Эльфрида Елинек – Хіть (страница 36)
Тиша підмітає вулиці, і Бог переісточує мешканців цих країв, атож, дехто з них ще працює, дехто ходить коло своїх меблів і помешкань, невпинно щось майструючи, інші трудяться над своїми нинішніми партнерами, що не мають постійного місцеперебування. Доводиться пріти, дістаючи раз у раз нових партнерів (негайно йдуть униз за водою), щоб забезпечити виконання вічної обіцянки природи — дати роботу й житло. Нарешті вони отаборяться! І в такий спосіб вони міцно тримають того, кого їм пообіцяла природа: помилка природи, у результаті якої народилися люди, ну а людські помилки зруйнували ліс, із якого вони живуть. Природа обіцяла ще дещо: право на працю, згідно з яким кожен житель, який пристав до спілки зі своїм роботодавцем, може бути врятований Богом за допомогою смерті. Бачте, тепер і я помилилася на слові. Адже й господарі країни не знають, як розв’язати цю дилему. Роботи дедалі менше, люди вилазитимуть зі шкури, щоб усе залишалося так і щоб вони самі могли залишитися. Щоб усе залишилося так, як нині, коли вони, втомлені, але горді із себе, вішають знаки свого життя на стінку й потім здають гембель обліковцеві. Навколо потроху розцвітають і розпускаються тіла, виникають фігури найхимернішої конструкції. Якби Творець цих споживачів автостради міг побачити, як вони постають із зім’ятих подружніх ліжок, ці вилупки з почервонілими від надії щоками (і скільки всього вони ще собі понакуповували!), він би до решти все перебудував, адже він сам постав зі своєї вузької комірки в особливий неймовірний спосіб, правлячи нам усім на взірець, виставлений для вивчення в музеях і церквах. Погані ті оцінки, що їх усі ми виставляємо Творцеві самим фактом свого існування й тим, що нічого не можемо вдіяти: нині усі вони метушаться, гудуть, рухаються, тримаючи ритм своїх тіл, у такт поп-музиці, яку передають по третій програмі австрійського радіо або яка звучить з іще примітивнішої платівки. Маркс реагував на нас напрочуд спокійно! Хто дасть їм бодай щось у цю годину, коли вони, тісно притиснувшись одне до одного, ідуть вибивати розтринькані борги? Навіть хазяїн трактиру не зробить цього у темному своєму прагненні дістати більше грошей, аніж він викинув на пійло, він сам смакує їжу, власноруч приготовану, а посудомийниця Йозефа, вісімдесяти шести років, облизує тарілки й ковтає недоїдки. Від будь-якої роботи завжди що-небудь залишається, а ось від тієї, яку ви любите понад усе, не залишається нічого. Жінки щойно з печі або законсервовані. Так, і вони здатні жадати, але не занадто довго, там, де вони деренчать під ударами погоди, яка диктує їм навіть фасон одягу. Їхні товсті округлі тіла щось буркочуть собі під ніс, життя триває, чоловік відходить у вічність, години спливають, але жінки жваво рухаються по будинку й ніколи не розлучаються з непевністю під ударами долі. Як схожі їхні звички! Щодня те саме. І завтра все повториться. Відстрочення! Відстрочення! Але наступний день ще не підійшов до зупинки, і хатній господині поки що годі ввійти в нього, аби урятуватися від себе, ще більше заглибившись у роботу. Вони тепер нечуло спочивають одне в одному, толоки рухаються до самого кінця, кораблі прямують до непрохідних берегів тіл і не досягають їх. Так, ми падаємо, але падаємо неглибоко, ми настільки ж м’які, як м’яке все довкола нас. Якби все відбувалося відповідно до того, що ми заслужили, ми б ще змогли купити собі черевики, щоб узути наші натерті ноги, ноги мандрівців. На більше розраховувати не варто. І ось уже на наших кісточках грають наші партнери, які хочуть вести гру самі і вважають себе тузами хробаків, о жах, вони справді впиваються в нас! А відстань до неба і досі велетенська. Швидко поставимо ногу на підніжку