Эльфрида Елинек – Хіть (страница 37)

Усі таємниці Ґерті давно розкрито, її замкнені ворота розчинені, директор відважує їй удари по сідницях і спині, так вітають близьких друзів, тут ми точно не розминемось одне з одним. Директор в’їжджає в неї на колесах свого язика, хто нам про це розповість? Молоді чоловіки в селі зайняли свій пост перед постерами з голими жінками й сподіваються, що на них звернуть увагу, коли прийде час розподіляти пости. Вони хочуть діставати, але не люблять платити. Їхні жінки допомагають їм своїм безсмертям і високим рівнем смертності на робочих місцях. Директор своїм палким шляхом іде самотою. Кожному відомий його по-молодечому могутній струмінь. Дружині, безладно перемішаній з ним, доводиться терпіти його присутність у своїй гепі, там є ще багато стежинок, і то протоптаних ґрунтовно. У той час як інші люди віддані на волю хвороб, цей пан незворушно пригощається за звичною стійкою, звідки родом, тут, по сусідству, і його дитина. Немає причин для страху, у цих краях його член знаходить надійний спокій. Розпалений звір втирюється в жінку, в якій він розрісся. Бичок легко ловить себе ланцюгом, який сам і порвав, і, нарешті, завмирає, давши випал. Жінка має на собі важкий відбиток перебування в ній знайомих кроків. Дарма, проте вона дістане в нагороду гарний крем і гарний грошовий подарунок. Без мастила нема діла. І незабаром свіжа зелень знову розчепіриться врізнобіч, щоб чоловік міг поскубати.

Що за божественна скульптурна група, якій незабаром таки доведеться відпочити?! Притулившись тілом до тіла, вони погрожують одне одному. Верещачи через кілька подальших промахів, директор знехотя падає на дружину, так вдало оснащену. Він зібрав ґрунтовний урожай на її найдорожчому, вартому уваги полі, нова їжа тут уже не швидко зійде. Його потік бурхливо виривається назовні, і боги разом із заступниками директора з персоналу із силою відбирають те, що належить тільки їм, у слуг, піднесених на золотій тарілочці. Виберіть і ви найкраще із цієї купи й подивіться: у вас це вже є вдома, назвіть її своєю кращою половиною, і нехай вона стоїть перед зливальницею з брудним посудом, нехай чистить, драїть і пріє!

Цього разу директор виявився на висоті й ощасливив дружину. Однак завтра він знову може переборщити, вистрілити від стегна й купити квиток хтозна-куди. У кожному разі, жінку, як і раніше, охороняють і ревне кохають, доріжки навколо можуть розбігатися в різні боки, адже є стільки шляхів, аби ними крокувати, до театру, на концерт, в оперу за абонементом, і можна облизати й знову запакувати річ, яку директор з вереском простягає дружині. Він перевернув її на спину й трусить себе просто над її обличчям. Униз тягнеться тонка ниточка слини, і на губи жінки знову укладається велика м’ясиста ягода, залита соусом, м’який втомлений сисунець. М-м-м, це те, що треба. Він вимагає, щоб вона знову очистила його від усього, що він вивудив з її кухні. Спочатку берег, потім увесь стовбур, так створюється порядок, і у дрібних складках теж, адже сьогодні доведеться ще їхати на машині, і чохли треба поберегти від його активної піни. А ще Ґерті має вилизати покритий волоссям мішечок, якщо тільки це не призведе до сумних наслідків. Одним-єдиним ривком директор розриває на дружині сукню, немов шкіру на змії, одночасно нашіптуючи їй, що завтра вона одержить дві нові. Він із силою розкриває сукню спереду. Тіло Ґерті зі зручної висоти вкривають поцілунками, потім його знову пристібають до сидіння, з якого воно звисає, не реагуючи на жоден погляд, на нього спрямований. Директор рве на Ґерті білизну й оголює весь її похилий причілок; незабаром знову, нехай і зовні, за межами потертих течок, з’явиться привітна зелена травичка, за один-два місяці ярма! Будинок, у теплій тіні якого поборсався пан директор, можуть спокійнісінько роздивитися зустрічний вітер і люди, що бредуть додому поодинці. Жінка не схожа на жодну з кіноактрис, щонайменше, на жодну з моїх знайомих. Навколо тиша. Міхаель підглядає з вікна й знову намагається вирости, щоб видобути із себе найкраще й найрясніше. Далеко не кожний здатен напружити гарну плоть, аби вести з нею довірчу бесіду. Вірність — природжена якість директора, їй тут саме місце. Ми — слухняна череда цього будинку, і ми зігріваємо панів, коли в тому є потреба.

Згадуючи про незліченних друзів, у яких він готовий з вигодою вкласти свою нинішню пригоду, парубок стає під дуже сильний струмінь душу. Він панує над своїми почуттями, і вони лягають на підлогу немов собаки, які сплять на призначених для них килимках. Можливо, трохи згодом до нього загляне подружка, у той час як зовні слуги силою відбирають те, що їм належить. Він так довго спочивав, спрямовуючи погляди на старіючу жінку, і він, дитя цього світу, заслужив на сьогодні спокій. Я думаю, він ще спатиме, коли завтра на світанку місцевий люд заходиться топтати один одного в смертельній автобусній тисняві й своїм майном бити по головах, перебираючи через край.

