Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 43)
Одного вечора, коли він вихваляв свою подругу-біологиню, я, втомлена та роздратована його балачками, запитала:
– Невже на світі немає дурних жінок?
– Я такого не казав. Я сказав, що загальна картина така: ви розумніші за нас.
– То я краща за тебе?
– Авжеж, я давним-давно це зрозумів.
– Добре, я тобі вірю. Але скажи мені: хоч раз тобі траплялася якась зараза?
– Так.
– Скажи мені, хто це.
Я знала, що він відповість, але все ж сподівалася, що він назве ім’я Елеонори. Він помовчав, урешті серйозно відповів:
– Не можу.
– Скажи, прошу.
– Якщо скажу, ти розгніваєшся.
– Ні, не розгніваюся.
– Ліна.
73
Якщо раніше я майже вірила в його непримириму ворожість до Ліли, то тепер вона викликала в мене чимало сумнівів. До того ж досить часто в розмовах у нього проривалися зовсім інші почуття, як, наприклад, за кілька днів до того. Він якраз завершував статтю про автоматизацію роботи на підприємстві «Фіат». Я бачила, що виходить у нього не дуже («А що таке мікропроцесор? Ти знаєш, що таке чип, як усе працює?»), тому запропонувала:
– Поговори з Енцо Сканно, він добре розуміється на цьому.
Він неуважно перепитав:
– Хто такий Енцо Сканно?
– Лілин чоловік, – відповіла я.
На що він відповів, криво посміхнувшись:
– То мені краще поговорити з Ліною, вона напевно більше знає.
І тут до нього ніби повернулася пам’ять, він єхидно додав:
– Сканно. Здається, це той тупуватий синок зеленяра, що колись торгував овочами?
Його тон мене дуже вразив. Енцо заснував власну невеличку фірму в інноваційній галузі – просто неймовірно, якщо згадати, що вона розташована в самому серці старого району. Ніно як політик і вчений-соціолог мав би захоплюватися ним і цікавитися його роботою. Замість цього своїм «колись» він переніс його в часи навчання у початковій школі, коли той допомагав матері в крамниці або разом із батьком тягав по району візок з овочами й фруктами, а тому не мав часу вчитися й не міг похвалитися особливими успіхами. Ніно роздратовано не визнавав за Енцо ніяких заслуг і приписував їх лише Лілі. Так мені стало ясно: якби я на нього натиснула, він би визнав, що зразок вищого жіночого розуму (можливо, його особистий культ того розуму, бо в деяких розмовах він заявляв, що найбільшим марнуванням є марнування інтелектуальних здібностей жінок) був пов’язаний із Лілою. Над нашим коханням нависли чорні хмари, тоді як над його коханням з Лілою на Іскії і надалі сяяло сонце. «Чоловік, заради якого я покинула П’єтро, – подумала я, – став таким, яким є, внаслідок зустрічі з Лілою».
74
Саме ця думка крутилася в моїй голові холодного осіннього ранку, коли я везла до школи Деде й Ельзу. Замислившись, я механічно кермувала машиною, і та думка міцно засіла в моїх мізках. Якось так вийшло, що моя закоханість у хлопчика з району, а потім – студента ліцею, моя закоханість у вигаданого героя, яким я його собі уявляла і яким побачила згодом на Іскії, відокремилася від кохання до юнака, якого я зустріла в міланській книгарні і який пізніше приходив до мене у Флоренції. Я завжди вважала, що між цими двома почуттями існує тісний зв’язок, а того ранку мені здалося, що його немає, що переростання одного в інше – то лише плід моєї уяви. «А між нами, – думалося мені, – був тривалий розрив через його кохання до Ліли, той самий розрив, який повинен був назавжди викреслити Ніно з мого життя. А я вирішила не брати його до уваги. То з ким я тепер пов’язала своє життя і кого любила?»
Зазвичай дітей до школи відводила Сільвана. А я, поки Ніно спав, піклувалася про Імму. Але того дня я вирішила вчинити інакше, бо мала провести весь ранок не вдома: спершу завезти дітей, а потім податися до Національної бібліотеки, щоб пошукати стару книжку Роберто Бракко «У жіночому світі». Машина повільно просувалася вперед у вранішньому дорожньому хаосі, я неуважно відповідала на запитання дівчаток і обдумувала те, що спало мені на думку: отой подвійний Ніно, перший, який належав мені, і другий, якого я зовсім не знала. Коли після численних напучень я залишила Деде й Ельзу біля шкільних воріт, та думка склалася в яскраву картинку і – як то частенько траплялося зі мною в той період, – перетворилася на сюжет для майбутньої книжки. «Це може бути роман про жінку, що виходить заміж за чоловіка, в якого закохана з дитинства, – обдумувала я сюжет, їдучи у напрямку моря, – але в першу шлюбну ніч вона розуміє: одна частина його тіла належить їй, а у другій живе її подруга дитинства». І вже за мить увесь задум розсипався від тривожного дзвіночка у мозку, який негайно повернув мене до буденності: я забула купити підгузки для Імми.
