Эльфрида Елинек – Хіть (страница 33)

Директор уже запустив руку в кишеню й через тканину гладить свого милого дружка. Ось-ось його щедро відміряний струмінь жбухне на жінку. І дитина бурхливо випромінює радість. З ними непросто, дитина вже никне, немов трава для дрібної худоби, під лезами матері, що люто впиваються в її плоть. Мати хихикає, волосся її забруднене пилякою, тутешню господарку чистота підлоги не обходить. Дитина поривається розповісти, яких фіґлів з ним настроїли його приятелі. Однак батько не має часу, що маєте ви, аби виявляти любов до дітей. Він безпорадно стоїть на колінах, підносячись над своєю родиною, над тією єдиною дещицею посеред суцільної величі, що її він створив. Усі зривають боки від сміху. Батько поперемінно лоскоче то дружину, то сина, немов бажаючи витягти з них життя. Сміх не припиняється, а чоловіча розчуленість мало-помалу тане. Дитина йому явно до лампочки! Батько бере на приціл материнські коліна, на яких він сам би залюбки посидів. Дитина не задавлена щастям, але й нещастя її не надто гнітить, тут щось треба зробити. Дитину варто закликати до порядку, ще б пак, вона має прибрати у власній кімнаті! Присутність матері завжди улегшує тягар хвороби. Жінкам доводиться зберігати в собі чоловіка, щоб той у жалобній залі міг уберегтися від вогненної бурі, що вночі викидає із себе тіла, наче песик свої фекалії, щоб усі могли опорожнитися й міцно спати після цього. На ріденькі гілочки розвішують пишні різдвяні прикраси. Головне те, що ми жили й що нас світлим почерком записали на табличках, а те, що ми їли спочатку, прописано в меню зі святими дарами згори донизу! Ні, тут, на цих шпалерах, тільки смак почувається як риба у воді! Син, наша публіка, багато чого знає про сплітання тіл і лакування нігтів з інших попередніх ситуацій. Він уторговує в батька обіцянку, в якій головну роль грають Бог і ідол спортивних захоплень. Його звуть обіцянки, що долинають із вражаючих сніжних килимів, накинутих на заобрійні гори. Я маю на увазі — цікаво буде глянути, як сила-силенна лижників рвоне схилом до самого пупа землі. Дитині обіцяють сюрприз, адже батько очікує багато чого від тіла матері й від її розвилок, які ховаються у нічній пітьмі: у цьому ландшафті не поміститься п’ять тисяч чоловік!

На них, на цих панах, мало не тріскають від цілеспрямованості штани, син теж у цьому бере участь. Цій дитині, якій мати не може закинути надто швидкий ріст, вона сама кинула себе як убогий харч. Дитина, що належить до свіжої порослі, вихована матір’ю, заведена, як механічна іграшка, і тепер її ніяк не зупинити, вона бігає й бігає! Однак повернімося до панів, серед яких пан директор стоїть найвище. Його перчик будь-якої хвилини миттю може відродитися з теплої піни у ванні й вистромиться звідти. Він може трудитися, а потім його знову залюбки прийме в себе доля, в якій стане сили для занять тенісом, катання на мотоциклі й на інших засобах пересування. Шановні добродії, коли ви ступаєте, у вас розгойдується причандалля, чоловіки в ріденькому чагарнику готові пуститися на все лихо, а ось я залишаюсь одна. Дитина замислилася над одним із періодів у геологічній історії землі, що їй, на жаль (запізно!), неможливо пережити заднім числом. Батько приніс синові енциклопедію й повчально схилився над своїм дітваком, над своїм обміркованим нечисленним нащадком. Якби він був доросліший, інтереси матері надто сильно відволікали б його від батька. Батько хоче прикувати дружину до постелі самим собою, отруйний, наче хвороба: Бог паскудник, але річ не про нього.

Директор, мов той дзвін, вибиває удари над сидячими, до яких він добрався через гіда. На вулиці стоять і чекають темні дерева. Родина упокорена, важко й безцеремонно звисає калитка, одягнена в найкращі свої одяганки, звисає в шафах, прокладених папером, у міхурах підштанців і спортивних костюмів. Однак досить маленького втручання, і все знову вилазить назовні. Стать, до якої ми належимо, кожен до своєї, еластично вискакує, наче ґумова стрічка, якою зв’язано у пучки бідних людей (окремо на них-бо не зважають), з’являється назовні з мішечка, коли Самотній звертається до своєї власності як до своєї тіні, єдиної серед інших припасованої до його розміру. Шматочок життя, так, цей шматочок випирає з підчерев’я, і ведеться нам нівроку. Тому, хто багато хоче, доведеться розщедритись. І дитині теж: хлопець уже сяє, наче справжній чоловік, що гне одних і гнеться перед іншими. Дитина переходить від одного з батьків до іншого, показує на свою фігуру, що її нема як виправити, і стає на заздрісну лижню, щоб зі свистом пролетіти повз нас. Одне вже враження від неї доволі глибоке. Звісно, ця дитина ще мала, але хлопчака, як на мене, навмисне задумано як істинного чоловіка.