автомобіля, що його ми заробили своїм горбом, багатогодинною працею на благо фабрики. Ми прийшли в цей світ у вигляді дітей Божих, а по багатьох роках не залишається нічого, крім цієї підніжки, на яку ступаємо ми, власники автомобілів середнього класу й найнижчого розбору, і вступ на підприємство нам закритий, нам, чия ходова частина за цей час трохи змінилася, — закритий умільцем, який допіру встав до важелів. Так, вони без усякої заміни викреслили наше містечко, фабрика тим часом працює майже сама по собі, цього вона навчилася в нас! Але перш ніж у будинок увійдуть злидні і доведеться продати машину, ми хочемо ще кілька разів повернутися додому після відпустки з чужих країв. Ми хочемо ще раз-два бездумно виплеснутися в інших, і від цього ігрового стола нас не віджене жодна думка, загублена нашим власником, жоден рекламний костюм з газети, жодне неподобство, яким ми швидко скорочуємо собі життя, тому що ми, бідні робочі конячки, обов’язково виженемо на своє пасовище ще кілька кінських сил. Адже й директор ніколи не править поодинці! Навіть концерн, цей пійманий яструб, навіть він не може злетіти у височину так, як йому хочеться, хто знає, на яку бестію він там натрапить!
У кожного з нас свій клопіт: кого любити й чим харчуватися.
Ніхто не поставив би їхні почуття за вдавані, навпаки, кожен прийняв би їх за справжні клейноди, якими прикрашають себе інші: юрби потертих тіл, які, змінившись на краще (нове взуття!), бредуть шляхами своїх дрібних закоханостей і неспокійно ковзають по паркету. Людський хор, який направляє багатоголосу луну в кріслі-підйомнику до Вседержителя просто на небо. Він створив ерогенні зони, якими прикрашає себе жінка вечорами, і вона ховає під ними свою роботу, перш ніж хто-небудь встигне гідно за неї заплатити. Чоловіки очманіло зазирають у жіночі дірки, що їх зробило життя, і застигають, налякані, наче вони й раніше знали: коробочка, з якої їм роками сипали зерно, давно порожня. Однак на людині зависла любов. А завтра рано-вранці їм треба встигнути на перший автобус, і байдуже, як безпомічно вони прибиваються до своїх дружин, які ліпляться до них і до їхніх коротких цівок: вогонь! Робота не валяється на вулиці.
Інші теж проходять цими шляхами смерті. Якийсь час вони йдуть разом, голосно дихають перед воротами, щоб їм відчинили. І туди приходить ще більше людей, які впали в обійми своїх слабких гілок, аби кінцівками свого тіла сплестися воєдино. Щоб бути разом, коли їм доведеться стати перед Виконробом. Треба ж щось уміти робити! Для початку непогано було б надрости й збільшитися в кількості, якщо вже людина никне під змахом коси, що нею фабрика розмахує щодня. Власники вибирають серед здобичі найкраще, краще з того, що вони цього року пережили на пляжах Ріміні[1
Директор фабрики тягне дружину до машини, щоб скоротити й без того коротку перерву в роботі своєю ще більшою працездатністю. Його передавач шле їй у вухо слова кохання, вона приймає їх, тупотячи ногами й щось бурмочучи, наче пари закоханих слухають танцювальну музику після півночі без стереоустановки. Вікно, у прорізі якого ми бачимо один із різнобарвних спортивних костюмів, представлених у всіх заміських ресторанчиках, хіба що менш презентабельних і меншого розміру, вперто освітлене, як і досі. Парубок обсмикує рукави з плетеними манжетами і вдивляється в цих безбарвних людей, довершених серед свого роду, якщо враховувати їхні доходи від творінь рук людських і їхній вплив на політику у федеральних зборах. Як чудово співати разом із багатими, а проте не належати до їхнього фабричного хору! Навчитись їхніх звичаїв, але при цьому не стирчати в полях і не стригти собі волосся під час збору врожаю! Обидва автомобілі, немов величезні буйволи, пасуться