Эльфрида Елинек – Хіть (страница 31)

Падає казковий сніг, як це іноді трапляється взимку. Відкинуто в замет останню порожню пляшку. Ніхто не хоче серйозно відсьорбнути від Ґерті, хоча вона готова роздавати себе, поки знову не зазеленіє травичка. Її піхву знову розтягують, а потім (цю брошуру ми вже знаємо) зі сміхом захлопують. Її губки цмокають у вмілих руках. Усе це насправді не так уже й важливо. Там, осторонь, звідки ми притягли сюди Ґерті, лижники, як і раніше, борсаються в маленьких озерцях з пива й мисливського чаю з ромом. Вони забавляються й галасують. Лісовий ґрунт теж набрався під зав’язку під вантажем їхнього задоволення. На голову Ґерті натягають поділ сукні, немов мішок, у якому їй доведеться зігріватися серед фірмових етикеток. У дамських підв’язок немає жодних шкідливих побічних впливів, коли чоловік має намір ґрунтовно пройтися по жінці своїм членом. Міхаель розмахує своїм органом перед обличчям Ґерті. Вона цього не бачить, незграбно крутячи вкритою головою то ліворуч, то праворуч, пам’ятаючи про Міхаелеву їжу богів, яка зберігається у своїй правічній формі, у своєму унікальному форматі. Її обличчя, на яке мовчки дивляться дерева, знову витягають назовні й силоміць розтискають їй зуби. Її легенько б’ють по щоках, при цьому відчувається, що її щелепи насилу тримають обличчя в його нинішній формі. Милі хлопчики й дівчатка, ви теж повинні триматися разом, та ви так і робите, стягнуті вузькими футболками! З вправними руками й шикарними головними уборами. Вдаваймо, наче ми, дивлячись одне на одного, переглядали фільм, який має забійний успіх (забійний фільм). Вони розстібають на Ґерті верхню частину сукні й відкривають двійко грудей, випручуючи їх із шовкової оболонки. От тепер у нас вийшла чудова картинка, е-ге-гей! Природа виплеснула зі свого резервуара два м’ясистих коржі, що їх природа відміряла по-різному. Мої дорогі австріячки й австріяки весело сміються, а після перегляду телефільму всі знову змішаються з юрбою! Нерідко буває так, що під легкими ударами спочиває прекрасна доля, от тільки відповідайте: куди я наклеїла шпалери? От вони, на мені! Так мажуть клеєм самих себе. Ґерті доводиться розтискати зуби й увібрати в себе цей клей. Між іншим, незле кататися на санчатах, тільки прошу вас, ніколи не катайтеся там, де є лижники: вони не потерплять, коли їх, останніх праведників у цьому світі, ображає й дістає той, хто скорчився на одній-єдиній рухомій дошці. Ваші моторизовані санки середнього класу стоять самі по собі в місцях паркування й розкриваються назустріч власникам, яких запізно зняли з вогню і які встигли покритися коричневою скоринкою. Їх можна зустріти саме тут, гляньте на прикладену мапу місцевості! Вам треба тільки твердо вірити в щось забійне й влучно бити кого-небудь у щелепу. А в Ґерті досі б’ється миленьке полум’я, що з’являється у вигляді ковбаси, що стирчить у неї з рота. Так, шановні герої і добродії, дозвольте мені ще раз глянути у вічко камери, адже у вас теж набряк прутень!