Наразі він зовсім ще шмаркач, такий крихітний, але він так діє на наші барабанні перетинки, що ми відлітаємо убік, до бідних сусідів, які скаржилися на нього, набравшись духу. Мати любовно опускає губи на його волосся. Батько вже геть невичерпний, насилу себе стримує. Зазвичай він і навзнаки не дається перед своїми підлеглими, та нині йому так кортить щосили потиснути на важелі своїх бажань. Він підсувається до дружини іззаду. Жінка презирливо нахиляється вперед, щоб у її глибині заграло життя. Дитина, яку лоскочуть, від сміху підпускає просто матері під носа. Пусте. Ми дуріємо, ми просто відригнули. Жінка намагається пильнувати, однак запізно, ззаду її вже наполовину оголили, поки вона попереду присмокталася до дитини, перестерігаючи хлопця, щоб той забрав свої іграшки. Хай чоловік і не наважується на більше, проте він виграє. Подібно до штурмовика у поприземному польоті, він совається на сідницях своєї дружини, немов птах, який злітає до світла. Нині батько відчуває, як у ньому клекоче здоров’я, виграючи всі призи. Прикрившись широким халатом, він прикладає свою набряклу боєголовку до доріжки, що розділяє жінку навпіл, і як слід обстежує все, що в нього під рукою. Йому потрібно лише зробити глибоку борозну, немов селянинові, що допомагає землі. Ніхто з нас не повинен нести на своїх плечах життя поодинці. Але чому ж ніхто нікому не допомагає під час покупки автомобіля, щоб попутники розділили тягар на двох? Подивімося на статеві органи один одного широко розкритими очима, щоб заспокоїтися, набути струнких форм, задля чого ми вдаємося по допомогу медикаментів і дієти. У старанній конкуренції з іншими, які прийшли, щоб прокласти свій слід. Навіть стоячи перед відчиненими дверима, директор міркує, яким входом йому скористатися, щоб в’їхати всередину, яка честь, коли тебе дарують, ніби сніп на святі врожаю! О Господи, як чудово бути важким вантажем на візку, що із задоволенням застряє в бруді й виписує мисліте дорогою. Люди зухвало позбивали всі дорожні знаки!

Родина і далі цілується й пускає шептунці. Щасливе очікування закінчилося. Щасливі слова виповнюють кімнату. Князь цього будинку подає голос, голос його волає до битви, що її він виграє. Його нестримно несе вперед, небо мало не забуло про його робітників та службовців, яких обводить круг пальця їхній верховний шеф разом зі святою церквою і яким за це благовидно й благопристойно належиться стояти у своїх стійлах, де вони сердито побрязкують дзвіночками й натирають собі шию мотузкою. Що ви сказали? Вони не бережуть навіть своє єдине приміщення, б’ючи в нього копитами?

Жінка знає, де її чоловікові тисне черевик, яким він наступить на її огорожу. Іноді чоловік не витримує до вечора й замовляє її просто в директорський кабінет на фабриці, де цей денний пернатий хижак уже не в змозі стриматися й прагне сам не свій освоїти звичні приміщення. Він риється в хмарі природження, і звідти швидко росте й поширюється щось подібне до пожежі. Маленького переможця тягнуть на світ божий з тісної комірки, у якій він причаївся доти, доки йому не видадуть особливий бонус на казкову мандрівку, щоб він пролився золотим дощем їй під спідницю. Яка радість для власника, що собаки здаля чують його по запаху й накидаються один на одного. Щодня як свято. Чи вдасться нам дочекатися, коли нас відвідає сон? Ми його заслужили, тихо й терпляче очікуючи його на вершинах під нашими теплими оболонками, щоб не стоптати снігової кори. Згадайте хоча б про численні бганки на чоловічих сорочках, немов на гірських схилах, з яких чоловіки вихлюпують свої священні струмочки.

Елегантне вбрання Ґерті сьогодні вкотре проломлюють. Ах, ці добродії та їхні роздуті міхи, за допомогою яких вони так голосно звучать. Улітку віє так приємно, а взимку ми самі повинні відсапуватися. Дітвак майже не зауважує, що затесався поміж нас і що ми на нього наступаємо. А вечеря незабаром буде? Чи доведеться директорові ще разок ненадовго випустити дружину з пазурів? Хіба він хоче, щоб вона зовсім протверезіла? Тварина і її вузда мовчки дивляться одне на одного. Директорові хочеться більшого: замісити безформне тіло дружини на кухонному столі, немов тісто, що піднімається, коли його добре накрити. Так родина добуває собі їжу, а земля створює живих істот, так прощаються на порозі гості, хоча їх добре нагодували. Панове-громадо! Ви хоч і чужі мені, але рветеся на всі боки, так що сітки тріщать. Тарілки з нарізкою з гуркотом ставлять на стіл, родина всідається довкола, на тарілках із золотою облямівочкою лежать кусні хліба із висівками, великими й дорогими. Вони зібралися за одним столом, щоб усе було, як хоче батько. Спочатку він намастить дружину товстим шаром, а потім, посміхаючись цьому дню — бо ж, зрештою, він заробив свій хліб, — він роздає цей хліб родині. Так, а потім важкий молоток упаде на таз цієї жінки, хай він і глухо брязкає. Я вірю собі, але я не вірю в себе! Про всяк випадок не звільнимо собі святкові дні й попросимо точильника нагострити інструменти! Дитині потрібно жити, так уже склалося. Зненацька й без усяких попереджень, немов сонце, що раптом обпікає швидким промінням. Там, на високих вершинах, воно знову розпалює себе, готуючись до завтрашнього дня, але ми, багаті, ми, внесені у відомості на зарплату паперових тигрів, ми сьогодні вже горіли тріскучим вогнем і тримали в ньому наші тіла, доки ті не розчинилися в яскравому світлі й у небутті. Можу вам порадити тільки одне: подбайте про напої, тоді не матимете вже приводів непокоїтися!