Эльфрида Елинек – Хіть (страница 34)

З вулиці долинає злегка приглушений шум, зрештою, вже досить пізно, і все приватне затуляється, щоб розважатися самостійно. Ті, хто має подбати про їжу й видовища, — там, у маленьких хатках над дзюркотливим струмком, там, де вони дзенькають своєю збруєю, ці вічні недоробки, ці невігласи: так-так, ми, жінки! Ми теж наодинці із собою (наодинці з невтішністю). Щоб домогтися від наших чоловіків чогось більшого, ми повинні виповняти їх доверху. Родина виганяє за поріг тварин, аби ті не могли прослизнути до нас із навколишньої темряви. І в селі тепер усюди ховають очі, і, будь ласка, не поривайте очей на чужий коровай! Завтра всі разом вони робитимуть з дерев, які ростуть довкола, папір, немов для них це велике свято. Директор тим часом витісняє їх навіть із спілки, в яку він вступив з ними й із профспілкою. Лише в того, хто добре співає, у конверті із зарплатою все збігається. Безформні зали трактирів в окружному місті трусяться від оплесків, коли вони там виступають, давно заявлені як відповідна страва, лякаючись звуків, котрі вони самі витворили, немов бажаючи пожерти одне одного. Чергова порція чоловіка раз у раз заповзає на приналежну йому й покірній жінці, щоб як треба на ній знесиліти. Вони, немов прискалки, звисають зі своїх нащадків і з персів своєї дружини. Вони до цього звикли. Їх гладить рука, що часом зринає з темряви, зачіпає їх швидкома, немов гілка, озброєна плодами. Якби вони хоч на секунду довше могли полежати порожні (вони б тоді відчули цей рух повітря)! Нікому не вільно відразу забирати порожні пляшки! Жінки лащаться, щоб одержати що-небудь у подарунок — нову сукню на свою незначність. Вони подобаються завдяки своїй здатності терпіти, проте вони подобаються деяким. А потім на світ народжується присмаглий гуляш.

Ми ще побачимо, і ми ще почуємо одне про одного.

Коли кляскає замок на дверях, Ґерті, сховавшись у замку за фіранками, упокорюється. Хіба це привід для директора, щоб перейти до рукоприкладства? Дитина метається від одного з батьків до іншого, вона гне кирпу та й годі. Батько хоче подарувати дитині непам’ять, він піднімає сина над своєю ширінькою й знову кидає на підлогу. Зрештою, треба ж якось викинути із материної горлянки соціальні спазми. Швидко, палець усередину! Ось тільки заважає дитина, роль якої грає хлопчик, дитина, що сипле одкровеннями зі своєї стиснутої горлянки: він хоче подарунків. Власне, за якими критеріями вибирали цю дитину? Батьки терплять вимоги й мовчки сидять один на одному у своєму чудовому місці проживання. Запаси дитячої мови невичерпні, але розмаїттям вони не вирізняються, йдеться лише про гроші й речі. Це дитя хоче, щоб у нього був цілий ураган усілякого технічного приладдя: тра-та-та-та-та. Його слова сиплються з усіх заглибин, над якими мама поначіпляла картинки з тваринами. Дитя це любить свою матір, адже обоє вони скоряються загальному закону, згідно з яким їх породила не земля, а батько. Дитина вибухає буйним пагінням рекламних каталогів. Так, і коня теж треба купити. Дитина хоче цілком і повністю злитися зі своїми інтересами, і тут перший голос грає не скрипка, а спорт. Товари перетворюються на слова, на гроші, от тобі й на! Батькові доводиться знову дати спокій своїй кишені, в якій він намацав свою штуку, повз цю жінку просто не можна байдуже пройти. Ну, він дасть йому зараз жару, може, затягнути його за волосся до обіднього столу? З телевізора б’ють ключем картинки й звуки, він немов медуза, що витягує щупальця в кімнату, дозволяючи молоді пізнавати себе на прикладі різних знаменитостей. У будинку стоїть страшенний гамір. Голова цієї спілки гнівно ухвалює свій присуд: усі троє хоча й породжені одним батьком, але придумані мною!

