Эльфрида Елинек – Хіть (страница 32)

День настроєний серйозно й більше не розкидає навколо себе блакить. Дорогою додому Ґерті робить ґрунтовний привал у трактирі. Її засипало чарівним снігом із хтозна-якої далечини. Вона п’є з любові до пиття, багато хто п’є з обов’язку, мирно розставшись із коханими, які радісно вимагають щось випити — точно так само, як вони вимагають, щоб повітря гралося з ними, коли вони мчать униз схилом. Ціла зграя відпочивальників, котрою увінчано цей день, юрбиться біля стійки й невпинно заливається під саму зав’язку. Природа знову стає простою й монотонною. Вранці її знову розбудять людські голоси, і вона бадьорими ударами молота збиватиме свою публіку з гірськолижних трас. Так, цю публіку стягли з покривала природи, але її різнобарвна повсякденність ще ліпиться до нього, черговий заклад набитий туристами доверху. Чубанину, що спалахує навколо джерела питущих людей, утихомирює господарка. Як чудово, ми приїхали сюди з хтозна-якої далечини, спустилися з гори в долину, і наші животи вже розбухнули від пива. Кілька лісорубів, найбільш послужливих слуг цих гір, уже на все горло скандалять в пивній залі, під’юджувані городянами, перш ніж вони, немов сокири, врубаються в єдину опорну стійку своїх дружин. Ґерті з наморщено-м’ятим чолом мовчки сидить серед відвідувачів, які терзають прихоплені із собою з дому канапки й замовлені тут салатні асорті. Завтра, а може, уже й сьогодні ввечері жінка стоятиме перед будинком, у якому Міхаель живе на канікулах, і виглядатиме крізь вікно, як його друзі користуються своїм добром. Її ж, знедолену, відкинуто, як швидку думку, ген-ген, хтозна-куди. А чоловік її в цей час прочісує місцевість і вбиває музику. Мені холодно. Вони залізли одне в одного, і всі вони риються в покидьках у пошуках милої фотографії, що її вони ще вчора одержали у фотоательє. Ще вчора. А сьогодні вони вже подалися на пошуки нового партнера, щоб створити посмішку на його обличчі, перш ніж клацне закрив. Аякже, це ми! Повні страждань, з’являємося ми перед усіма і хочемо показувати привабливо для інших, адже скільки всього ми віддали за наш одяг, і нам тепер цього не вистачає, коли ми роздягаємося перед нашим любовним партнером і віддаємо йому себе. Тим часом жінка накачує себе алкоголем; їй не зібрати врожаю інших людей, які безбожно пиячать тут у своєму строкатому розмаїтті. Підіймається легкий скандал через її норкову шубу, на яку наступив якийсь лижник, але незабаром ущухає. Людське плем’я — тут, під люстрою в сільському стилі: як їм вдається реалізувати свої форми в цих різнобарвних синтетичних межах, які вони собі встановлюють, щоб їхні форми й норми не застарівали, ба більше — моделі, за якими вони побудовані? Вони прикрашають себе настільки ж рясно, як і свої житла, і походжають довкола.

Усе відбувається так, немов валиться з неба. Жінка безцільно відступає. Перед нею ставлять келих, день здається занадто квапливим, на гори вже спускаються сутінки. На Ґерті бризкає ріденька народна плітка, немов вода з дитячої долоньки. Бідняки, важко ступаючи, залишають коло своїх близьких, аби брудними руками виплеснути себе в трактири, щоб дзюрчати як струмок від усього, що вони заливають у ковтки. Однак цій жінці потрібно вирушити додому, ніхто не бажає пити з її намови, їй не варто розкривати рота, тут живе череда разом зі своїм добрим пастирем-модератором, програму можете подивитися на відповідній сторінці телетексту! Дружина директора — немов якась хмара «під мухою», принаймні так вона показує, бо сповзає із сидіння на підлогу, на якому укладається так, як сама собі послала. Господарка ґрунтовно й по-доброму тримає її під пахви. По підборіддю в Ґерті стікає маленький струмочок, набираючи силу. Щодня так не можна. Природа ще раз, востаннє, освітлює все зовні своїм блиском, і череди, що паслися на ній, терпляче зігнувши спини, прямують у трактир, радіючи, що зможуть, нарешті, підняти когось із підлоги, замість випростуватися під ударами пуги олімпійських трансляцій і гнати себе пагорбами. Якщо цим людям дати спокій, то ви побачите, як швидко вони втрачають те, що становить їхню головну чарівність: погляд як у кінозірки й прекрасні фотографії в альбомі, з якими ми порівнюємо наші вимоги до самих себе. Однак тут хвилі перекочуються через них, і їм доводиться пробиватися крізь масу одноманітних місцевих жителів. Вони доскакують цього голосними звуками, яскравими квітами, сильним запахом і грішми. Пісня пристосовується до своїх споживачів, пора дня змінилася, перемінилася погода. Вітер завиває у кришталиках льоду, що звисають із дерев. У порожнини жінки впинається ще кілька людей, гляньте-но, наразі її піднімають із підлоги двоє чоловіків. Їхні монети сиплються на жінку. Вони платять за її келих вина й за чарку горілки. Під приводом, під яким їм важко сховати свої грубі геніталії, вони обмацують Ґерті зусібіч. Їхні дружини викидають із себе залп сміху, вони, поки не змінилося освітлення, швидко налаштовують на потрібний лад свої волохаті щілини і займають вигідну позицію. Вони усе ще просочені природою, настільки наситилися вони життям. Доводиться багато платити, щоб сидіти тут, біля трактирної стійки, немов на самотньому острові, і вивергати із себе слиз. Якийсь чоловік жартома саджає собі на ґорґоші[Плечі (діал.).] одну з жінок, між її стегнами щось росте й червоніє, між стегнами, якими вона ліворуч і праворуч притискається до сідниць чоловіка. Нікому не хочеться йти. Вони танцюють навколо, адже коли-небудь і найнудніша пообідня програма закінчується. Коротку відстань долають за кілька секунд, лоно розкривається, і от вони вже осідлали один одного й додають газу, благають про порятунок, і в їхніх тельбухах грім гримить від численних склянок, які вишикувалися в них про запас, на дикіші часи. У темряві дехто вже випручується з пут свого вбрання. Ґерті щипають за груди, на виноградниках Господніх ростемо ми радісно й безневинно, немов овочі, мої милі дами! Усе це спускається на нас із небесних вершин, на яких ми перебуваємо й любимо, коли нас приємно дивують бажаннями, що раптом вискакують назовні з наших лижних штанів.

