її передмовою, аби показати, чому давніші книжки дуже важливі для сучасних читачів. Більшість інформації про Бетмена вона дізналася від того хлопця, про якого я згадала.

Вони повернулися, збираючись зайти всередину. Пентхауз подружжя Соколофф був ефектним і сучасним, але захаращений купами книжок, журналів та пам’ятних дарунків. Скрізь біла дерев’яна підлога. На кухні працював кухар, а на кухонному столику було повно макулатурної пошти, слоїчків з-під пігулок та пачок серветок. У вітальні розташувалися два величезні шкіряні дивани. Поруч із одним встановлено апарат штучного дихання.