Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 45)

– Ніно вам телефонував?

– Так.

– Що сказав?

– Сказав, що скоїв дурницю, а я маю тебе підтримати й допомогти зрозуміти, що в наш час усі так живуть. Як завжди – молов язиком.

– А ти що?

– Кинула слухавку.

– А він ще зателефонує?

– Ще б пак, звісно, зателефонує!

Я почувалася приниженою.

– Ліло, я не можу без нього жити. Усе так швидко скінчилося. Я ж заради нього розірвала шлюб, переїхала сюди з дітьми, народила йому дочку. Чому так?

– Тому що ти помилилася.

Ті слова мені не сподобалися, прозвучали як відлуння старої образи. Вона хотіла дорікнути, що я вчинила неправильно, хоча вона застерігала. Казала мені: ти знала, що коїла, я в тобі помилилася, ніяка ти не розумна, а справжня дурепа. Я відповіла:

– Мені треба з ним поговорити і з’ясувати все до кінця.

– Добре, але залиш дітей у мене.

– Ти з чотирма не впораєшся.

– Не з чотирма, а з п’ятьма: не забувай про Дженнаро. Адже з ним найважче.

– От бачиш! Я таки заберу їх.

– Навіть слухати не хочу!

Довелося визнати, що без її допомоги мені не обійтися.

– Я залишу їх у тебе до завтра. Мені потрібен час, щоб усе вирішити.

– Як саме вирішити?

– Не знаю.

– Хочеш і надалі бути з Ніно?

Я відчула, що така можливість їй не до вподоби і майже викрикнула:

– А що мені робити?!

– Єдине, що можна зробити в такій ситуації, – покинути його.

Для неї так було правильно, вона завжди спала й бачила, щоб так усе й закінчилося, вона ніколи від мене цього не приховувала. Я сказала:

– Я подумаю.

– Ні, не подумаєш. Ти вже собі вирішила, що вдаватимеш, ніби нічого не сталося, і терпітимеш далі.

Я промовчала, але вона не здавалася, стала переконувати мене, що так не можна, що я не повинна так собою зневажати, що на мене чекає інша доля, а якщо я й надалі таке терпітиму, то остаточно втрачу саму себе. Я помітила, що вона починає злитися і, аби мене переконати, от-от не втримається і розкаже те, що я давно хотіла від неї почути, але дотепер не зізнавалася в цьому. Я злякалася. Але хіба я сама не хотіла про це дізнатися, хіба не намагалася підштовхнути її до цього за першої-ліпшої нагоди? І хіба я зараз прибігла до неї не для того, щоб вона нарешті видала мені всю правду?

– Якщо в тебе є що мені розповісти, – пробурмотіла я, – кажи зараз!

І вона наважилася. Спробувала зазирнути мені в очі, але я схилила голову. Сказала, що Ніно часто їй телефонував. Сказала, що пропонував знову бути разом, як до початку наших із ним стосунків, так і після. Сказала, що коли вони відвозили мою матір до лікарні, особливо наполягав. Сказала, що поки лікарі оглядали мою матір, а вони чекали у приймальному покої, він клявся, що був зі мною лише для того, аби почуватися ближче до неї.

– Поглянь на мене, – шепнула, – я знаю, що роблю тобі боляче, розповідаючи все це. Але він набагато зліший за мене. Бо в ньому сидить найгірше зло: легковажність.

78

Я повернулася до квартири на Тассо з чітким наміром порвати стосунки з Ніно. У квартирі була порожньо й ретельно прибрано, я сіла біля великого вікна з виходом на балкон. Моє життя тут закінчилося, усього за кілька років вичерпалися причини для мого подальшого перебування в Неаполі.

Я занепокоєно чекала, коли він з’явиться. Минуло кілька годин, я задрімала. Коли раптом прокинулася, уже стемніло. Мене розбудив телефонний дзвінок.

Я кинулася відповідати, переконана, що то Ніно, але замість нього почула голос Антоніо. Він телефонував із розташованого неподалік бару, запитав, чи можу я прийти до нього. Я запропонувала піднятися до мене. Відчула, що він ніяк не міг наважитися, врешті погодився. Я ні на мить не сумнівалася, що його прислала Ліла, і він сам негайно це підтвердив.

– Вона не хоче, аби ти накоїла дурниць, – пояснив, намагаючись говорити правильною італійською.