Раз-два, жінка знову сидить на ослоні. Їй підсувають ще склянку, в якому алкоголь швидко старіє, і вона змітає його на підлогу одним рухом руки. Спонсори в підтяжках злобливо кричать і трясуть її за плечі. Господарка посилає офіціантку по ганчірку. Ґерті піднімається й кидає свій гаманець на підлогу, у ньому миттю починають ритися люди, гроші спотворюють злістю їх залиті потом обличчя. Бідняки збилися в купу в затильній кімнаті й згадують про роботу, що ще недавно без будь-яких прохань добровільно розсовувала перед ними ніжки. А ось тепер їм немає туди ходу. Ех, якби їм ще раз її спробувати! Вони тепер щодня вдома й зайняті там своєю упряжжю. А що інші відвідувачі? Вони молять тільки про одне — про гарну погоду й про пухнастий сніг. Завтра їхнє життя в горах знову наповниться відвагою, а можливо, впаде дощем, якщо температура, як завбачають, різко підскочить. Господарка м’яко встеляє шлях до добра. Вона дивиться поверх піни відпускників, яка плаває на поверхні, і тримає Ґерті під руку, крокуючи з нею, немов по поверхні води. Бачите, як упевнено ці туристи виникають нізвідки, обсипають себе дарунками, породженими на ярмарках спортивних виробів, і рушають назустріч смерті в горах. Хтось не довго думаючи заспівує національний гімн. У співаків мало спільного із сиренами — йдеться не про звучання, а про їхній вигляд. І все-таки вони співають і співають, як бугаї у болоті! Місцеві жителі, яким не дано бути навіть робітниками на паперовій фабриці, злякано сидять перед телеекранами, уп’явшись у свій хитромудрий винахід, невже ніхто не поспівчуває їхньому горю? І чому, з якої причини їх кинуло життя, чому воно їх звільнило, перш ніж їх разом з лижами поставили на літо в підвал?

У цьому стані не можна сідати в машину ні поодинці, ні, тим паче, компанією, інакше на все життя перестанеш довіряти сам собі! Однак Ґерті простягає ніжки по достатках і відштовхується від берега веслом. Вона влягається під паски безпеки. Вона безтурботно заглиблюється у свої почуття. Міхаель — ми підемо до нього й викличемо його з будинку, щоб він, бува, не застудився. Незабаром ця жінка, що її підштовхують почуття, ревітиме на весь голос перед чужим будинком, позаяк у ньому нікого немає. Дозвольте рушити далі! Фари увімкнено. У компанії, у якій ми найчастіше проводимо час, — один на один із самими собою, — вона вирушає за своєю здобиччю, за іншими автомобілістами на шосе. З нею нічого не трапляється, ніби завдяки тривалим чудесним обставинам. Удома в неї грізно шумлять її господарі в домашньому одязі, бо їм доводиться чекати їжі, вдома собаки кидаються на відвідувачів і, повні здоров’я, рвуть їх на шматки. Тому кожен із нас любить жити для себе й тримати в схованці самих себе, як власних мирних тварин. Лише іноді ми робимо боязкий ковток, відпиваючи від іншої людини, що запевняє, буцімто її переповняє солодке бажання. Але вже якщо справді забажаєш чого-небудь, то одержиш це не від неї!