Директор і його дружина удвох їдуть додому, немов помінявшись життям зі своїми автомобілями, один — підопічний іншого, перекочуючись із одного життєвого становища в інше. Ці люди без усякого побоювання можуть шпилитись де завгодно, їхні чини знову й знову опікуватиме кохання й турботлива прислуга. Службовці відпочивають. Незабаром їх змусить злетіти нагору звук будильників. Автомобіль безшумно розчищає дорогу. Гори завмерли до завтра, коли начальник відділу туризму знову роздасть усе сонце на втіху спортсменам. Директор із дружиною доправляють себе додому на великому плоті, на помірній швидкості й дотримуючись усіх правил руху по автостраді. Обоє вони на короткий час наблизились одне до одного своїми тілами, щоб заправитися пальним, джерела під ними б’ють фонтаном, так, багатий люд освіжає себе, скільки йому заманеться. У маленьких будинках тихо, бо там, перш ніж заправитися, треба порахувати наявні на бензин гроші. Єдине, що панує в них, — це насильство, але завтра на фабриці синів дрібної селянської бідноти знову приставлять до справи, а вдень їхні дружини загрузнуть у простирадлах сильної статі. Кохання, вилите в чашу, свіже й плодоносне, проте на що воно перетворюється в нас?

Робота статей, виконана сьогодні директором і пані директоровою, — спасибі за подвійний аксель і за потрійний ритберґер[' Назви стрибків з обертами, які виконуються у фігурному катанні.] — робота, під вагою якої вони із трепетом розцвіли, щоб потім витерти рота, наче після сяк-так покиданої до рота їжі, ця робота на сьогодні, можливо, закінчена, але цілком бути впевненим не можна. Завтра, вдосвіта, у темряві, ми з радістю знову з’явимося на світ від фар поштового автомобіля, а заразом — майбутні роки. Ніщо, крім цього світла, не пестить бідні тіла, які безсоромно виявляють себе в ранковій смердоті своїх вихлопних газів. Лотерейні квитки, про які вони постійно думають, потрібно вміти привласнювати, а не тільки роздавати.

Директор белькоче люблячі й напучувальні слова, він, ця приватна особа, повідомляє про себе й про свою програму. Він знову живе у своїй стихії, у грошах. Чим би він був без своєї дружини, як він уперто її називає. Вільною від керма рукою він обіймає її тіло, керма, принаймні, там. Гори нависають над ним, немов теплий і сумирний звір, він уже оббрив їх наголо. Зайву машину вони приспали й, закривши, поставили на стоянку, як зробили це зі своєю дитиною. Вони зосередилися тільки на своїх статевих органах, які пробудилися до веселощів. Жінка може купувати різний крам, як і личить жінці. Вони будують плани наступного дня, обговорюють усі його можливості. Директор говорить про те, як невтомно й на різні лади він хитатиме юрту своєї дружини завтра й у наступні дні. Нагорі, у бюро, йому потрібен рейвах, аби унизу його член міг задовольнитись й потрапити в лапи дружині. Може, дружині до душі щось особливе, за чим вона завтра сліпо піде, коли вирушить за покупками? Надійна дороговказна зірка дружини сяє над цим чоловіком до завтрашнього ранку, він ніжно пасеться на її шиї: водії, дивіться на дорогу, не відводьте погляду! Із чоловіка ще летять краплі поту й сперми, він від цього не меншає, не скорчується. Він з усмішкою обертає до своєї дружини зустрічну молитву, до дружини, що її він зросив своїм струменем. Його м’ясиста калитка тихо приліпилася до жилавого стебла. Яка це полегкість — рушити у чарівну ніч, якщо завтра не доведеться похапцем залишати будинок, осліплений світлом кухонної лампи, разом з іншими пірнаючи в темряву. Як прекрасно, коли вогонь у людині, ще й помножений зусиллями партнера, розпалюється в нашому моторі. Очищений і оновлений директор знову ляже зі своєю Ґерті у ліжко й увічнить себе в її кущику, бо ніхто інший не підніме так швидко ногу й не мчатиме в палаючому потоці. Хто знає, може, сьогодні їх знову заллє солодкими стогонами, що їх видають тіла, бажаючи знову перекусити? Жінка намагається запнути сукню на грудях, у неї мороз за спиною ходить. Чоловік вимагає, щоб вона ще трохи побавила його й жителів округи, що живуть у маленьких присінках пекла: «Прошу тебе, Бріґітто, та ні, Ґерті!». Сукню, що її вона загорнула на груди, він розкриває знову, вона ж іще не зовсім видихнула, ця Ґерті, я маю на увазі, у неї щось жевріє ще під попелом. Пічка в машині поки не нагрілась, а ось чоловік уже розігрівся щосили. У нього це швидко, на підборідді в нього подряпина, залишена нігтем Ґерті. Назустріч їм не суне жоден самотній подорожанин, який хотів би ще трошки попишатися перед своїм будинком разом з яким-небудь друганом. Не видно нікого, хто розгледів би печать влади на чолі з директором фабрики. І тому йому доведеться відтиснути печать бодай на своїй дружині, як знак, що вона заплатила за вхід і справді хоробро вийшла на вулицю із затишного тепла своєї статі. Тепло на кухні бідняків підтримують тільки в грубці.