Ні, запчастин поки немає. Гроза, наслана нашим Богом, голосом статі, найкоротшим шляхом жене нас до загибелі. Лишімо чоловікові його почуття, щоб він у тиші й спокої міг подумки зазирнути в себе! Ми, жінки, маємо облаштовувати самі себе й прислухатися до гучної й далекої тиші, що доноситься з вашого безживного начиння, шановні добродії, із начиння, що труситься навіть під слабкою напругою гарантійного талона в страху, як би не добіг кінця термін його придатності. Про нас чоловіки думають в останню чергу! Міхаель оселився в ній чужинцем, чужинцем він її і залишає. Можливо, з його напівмлявого відростка впаде ще кілька крапель Ґерті на обличчя, що не вдалося вчасно вберегти. Друзі й подруги з палаючими від веселощів і життєвої повноти чолами вертаються в теплі краї й відновлюють свої сили, перш ніж стануть робочою силою з високим становищем у суспільстві. На це нема ради. А тому — через стійку бару крокуй просто в гущавину життя й не піклуйся ні про що! Столику, накрийся, — і Ґерті знову впаковують в одяг. Міхаель, який не розігрівся навіть для скромного дебюту, від усієї душі сміється. Усі вони мають намір тепер на заклад з’їхати вниз із Альп, немов потік, що несе свіжість. Так вони здіймуть бучу й сніжну бурю в цьому яскравому світлі, і все для того, щоб їм, синам долини, довелося ще раз як слід розмахнутися й пошмагати довкола своїми хвостами. Вони нетерпляче вливаються в лави тих, хто незабаром тихо засне навіки. Вони пробиваються в перші лади, і народжені в злиднях на них не нарікатимуть! Їм добре відомі заповіді батька! Між нами не виникне непорозумінь перед станцією підйомника, де все навколо завалено платівками. Недоумків, які вирушили на чужу територію й зустрілися тут, відштовхують убік, хай вони побудуть у компанії до них подібних. Нехай терпляче вистоюють у черзі разом зі своїми прекрасними довгогральними платівками, які збирали все життя. Їхні князі співають нині у хорі, і співають набагато голосніше! Крім того, молодість минає сама по собі й минає зовсім незле.

Я розумію, а вам здається, що ви геть нагрілися.

Їх зовсім не можна назвати дітьми смутку. Вони допомагають жінці піднятися на ноги, обтрушують її, сніг під нею глумливо скрипить. Через цих синків їй не довелося занадто сильно страждати. Хтось тицяє їй у руки мокрі трусики — листівку на пам’ять. На ній навіть защібають шубу. Харчова установка її тіла знову починає просочувати волосся жиром. Вона вже підписала чек, залишилося тільки підігнати по фігурі нові сукні з бутику. Вона хотіла заново обтягти своє тіло, однак з кожним днем дедалі дужче відчуває важкі мішки, які тягне на собі її шкіра. Ці сини й дочки, золоті яйця у гнізді загальноосвітньої школи, не мали на думці нічого лихого. І нас у будь-який момент можуть скинути з нашого кволого дерева! І тоді ми як листок упадемо в прекрасний сад власника, засіяний борошнистою росою. Пані директорова може рахувати й розраховувати скільки завгодно — їй не вдасться зібрати себе в купку, щоб запалити зі своїх листків більш-менш пристойне багаття. Одні лише діти, ведені небом, співають у хорі, коли вони потрапляють у цей будинок і сміються зі своїх батьків, стоячи на розкішному килимі. Потім ми цього не почуємо. Наразі Міхаель готовий з нею побалакати, бо вже запізно. Він із шумом риється в її шубі й під сукнею, зі сміхом відтягає й крутить її пипки. Іншу руку він суне їй між сідниць. А потім ще й залазить своїм розважливим язиком їй до рота. Свій прутень він самохіть прибрав, аби ще раз його відполірувати. Міхаель завжди радий, коли він може з ним побавитися. І де тільки не вештається цей типчик! Не завершилося нічого, крім часу. Ляскають дверцята машин, вони розмовляють про друзів і про приємні речі, за які заплачено, яким вони вірять, як спортивному знаряддю, котре в них є або котре їм доводиться зображувати самотужки. Але все дарма! Небожителі ніколи не стануть рівними звичайній людині, вони можуть тільки тішитися, що доходять власної суті. У людей безпомічно прокрадається те, що вони випили, і прокрадається їм у саму голову. Нехай воно в них відпочине! Вони блюють просто в сніг. Жінки галасують, діти нарікають. Чудово, машина їде, однак уміст цих людей залишається тут і дрімає на природі, де діється все справжнє й де товари обманюють власні етикетки. Усі вони голосно кричать, вимагаючи вічно тримати при собі, утримувати у своїх руках привабливу людину. Однак добродії кидають нам корм тільки раз на місяць, і ми надміру витрачаємо себе, час це покаже.

