Эльфрида Елинек – Хіть (страница 35)

Чого б ми тільки не зробили, щоб сховатися від нескінченної балаканини з дитячих кущів, щоб сховатися в банківський сейф і там, уві сні, немов гроші, вирости у відсотках! Таке враження, ніби із цієї пляшки нарешті вийняли корок. Спогади подорожан значно багатші, аніж їхні автори, їхні виписки з рахунків чітко свідчать про гори відсотків і про ступні, сколоті процентними ставками. Нехай син засне й трохи зав’ялиться, сьогодні йому не обов’язково митися. Ну ось, нарешті, хіба я цього не сказала (?), нарешті він уриває свої баляндраси й відкидається у фотель. Досі він кожним словом зухвало відстоював свої знання, а тепер його вкрило повітря, укрив час, наче його не було й у заводі. Нічого не буває просто так, усе закінчується тонкою ниточкою слини, що випливає з куточка губ на його дитяче підборіддя, де цвіла посмішка. Мати мовчки обіймає й цілує дітвака, бо ж він нарешті заспокоївся. До ранку буде тихо. Головне, що сина прибрали з дороги. Дитина буквально оточила нас парканом зусібіч. Але ж у нас повно справ і дір, які потрібно заповнити, прилипаючи одне до одного від кохання, у нашому нинішньому становищі. Стіни в дитячій викладено грубим важким матеріалом, батько несе сина в кімнату й виймає його з одягу, жбурляючи на ліжко, наче м’яку подушку. Лежень лежить, а над ним Бог кряжить. Дитина вже спить, занадто втомлена, щоб розприскувати іскри зі свого маленького кінчика. Дорослі використовують родинні відносини й хапають одне одного за зябра, демонструючи, що вік їм по цимбалах. У них немає жодних комплексів, і вони із задоволенням пожинають плоди, втрачати їм більше нема чого. Батько миттєво звалюється вниз, немов комаха з неба, і падає у свіжоскошену траву. Щонайменше за п’ять хвилин він настромив свою дружину на шпильку, що при його величезній комплекції справжнісіньке диво. Панове, ви вже набризкалися тут зі своїх шлангів досхочу! Тепер дістаньте свого білого велетня й увечері в домашній гавані на колінах використовуйте його за призначенням! Ото чоловіки: їх засліпили, виколовши очі, а тепер вони пориваються постійно колоти когось.

Дитина ще така мала, проте така чудова. Мати обережно, як доважка, лягає на дитячу постіль: чи збереже її любляча ніч? Ні, незабаром вона згасне під тиском напружених м’язів чоловіка, який хоче випустити вершки. Дитина вже міцно заснула. Мати невтомно розсипає по ковдрі безглузді поцілунки. Вона мне податливі жирові подушки сина. Чого це він нині вже не росте і не розвивається? Його дух випарувався неприродно швидко. Вона-бо знає дитину як облуплену. Який курок уже звів батько? Батько давно перебуває у своїй улюбленій кімнаті й напомповує мастило в толоки, поки нарешті не почувається на висоті. Він отруїв сном синівські соки, щоб дитина жила в тихій ночі під захистом героїв спорту й хімії. Син знову прокинеться, щоб скотитися з далеких пагорбів, але тепер його забирають від матері. Мати повинна залишитися з дитиною, бо хтозна, що потім відбудеться.