пліч-о-пліч перед будинком, і одну з тварин зараз трохи попатрають. Відчиняються двері, вмикається лампочка. У рідні краї Ґерті летять пестливі слова. Батько сімейства прийшов сюди не карати, а втішати й знову опановувати, і за його воротами вже розливається сяйво, немов над великим містом уночі. У нього немає інших бажань, крім як роздобути свою дружину, якої йому цілком достатньо, на противагу іншим, які невтомно розважаються, співають і розводяться про те, яка зі світлин у спеціальних журналах їм сподобалася більше. Як вони обливаються потом на своїх статевих підприємствах після закінчення робочого дня! І гляньте, що вони виловили для себе, ці щуки в ставку, де водяться коропи: мені здається, іноді природа не робить жодної ласки. Директор тягнеться до своєї дружини, йому знайомі її широкі провулки. І поки тихий домонтар за своїм вікном і далі витає у хмарах, гортаючи улюблений каталог мотоциклів, директор перекидає Ґерті на передні сидіння (він натиснув на спеціальну кнопку, я вам не скажу, на яку), задирає їй сукню й бере в стоси сідниці, щоб через дамбу проникнути всередину, куди доступ стороннім заборонено. Руки ніжно мнуть її вим’я, язик дружелюбно звивається у вусі. Цим він займався вже не раз, адже один будинок так любить примощуватися біля іншого не для того, щоб підставити плече сусідові, а щоб гарненько його помордувати. Щоправда, тут трохи незручно, літо давно минуло, дорога розташована осторонь, тварини приємні на смак, і все потрапляє в призначені для цього приміщення або, щонайменше, недалеко від входу в її печерку. Прибій накочує на неї, немов уві сні, і посідає місце на мисливській вежі, що височіє посередині ландшафту. Унизу, у розпливчастій зоні бачення польового бінокля, сплітаються між собою руки й ноги, що кидаються туди й сюди поміж роботою, грішми й сильними світу сього, що не люблять самоти. Їм потрібно постійно лягати одне на одного й безперестану вкладати одне в одного. Праця людська поривається до нової мети, погода холодна, і щораз, коли директор витягує назовні свого здорованя, він кидає тріумфальний погляд на мовчазного шанувальника, що стирчить у вікні. Для цього йому доводиться легко повернути шию. Може, парубок теж цієї миті полірує себе на повну котушку! Мені здається, так воно і є. Ми, чоловіки, утворюємо товариство нижче пояса. Тобто ми належимо нашим жінкам і, не пручаючись, просто на вулиці беремо лотерейні квитки, що їх нам, безталанним, тицяють. Закладайте місце одне в одному! Мені здається, Міхаель запустив руку в спортивні штани й набиває собою свій одяг. Сукня Ґерті геть розстебнута, і звідти назовні вивалюються цебра, перепрошую! Не страшно, якщо директор при цьому підпускає, в глибині він поважає ошатність і якість, ми йому подаруємо. Жінку втискають обличчям у сидіння, немовби у цих шкіряних тінях схована бажана дрімота. Її ноги стирчать із розкритих дверцят праворуч і ліворуч. Чоловік, цей тубілець-ревун, якому ми передали нашу батьківщину, щоб він зробив з неї папір (дерева все одно були засуджені до гоління наголо), почувається тут як удома значно більше, ніж будь-коли ми! Я чую, як ця птаха репетує під час співу. Він заходить до Ґерті з боку й просуває в неї свої закохані пальці. Він говорить із нею ласкаво, описуючи точні влучання в мішень, які принесуть їй приз. Потім він знову з тріском провалюється в її діру. Ненадовго виходить назовні й обмацує свій скіпетр: ми бачимо, які нерозмірні й непомірні кроки його. Жінку досліджує знавець свого діла, що збирає сили під капотом і знову посилає вперед свого маленького комівояжера, так, ба більше — він особисто супроводжує свого повноважного представника, цю справу ми оборудуємо як слід, а потім засунемо за нею всі міцні засуви.