Мати похитується у своєму тілі, що обм’якло від алкоголю, і бродить будинком, натикаючись на домашнє начиння. Ця родина без потреби купує собі своє оточення. Гляньте, який мир і затишок! Столи прогинаються під світлом настільної лампи, що освячує таємні священні страви. Що за затишна сцена, що за затишна країна. Напівтвердий батьківський прутень слухняно, немов мисливський собака, лежить між його стегон на крайці крісла, все на місці, кінчик відкритий наполовину, під його вагою гнуться поруччя. Із чоловіків щось рветься назовні. Звідти, де починаються їхні надра, поспішають вони неквапом, і далі й далі тягнуть вони торбинку через підлісок. Ні, цей член не піде на боковеньку, перш ніж ще раз не стане й рясно не зросить все довкола. Дуже чоловікам цього хочеться. Батько совається на сидінні: як цікаво, як мило виглядає долина між його стегнами! Близько видати, довго чухрати, та він подужає. Жінка вп’ялася перед себе незрячим поглядом і час від часу стукає кулаком по столі. Якби дати їй спокій, вона б негайно вирушила слідом за своїми новими прагненнями й кинулася б у ту більшину, що зветься Міхаелем. Боюся, що цей шлях для неї тепер закритий. Вона бурмоче незрозумілі слова, що долинають із закритого рота. Ми згодом ще з’їздимо туди, до літнього будиночка студента, до місця паломництва її хоті. Діти в будинках не співають і не ляскають у долоньки, і сонце більше не наважується з’являтися. Усе затихає. Коли ж, запитую я себе, коли жінка збагне нагальність свого місцевого органа безпеки?

Дитина носиться домівкою, перетворившись на дикого звіра. Щоразу, перш ніж іти до сну, коли таке мале значення надається вечірній трапезі, дитина стає сама не своя від відчуття своєї тілесності. Мати теж різко опускає голову на стіл. Її відкрита рана пов’язана з Міхаелем. Вона робить знак, що не їстиме, але неодмінно що-небудь вип’є. Батько, який уже чує закличні звуки полювання, відпускає гальма у своєму гоночному костюмі. Дитина йому набридла, адже батько нині у власному будинку, де вмирають люди, якщо їх вчасно не відправити до шпиталю. Робітники, що трохи припізнилися, уникають негоди й квапляться до своїх щасливих домівок. Незабаром наступить повна тиша. Батьківський стрижень, цей геркулесів м’яз, тягнеться до матері. Ця агресивна дворняга поки що дрімає, але незабаром запах ударить їй у ніздрі. Згори з дитиною розмовляють про школу. Потім нахилену вперед жінку чіпають за теплі пахви, беруть за плечі й знову садовлять рівно. Дитина дедалі більше й більше стає начальником їжі. Батько, прагненню якого заважають, заглиблюється в себе, так, ми бачимо, що й мати прибула сюди, щоб знову виїхати геть і знову вернутися. Цим людям не сидиться на місці, що загалом відповідає вдачі багатіїв. Ніде вони не затримуються, вони подорожують разом із хмарами й струмками, їхні крони шумлять над ними, їхні гаманці шелестять. Добре там, де нас нема, і вони підставляють свої груди сонцю. І завжди звучить одна й та сама відповідь на питання: хто на тому кінці дроту? Дитина добирає настирливості, вона шліфує список подарунків на день народження, але бажання хлопчака від цього не зменшуються. Батько в принципі поводиться так само. Він освіжить матір пухирцями свого джерела. Життя піниться навколо його кісток, справді, тіло його спочиває в жарі його почуттів, яких не втримає жодна ґумка, і на диво сяють язики полум’я, якими охоплена його фігура. Дитина вимагає багато, щоб одержати майже все. Провідник спального вагона розмістив батьків просто в гущавині їхніх відчуттів (за вікнами миготить пейзаж, і їхні бажання ростуть, переростаючи їх самих і вириваючись на волю), і батько, і мати з різних причин хочуть, аби дитина знову закрила свого роззявленого рота. Умови зриваються. Одна година занять на скрипці в день — невелике диво. Дружина тепер, мабуть, трошечки перекусить. Дитина не дозріє ще дуже довго. Візьмімося краще одне до одного!