Ґерті садовлять у авто. Тихо! Допоможіть мені підібрати слова: чужі руки й язики взяли її в обладу. Вона майже врятувалася втечею, люто перемикаючи передачі своїх м’язів. Паски безпеки не можуть її утримати. Інші зв’язані люди порадили їй це. Як художник тягнеться до мистецтва, так і діти села низкою тягнуться до неї, щоб терпіти ритмічні муки, на які віддають цю жінку. Дитина схиляє голову над скрипкою, а чоловік схиляється над дитиною, щоб покарати її. Фабричний хор співає у неділю, щоб виявити свою індивідуальність. Вони співають, звертаючись до багатьох, але співають як єдине тіло. Цей хор існує, щоб його учасники, як один, тягли себе за нитки голосових зв’язок, поки високо над ними гніздиться фабрика. Час від часу вона відчуває спрагу й впускає в себе череду, щоб щогли лінії електропередач чули, як усередині гудуть бідні люди, що тілами своїми утворюють шеренгу. Немов діти. Багатьох покликали, але мало кого обрано виконувати соло. Директор виконує свою роботу як хобі, тому з ним усе гаразд. Молоді люди позабивались у свої авта, тепер усі рушили на відпускні квартири, де вони ще більше наситять себе й просочаться собою. Усі кімнати вже винайнято. Благословенні дороги тягнуться по середині долини, щоб кожен міг відпочити, крім жителів сусідніх садиб, у яких від шуму сочиться кров із вух, та й вони самі коли-небудь поїдуть у відпустку.

Жінка жене машину дорогою. Мозок люто б’ється в голові, ударяє в стінки черепа, де він зберігається, впирається у свої межі. За нею женуться лижники, а потім автомобільні шпаківні (іноді завбільшки з велику шафу, а в ній — маленькі зайченята!) зі цвіріньканням везуть їх назад, у клітки. Ми споглядаємо світ і спостерігаємо спокій, що його природа посіяла в наших серцях, і відразу ж з’їдаємо його, розгорнувши папірець. Електричні лампочки самотньо світять нам. Прибирають рештки сміття. Батьки родин, дотримуючись своїх примх, наскакують на неслухняних родичів і, згадуючи минулий день, стріляють очима довкола в пошуках їжі — чи можна ще що-небудь із цього з’їсти. Перед темним лісом з’являється козуля, ми візьмемо її із собою, вона вкриється жиром, коли ми загорнемо її в бутербродний папір. Вони знову й знову жують її, а потім заспокоюються за гарною книгою або під легку телепередачу. Для останніх нестримних спортсменів ще раз призначено похід угору вузькою стежкою, з якою вони відразу ж скотяться вниз. А тим часом берегами уже крадуться дикі тварини, і від сімнадцятої години їм дістанеться весь краєвид. Місцеві жителі ліниво ховаються у своїх будинках, чоловіки покладаються на телевізор, дивляться передачі про тварин і про рідний край і дізнаються дещо про власні безглузді звичаї. Жінки — безробітні. Вітер шумить над вершинами й утамовує біль настільки, наскільки необхідно, щоб відвернути від нього увагу шляхом перегляду телевізійного серіалу про броварників і про селян, які вирощують маслини. Звісно, телебачення — штука занадто швидка, без пляшки не розберешся, який там відправляють культ, я маю на увазі — пульт, яким люди вимикають себе й вмикають телевізор.