14

Шерех градівки перед будинком, собаки скачуть на ланцюзі й тягнуться до наших горлянок, відчиняються двері. Жінка робить ще один крок назустріч м’якому світлу, що падає на її теплого, змушеного чекати чоловіка. Дітей давно вже відіслали по домівках, не втішивши ні музикою, ні ритмами. І там вони наполовину стирчать зі своїх схованок, потрапляючи під гарячу руку батькам. Діти, які полегшено зітхнули тому, що джерела мистецтва висохли, тішачись, як тішаться діти на сімейних світлинах, поворітьма почубились у лісі, роздерли на клапті одяг і почикрижили свій пристойний вигляд. Не варто занадто часто зводити разом сусідів, вони нічого не породять, окрім розбрату! Все, чого побажав пан директор, він знову дістав, для нас його слово — це наказ. З його губ з гуркотом зриваються поцілунки. Ложку з розпущеними в ній почуттями він підставляє під промінь світла, та ніщо в ній не нагрівається. Він виціловує дружину, як корова облизує теля, його язик дістається навіть її пахв. Йому автоматично теплішає при погляді на неї, однак його волога фігура поки ще не розкрита нарозтвір. Він важкий, як гора, і струмки вже потекли вниз по його чолу, хоча цей піт не порівняти з потом, який заливає його робітників, коли вони, несучи на собі нелегкі мітки перебування в санаторії (після того як їм завдали ран і змусили покаятись у власному існуванні), дістають у блакитному конверті повідомлення про звільнення. Ніхто з них не зміг би зрозуміти свою дружину так, як розуміє її пихуватий директор, який збирається повернути її у звичні береги. Що в неї там, у мішку? Усього лише мокрі трусики, він шпурляє їх на підлогу. Як часто таке вже траплялося, однак найчастіше цей обов’язок виконує прислуга, коли дружині знову не вдалось утримати воду в крані. Завтра прислуга усуне цей слід її життя. Ґерті має продибати у свою чималеньку загороду. З’являється дитина, що цілий день ганяла туди й сюди. Син пхинькає й бурмоче щось малозрозуміле, кидається до матері, весь пітний від тих прикрощів, яких сьогодні завдав своїм друзям. Мати, послана небом, шле йому щось небесне й домашнє, що злітає з її губ, доправлене туди самим небом. Вона — вічний тягар, який несуть на собі й перед яким дрижать цілі народи. Хто тепер знову натиснув на пускову кнопку цієї родини? Щоб до них, нарешті, дійшло: вони — троє людей, і якщо розкриються безодні небесні, вони повинні осадити саму погоду. Вони — родина. Жінка вочевидь п’яна, чоловік добродушно записує цей факт на її рахунок, він завжди носить чекову книжку із собою. Понад усе він любить свою власність. Чоловік з усмішкою гладить дружину, однак уже за секунду він, як навіжений, — чисто тобі тер’єр у чужому будинку! — шастає під її шубою, тягне за вилогу сукні, яку варто негайно зірвати із цієї неслухняної жінки. Він з любов’ю проводить пальцями по її щоці, немов творець передчасно зламав грифель і тепер самому життю доведеться виправляти його витвір. Це автоматичне керування жінці як хрін під носа. Вона всією своєю вагою висне на своїх хідлях. Хто з нас не хотів би, щоб його раптом забули десь на широких луках життя, щоб потім він знову зненацька з’явився у своєму дранті (все маленьке й по вузькому ранжиру, як ряд домішок, що утворюють загальну вулицю, проте ми не помінялися б навіть із королем)? Віддатися на ласку людини, що саме швидкома проходить повз тебе, так швидко, що вона як стань з нами познайомиться! Бути витягнутою зі стада, вийти з колії, спрямованої в бік грошей! Кинутися до дитини, що з’явилася нарешті перед тобою, для жінки це — щонайменше проста думка, так, ці небожителі тепер відсвяткують як слід, відсвяткують канікули серед шулік і музик! Уперед, до Відня, на концерт! Вона вовтузиться із сином на килимі у передпокої, намагаючись зобразити веселу гру, але рука її (вона не пітніє) щосили шастає у дитини за поясом. Чоловік посміхається через силу, бо хоче знову мати цю жінку тільки для себе одного, якщо тільки йому вдасться вмертвити таку купу життя відразу. Подивимося. Його вимогливий шматок м’яса важко звисає з нього. Він важить більше за голову, якою ця людина думає й дивиться. Наразі знову виник зв’язок, але він не хоче висіти. Тіло часто примушує нас до терпіння й витримки, як у міжміському автобусі, у якому мчиш крізь ніч із опущеними фіранками, вікна пролітають повз вікна, і хоча все рухається, люди ніколи не їздять одне до одного.