Ґерті втискується під ковдру, кладучи свої поцілунки на подушці, поруч із головою сина. Вона перевертається в тельбухах ковдри. Чи доходить до неї, що вона безнадійно загрузла п’ятами у зв’язку з чоловіком? А тепер мовчки станемо на лижню й скотимося вниз! Лише цей зв’язок тримає її в горах, поки вона, засмучена, не йде на дно. Батько знову у своїй майстерні, щоб підключитися до зарядного пристрою — доброю пляшкою вина ніколи не варто легковажити. Це наше право, і природа, давши його нам одного разу, знову в нас його відбирає. Трохи згодом він стоїть перед унітазом і все зливає. Тим часом дружина, пригнувшись під шубою, стрімко вибігає з будинку. Вона мчить через городчик, немов селянин, який женеться за шкідливими гризунами, петляє, сама того не усвідомлюючи, рухається манівцями. На бігу вона вихопила із сумочки ключі від машини. Коли ж, нарешті, настане прийдешнє? Вона вже в машині, важкі задні колеса якої прослизають, коли вона тисне на газ, аби кулею вискочити на шосе. Автівки, що летить у темряві, лякаються останні заблудні душі, які плетуться додому, щоб відповісти жорстокістю на ніжність. Фари вона не ввімкнула, Ґерті їде немов уві сні, бо ж до сонячних місць іще далеко, а знайомі пагорби на краю світу. Було б краще триматися з цим персонажем по-доброму. Дитина тим часом розцвітає у своїй постелі й бродить у снах. Директор виражає себе у вбиральні. Він чує шум автомобіля й вибігає на терасу, як і раніше тримаючи прутня у руках трьома пальцями, за інструкцією. Куди це намилилася дружина, чи не збирається вона, бува, й у житті рвонути вслід за своїми думками? А ви, шановне панство, що стискаєте свої свердлильні голівки, як ви можете утілити у словесну форму власні бажання? Директор сідає у свій «мерс". Дві важкі машини вириваються на простір гірського ландшафту, шліфуючи його виступи. Тим часом у бідних будинках уздовж трикілометрового атракціону дороги власники садиб із любов’ю наскакують одне на одного, з апаратури неотесаних службовців лунає легкий гуркіт, і ось вони вже не подають знаків любові. Так, у любові вони тільки гості! Серед чужих вони не почуваються своїми. Машини несуться одна за одною. Вони злітають на маленькі узвишшя й знову зісковзують униз. Ми тішимося, що мотори під капотами такі сильні й що вони своїми небезпечними кінськими силами, немов легкі санки, женуть перед собою молодих відвідувачів дискотеки, що вертаються додому. Чоловікові не вдалося потягати дружину за подушки-брязкальця. Машини мчать далі. Сьогодні в природі ріст уже припинився, але завтра, можливо, надійде нова порція соку. Лежить сніг, і на цьому-от дереві коли-небудь знову з’явиться плід, дороге ім’я якого мені невідоме.

Директор зібрав у собі всі свої натуральні продукти й мчить слідом за дружиною, за її соціальним контактним пристроєм. Він МУСИТЬ її наздогнати. Обоє несуться дорогою що є сили. Незабаром на узбіччі з’являється літній будиночок Міхаеля, о, ви, кохані, яких ми сьогодні не перестріли дорогою, яке щастя ви сьогодні пережили! У світлих вікнах вимальовується фігура записного чепуруна, який пишномовно мовить просто в темряву. Чимало зношених місць у людських тілах — прошу вас, гляньте самі — за підтримки промисловості й іноземних підприємств можуть бути перетворені на доволі пристойну літню колонію, в якій ми можемо вигулювати на повідку наші різноманітні інтереси. А попереду стирчать наші важкі сталеві намордники. Атож, там, де потік прагнення заливає пасовище, там добродії переростають самих себе майже на двадцять сантиметрів. І тоді вони ведуть нас на свою вузеньку доріжку й запевняють, що не зупиняться доти, поки не витратять усю електрику, весь газ і увесь свій час. Туди, сюди, і знов, — така проста любов.

15

Міхаель із посмішкою погрожує з освітленої вікнини, де він плаває колами потойбіч панорамного скла. Світ його добре обладнаний, Міхаель володіє мистецтвом керування, і себе, молодого й убезпеченого від знегод щонайменше на три найближчі роки життя, він обличковує світлою захисною плиткою. Дверей він не відчинить нізащо. Двоє людей, галасуючи, опускаються на його поріг, де зазвичай зупиняються сонячні колони друзів. До Міхаеля не добратися. Жінка б’є у двері, тарабанить кулаками. Те, що між ними було, здається, зовсім і не мало місця. Він стільки їй усього говорив і всього з нею робив, і все марно! Люди ніколи не лізуть за словом у кишеню, а більше нічого в них там і нема. Потихеньку починає падати сніг. Цього ще бракувало. Студент, укритий милим волокнистим тиньком одягу, стоїть біля вікна й дивиться. Чарів цю ніч він уже позбавив. Хлопцеві належить кілька лижних підйомників, його завжди тягне нагору і ген-ген.