Нерідко траплялося так, що хатні клопоти, як ляпас, обривали усі мої найцікавіші замисли для сюжетів і робили їх неважливими чи навіть дурними. Я зупинила машину, гніваючись на власну забудькуватість. У той час я постійно була такою втомленою, що навіть якби взялася записувати все, що треба купити, то врешті забула б той список удома. Розсердилася сама на себе: ніколи не виходило зробити так, як я планувала! У Ніно була дуже важлива робоча зустріч, і він, мабуть, уже пішов. Послати Сільвану до аптеки я теж не могла, бо тоді б їй довелося залишити дівчинку саму. А підгузки для Імми потрібні були негайно, інакше як би Сільвана її перевдягла? У малої негайно з’являлися подразнення. Доведеться повертатися додому. Я побігла до аптеки, купила підгузки і захекана помчала додому. Була впевнена, що почую плач Імми вже на сходах, але, коли відчинила ключем двері і зайшла всередину, у квартирі панувала тиша.
Малу я побачила в залі, вона сиділа в дитячому манежі без підгузка й гралася лялькою. Я прошмигнула тихенько повз неї, щоб вона не помітила мене й не стала негайно проситися на руки. Хотіла швиденько вручити пакунок Сільвані і спробувати таки потрапити до бібліотеки. Оскільки я почула якийсь тихенький звук із великої ванної кімнати (у нас була невеличка ванна, якою зазвичай користувався Ніно, і друга, просторіша, для нас із доньками), то подумала, що Сільвана там прибирає. Я рушила туди, двері були причинені, я їх розчинила. Перше, що я побачила у добре освітленому дзеркалі якраз навпроти дверей, – нахилену вперед голову Сільвани. Мені впав в око проділ рівно посередині: дві чорні стрічки волосся з численними срібними нитками сивини. Потім я побачила прикриті очі Ніно, його роззявлений рот. Лише через кілька секунд я врешті усвідомила всю картину повністю – картину з двох переплетених тіл. Ніно – в самій майці, довгі худі ноги розставлені, без трусів та шкарпеток. Сільвана, схилившись уперед, тримається обома руками за раковину, здоровенні труси низько опущені до колін, а темна сорочка задерта до талії. Обхопивши знизу її важкий живіт, Ніно однією рукою потирає їй лобок, а другою стискає важкі груди, що вивалилися з вирізу сорочки та бюстгальтера, і одночасно лупить своїм пласким животом об її широкі, білі-пребілі сідниці.
Коли я із силою потягнула на себе двері, Ніно від несподіванки вирячився на мене в дзеркало, а Сільвана різко підвела голову і теж перелякано зиркнула. Я кинулася до Імми, почула за спиною крики Ніно: «Елено, зачекай!», але вже вискочила з квартири і, не чекаючи ліфта, помчала вниз сходами з донькою на руках.
75
Я заскочила в машину, увімкнула двигун і рвонула з місця з дитиною на колінах. Донька нетямилася з радощів, поривалася натиснути клаксон, як її навчила Ельза, щось белькотала по-своєму, перемішуючи ті слова з радісними вигуками від моєї присутності. Я не знала, куди їхати, хотіла просто якомога швидше опинитися подалі від дому. Врешті отямилася біля підніжжя замка Сант-Ельмо. З’їхала на узбіччя, вимкнула двигун і усвідомила, що сліз у мене немає, що я зовсім не страждаю, мене просто охопив крижаний жах.
Я не могла повірити. Невже Ніно, якого я застала за тим, як він щосили лупив членом у промежину немолодої жінки – жінки, що прибирала в мене вдома, займалася закупами, куховарила, приглядала за моїми дітьми, жінки, на непривабливій зовнішності якої відбилося її нелегке життя, товстої, незугарної, такої несхожої на витончених високоосвічених синьйор, яких він приводив до мене на вечерю, – невже отой Ніно був хлопцем із моєї юності? Кружляючи бездумно автівкою, навіть не відчуваючи на колінах ваги напівголої Імми, яка безладно тиснула на клаксон і радісно до мене гукала, я так і не змогла якось укласти це в голові. Здавалося, що я, увійшовши до себе додому, раптом натрапила у ванній на іншопланетну істоту, яка протягом усього часу ховалася під оболонкою батька моєї третьої доньки. То якийсь чужак набрав подоби Ніно, то не він. Чи, може, інший він, що народився після Іскії? Котрий із них? Той, що зробив дитину Сильвії? Чи коханець Маріарози? Чи невірний чоловік Елеонори, дуже прив’язаний до неї? Одружений чоловік, який сказав мені, одруженій жінці, що кохає і буде зі мною за будь-яку ціну?
Кружляючи кварталом Вомеро, я намагалася вхопитися за образ Ніно з району та ліцею, Ніно з його ласкою та коханням, щоб якось подолати ту нестерпну відразу. Лише коли я зупинилася під замком Сант-Ельмо, мені згадалася ванна кімната і та мить, коли він розплющив очі й побачив моє відображення у дзеркалі – мене, застиглу на порозі. Тоді стало все ясно. Не було ніякого розмежування між чоловіком, який з’явився після Ліли, і тим, у якого я ще до Ліли була закохана з дитинства. Ніно був один, цілісний, і доказом цього був вираз його обличчя, коли він стояв позаду Сільвани. Такий самий, як і в його батька Донато, але не в той вечір, коли він позбавив мене цноти на пляжі Маронті, а коли гладив мене між ногами, під простирадлом, на кухні у Нелли.