– А ти можеш мене від цього відговорити?

– Авжеж.

– Як?

Він усівся у кімнаті, попередньо відмовившись від кави, яку я йому запропонувала, і докладно й сухо, тоном того, хто звик звітувати про роботу, перелічив мені всіх коханок Ніно: імена, прізвища, професії, родинні зв’язки. Деякі були мені невідомі – певно, з давніх часів. Деяких він приводив до мене на вечерю, і я пам’ятала, як привітно вони поводилися зі мною та моїми дітьми. Мірелла, яка наглядала за Деде, Ельзою та Іммою, була його коханкою вже три роки. А найдовше він зустрічався з лікаркою-гінекологинею, яка приймала пологи в мене та Ліли. Антоніо виголосив мені довгий список осіб жіночої статі – це він так висловився! – з якими Ніно в різні періоди життя діяв за однією й тією самою схемою: спершу фаза пристрасного кохання, потім зустрічі час від часу, але за цим ніколи не наставав остаточний розрив. «Отакий він вірний, – зауважив саркастично Антоніо, – ніколи остаточно не розриває стосунків. Сьогодні піде до одної, завтра – до іншої».

– Ліла знає?

– Так.

– Давно?

– Недавно.

– То чому ви мені відразу не сказали?!

– Я хотів це зробити.

– А Ліла?

– А вона наказала почекати.

– І ти послухав! Ви змусили мене готувати вечерю для тих, із ким він мене зраджував напередодні чи зрадив би наступного дня, пригощати їх у своєму домі! Їсти разом із тими, кого він нишком погладжував ногою під столом або кому клав руку на коліно! Я довіряла своїх дітей тій, яку він лапав, щойно я відверталася!

Антоніо стенув плечима, опустив погляд, схрестив пальці й поклав руки собі на коліна.

– Мені сказали – я зробив, – відповів на діалекті.

Потім знітився.

– Майже завжди так роблю, – додав, ніби виправдовуючись, – часом за гроші, часом – із поваги, часом – з власних переконань. Про такі зради, якщо про них не дізнаєшся у слушний момент, краще не знати. Усе одно все пробачиш, якщо кохаєш. Аби вони щось викликали, треба, щоб у серці накопичилося трохи ненависті.

І продовжував розказувати з болем у голосі про сліпоту тих, хто по-справжньому кохає. Став розповідати, як багато років тому за завданням Солар слідкував за Ніно та Лілою. І з гордістю наголосив, що тоді зробив не так, як йому наказали. У нього не вистачило духу здати Лілу Мікеле, натомість він розповів усе Енцо, аби той витягнув її з біди. Розказав про те, як відлупцював до півсмерті Ніно. «По-перше, я зробив це тому, що ти кохала його, а не мене, а по-друге, тому, що якби той мерзотник повернувся до Ліни, вона б так з ним і залишилася й навіки загубила своє життя». І закінчив такими словами: «От бачиш, у тому випадку розмовами теж було не допомогти. Ліна мене й слухати б не стала, адже кохання не тільки сліпе, а ще й глухе».

Я запитала вражено:

– То ти за всі ці роки так і не сказав Ліні, що Ніно того вечора повертався до неї?!

– Ні.

– Дарма.

– Чому це? Якщо мій мозок каже мені: роби отак, то я так і чиню і більше не морочу собі голову. Якщо думати і передумувати, буде тільки гірше.

Яким же мудрим він став! Так я дізналася, що стосунки між Ніно й Лілою тривали б довше, якби Антоніо силою їх не припинив. Але я негайно відігнала від себе думку, що вони могли б кохати одне одного все життя і, можливо, обоє стали б іншими людьми. Така думка здавалася мені не лише неймовірною, а й нестерпною. Антоніо з якихось власних міркувань вирішив урятувати Лілу, а тепер Ліла прислала його рятувати мене. Я уважно поглянула на нього, із неприкритим сарказмом назвала його шляхетним захисником жінок. Шкода, що він не з’явився у Флоренції, коли я стояла перед складним вибором і не знала, як вчинити, і не вирішив за мене, взявши мою долю у свої мозолясті руки, як багато років тому вирішив за Лілу. Я спитала з іронією:

– А зараз які накази тобі дали?

– Ліна, перш ніж послати сюди, суворо заборонила товкти пику тому негіднику. Але я вже раз зробив це й залюбки повторю.

– Тобі не можна довіряти.