З тихим передзвоном рухається він пасмами цієї країни, обліплений фірмовими нашивками, на які він навіть сідає. Він ніколи не залишається сам-один і ніколи не поводиться тихо, і швидке сонце знову світитиме для нього. Народжується тихий крик. На узлісся вивалює хмара звірини, і цей середній член молодої череди тихо стоїть тут, бездумний у своїй ясності і яскравості, що приманює інших комах. Міхаель стоїть тут, заряджений дружніми почуттями, стоїть під струмом. Він удома, і він зберігає себе. Жінка ридає біля його дверей, серце в неї дико колотиться. Вона ображена у своїх почуттях, оскільки знову вони приречені на понаднормову роботу, й крім того, на свіжому повітрі, при цій температурі, їхні струни звучать не надто тонко. Майже одночасно в жінці, перевантаженій алкоголем, уривається кровообіг, і вона, мов мішок, валиться під двері. Вона наче купка гною на замерзлій грядці. Удень підйомники рухаються паралельним курсом, аби забезпечити доступ на природу, люди без любові зустрічаються й зіштовхуються одне з одним. Жінці ніколи не доведеться відчути себе як удома на цій землі. І треба ж було, щоб якась дещиця людських устремлінь і людського настрою пірнула в кущі, який скандал.

Спортсмени й спортсменки вдень пересувалися перетятою місцевістю, та наразі, коли вони могли б прислужитися, не видно ані душі, щоб урятувати жінку від нападу на саму себе, зігріти їй душу й підставити плече. Зазвичай директор у своїй фірмі піклується про регулювання фінансових потоків, у спрямлене русло яких він скеровує й самого себе разом зі своїм органом, відводячи із широкого русла свій повноводний струмочок. Він дбає про те, щоб потік збігав так, як хочеться йому, директорові, збігав йому на втіху. Подружню пару накривають тіні будинків, дерев і ночі. Ґерті гамселить у байдужі двері, зісковзуючи по них долілиць. Вона копає двері ногами. Студент вартий будь-яких її зусиль, хоча він нічого ще не зробив. Він посміхається й не рушить з місця, адже, зрештою, тут Герман, її чоловік, і до нього Міхаель уподібнитися не хоче. Чоловік спрямовує погляд угору, туди, де до нього не звикли. Погляди чоловіків зустрічаються на півдорозі, вони обидва за кермом. Майже за секунду вони відчувають, як їхні тіла опинаються смерті. Міхаель ледь помітно (схиляючись хіба на кілька градусів) кланяється, вітаючись. Обоє вони вже чули, як дзюрчить ущелина Ґерті, спасибі, досить! Йому нема чого більше гребти руками, аби пропелер хоті, що змушує гуляти вітер у голові, виводив його з рівноваги на кілька примхливих сантиметрів. Щонайменше одному з них більше не хочеться знімати дорогий одяг із насиджених місць заради бажань і на наполегливу вимогу цієї жінки. Парубок запалює сигарету, бо одного разу йому вже вручили вогонь, прикувавши до лижного схилу, де він стоїть і чує, як шелестять крилами хижі птахи гір. Вони хочуть позбавити його останнього вогника з газової запальнички, щоб віднести це полум’я людям унизу, там, під ним, людям, які відчувають куди тіснішу злуку з Богом, аніж він. Вогонь у селі йому по цимбалах, він аж ніяк не зобов’язаний нести його туди. Ґерті вирвалася назовні з тяги свого вогнища, де так мило потріскують поліна. Але тепер досить, і їй, самоцвіту з директорського будинку, доведеться віддати себе до рук ювеліра! Допитливо дивлячись на неї, директор обіймає її за талію й тягне за собою по нічній долівці, вкритій інеєм. Вона б’є копитами й упирається — тут будь-кому терпець увірветься! На ній досі шовкова сукня, надягнута вранці, сукня, в якій зароджувалися надії, і на Ґерті вона сидить як улита, на вигляд красива й спереду, і ззаду, хоча день, засипаний снігом, уже помітно добігає кінця. В одну мить студент втратив роль дародавця, і він ніколи більше не стане таким. Він визирає з вікна, прикриваючи очі долонею, але світла ще досить, щоб оточити парочку блиском пишноти. Він не завжди відмовляється від того, що знає. Зрештою, він спробував зухвало пропарадувати її луками, роздражнити звірів, вдихнути на повні груди й потім видихнути використане повітря на лижну трасу. Втім, його сяйво не сягає далечі краєвиду, проте він може правити за чудові рамці для цього святого сімейства й відкрити на нього прекрасний огляд, вартий видової листівки. Міхаель прикриває очі долонею, щоб погляд його звик до темряви. Природа не добра, вона жорстока й дика, і люди рятуються від її порожнечі, втікаючи одне в одного, туди, де завжди вже хтось перебуває. Можливо, Міхаель подасться пропустити ковток-другий з директором, що своїм власним ідіотським пензлем хоче завершити картину, яку почав Міхаель! Під соснами слова зайві. Відкиньмо їх геть!