Сидіти голяка, тримаючи один одного в обіймах, їм не випадає — дитина заважає. Дитина розпалюється. У сина немає таємниць від батьків, він усе вихлюпує назовні разом з молоком крізь молочні зуби, що ще залишилися. Дитина дуже тісно пов’язана з батьками своєю архітектурою. Власне, син заважає не тільки тоді, коли йому ставлять крапельничку скрипки. Він заважає постійно. Така надмірність (діти) породжує необдумані зв’язки, які приводять у будинок своїх власних порушників спокою, щоб вони яскраво й нерозумно світили своїми нестримними теревенями, немов електричні лампочки. Замість грати одне з одним у всіляких затишних місцях їхнього будинку. Батько, зрештою, бажає стягти зі своєї дружини тканину й вистрибцем рвонути вниз по її пагорбу, та ба! Дитина, немов святковий день, переповнює кімнату, звуки її горна лунають по всьому будинку, в якому все закликає до любові, і насамперед — виразна конструкція батька, створена для любові, як велика канапа у вітальні. Як пишно розцвітають статеві органи цих мандрівців уздовж доріг, як розцвітають добре захищені рослинки, будь ласка, не треба їх рвати, вони й самі вирушать у дорогу! Зникни в лісі, але не плутайся в них під ногами, серед пишної зелені вони бувають страшенно отруйними!

На кухні батько кидає кілька пігулок у склянку соку, призначеного для сина, щоб нарешті змусити замовкнути цього вічного черговця. Синові його власний сочок ще не надто придається, а от його батько, ого-го-го, коли наступить тиша й спокій, вискочить зі свого вбрання й застромиться в неньку, з тупотом здолавши давно второвану дорогу. Бог відправляє на всі чотири сторони своїх гірських і долинних подорожан, поки вони не спустошать одне одного, щоб потім податися далі разом із дітьми в подорож за груповим тарифом. Коли вони з’являються, то співають і загортаються в силіконову презумпцію, коли зоставляють відповідний орган — залишають після себе купу сміття. Такі приписи з приводу місць відпочинку в нашому житті, і не зв’язаний нічим пейзаж розкинувся в долині. Сходи, що ведуть нас із гір униз, придадуться батькові, щоб спуститися й одразу зайти освіжитися на материнську молочарню, де він зможе випити все готовеньке. Індивідуального пошиття до міри не існує й для директора. Ці пипки добре вкриті часом, одначе вони чудово солодять йому будні. Зрештою, дитину візьме дрімота, після того як вона вдасть, що трохи пограла на скрипці. Із цією фігурою шабаш! Ми лягаємо спати. Проспіваємо колискову для матері, яка, втім, уже не здатна виразно розрізнити риси синівського обличчя! Скільки наклацано його світлин! Дитина сміється, кричить і для годиться відбивається, поки, нарешті, остання пігулка не розчиняється у неї в крові. Так, цей хлопчик тараторить не вгаваючи, наче він увесь вечір поклав купатися в собі, у світлі рампи, у білилах свого багатства. Більші й сильніші не ризикують виказати свої справуночки. У їхніх будинках стоять клітки, впритул одна до одної, де харчуються й люди. Мати намагається уникнути будь-яких стосунків із батьківським членом, уникнути спустошення, що він робить у ній своїми зусиллями, вдаючись до засобів святого шлюбного союзу. Так, вона хоче тут жити, але не хоче приймати візитера.