Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 44)
Отже, нічого іншопланетного, звичайна земна бридота. Ніно став таким, яким нізащо у світі не хотів ставати. Коли він ритмічно похитував тазом позаду сідниць Сільвани, водночас намагаючись ніжними доторками задовольнити її, він не придурювався. Як не придурювався і тоді, коли зраджував мене і через це засмучувався, вибачався, вимолював прощення, клявся, що кохає мене. «Він такий, і з цим нічого не зробиш», – сказала я собі. Але мене це не втішило. Навіть гірше: мій жах не притупився, а лише посилився від того висновку. І тут я відчула, як мої коліна залило теплою рідиною. Я прийшла до тями: гола Імма напудила просто на мене.
76
Я й думати не могла про те, щоб повернутися додому, хоча було холодно й Імма могла захворіти. Я загорнула малу у своє пальто, вдавши, що ми так граємося, купила новий пакунок підгузків та одягла на неї один, витерши її вологими серветками. Тепер треба було вирішити, що робити далі. Деде з Ельзою мали скоро вийти зі школи, злі й голодні, та й Імма хотіла їсти. Я сама була в мокрих джинсах, без пальта, нерви натягнуті, як струни, і мене трусило від холоду. Пошукала телефон, набрала Лілу, запитала:
– Можна, ми з дівчатками приїдемо до тебе на обід?
– Звичайно!
– Енцо не розгнівається?
– Ти ж знаєш, що він буде радий.
На фоні почулося веселе щебетання Тіни, але Ліла на неї цитьнула. Потім запитала обережно, що було на неї не схоже:
– Щось сталося?
– Так.
– Що саме?
– Те, що ти й передбачала.
– Ти посварилася з Ніно?
– Я потім тобі розкажу, зараз мені треба йти.
До школи я під’їхала рано. Імму більше нічого не цікавило: ні я, ні кермо, ні клаксон, вона втомилася й почала капризувати. Я знову насильно закутала її у своє пальто, і ми подалися купувати печиво. Мені здавалося, що я маю спокійний вигляд, адже в душі в мене було тихо, і надалі переважав не гнів, а відраза – було так гидко, ніби я побачила двох плазунів під час спарювання. Але вже за кілька хвилин я помітила, що перехожі поглядають на мене якось дивно й стривожено, і усвідомила, що біжу вулицею в мокрих штанях, голосно розмовляючи із замотаною в пальто дитиною, яка щосили репетує.
Отримавши нарешті печиво, Імма замовкла, але її спокій дав волю моїм страхам. Ніно, напевно, переніс важливу зустріч і тепер шукає мене. Я могла наткнутися на нього біля школи. Оскільки в Ельзи уроки закінчувалися раніше, аніж у Деде, яка ходила вже до другого класу середньої школи, я вирішила стати за рогом і нишком спостерігати за дверима початкових класів. Я клацала зубами від холоду, Імма тим часом уже добряче забруднила пальто заслиненими крихтами. Я з тривогою озиралася навколо, але Ніно не було видно. Біля дверей середніх класів він теж не з’явився, зате з них за кілька хвилин вискочила Деде, яку винесло бурхливим дитячим потоком.
На мій вигляд дівчатка не дуже звернули увагу, їх більше зацікавило, чому це я приїхала по них з Іммою.
– А навіщо ти закутала її в пальто? – запитала Деде.
– Бо холодно.
– Ти бачила, як вона тобі його замазала?
– Нічого страшного.
– А коли я тобі його колись забруднила, ти дала мені ляпаса, – поскаржилася Ельза.
– Неправда.
– Правда!
Деде взялася розпитувати:
– А чому це на ній тільки кофтинка й підгузник?
– Так треба.
– Щось сталося?
– Ні. Зараз ми поїдемо на обід до тітоньки Ліни.
Вони, як завжди, неймовірно зраділи, всілися до автівки і, поки мала радісно щебетала щось сестричкам лише їй зрозумілою мовою, щаслива, що перебуває у центрі їхньої уваги, ті почали сваритися, хто триматиме її на руках. Я наказала, щоб робили це вдвох і не смикали її туди-сюди. «Це вам не лялька!» – гримнула я. Ельзу таке рішення не влаштувало, і вона обізвала Деде брудною лайкою на діалекті. Я хотіла було дати їй ляпаса, але не дотягнулася б, тому погрозливо крикнула, зиркнувши на неї суворо через дзеркальце заднього виду: «Що ти сказала?! Ану, повтори, що ти сказала!» Вона не розплакалася, надулася і заявила, що бавитися з молодшою сестрою їй не до вподоби. Згодом, коли мала тягнула до неї руки, щоб погратися, почала відштовхувати її від себе. Викрикувала: «Годі тобі, ти мені заважаєш! Не вимазуй мене!» Це неймовірно мене дратувало. Потім стала кричати ще й мені: «Мамо, скажи їй!» Тут мені урвався терпець, і я так гаркнула на них, що всі троє негайно принишкли з переляку. Далі ми їхали через усе місто в глухому напруженому мовчанні, що переривалося перешіптуванням Деде й Ельзи, які непокоїлися, чи не сталося знову в їхньому житті якоїсь страшної невиправної зміни.
Отого перешіптування я теж не могла витримати. Мене нервувало все: що вони малі, що я маю виконувати роль матері, що Імма реве. І до присутності дітей у машині домішувалися картини спарювання, які стояли в мене перед очима, запах сексу, що досі відчувався у мене в ніздрях, аж поки врешті гнів не знайшов вихід назовні з найбруднішою лайкою на діалекті. Виходить, Ніно трахнув хатню робітницю, а потів подався на ділову зустріч, начхавши на мене і свою дочку?! Який же мерзотник, як я могла знову так помилитися?! Виходить, він такий самий, як і його батько? Ні, це було б занадто просто. Ніно – дуже розумний, Ніно – неймовірно освічений. Його похіть пояснювалася не грубим простакуватим виставлянням напоказ чоловічої сили, що базувалося на традиційних, наполовину фашистських, наполовину південноіталійських поняттях. Він ясно усвідомлював свої вчинки і чудово розумів, як зі мною повівся. Він умів розмірковувати над складними питаннями, розумівся на психології, а тому добре знав, що такими діями він не просто мене образить – він мене знищить. Але все одно це зробив. Напевно, подумав про себе: «Не можу ж я відмовити собі у маленькому задоволенні лише через те, що та дурепа потім виїсть мені мізки!» Авжеж, так воно й було! І, мабуть, вважав міщанською – так, оте слово було тоді дуже поширеним у наших колах – мою бурхливу реакцію. Міщанською, міщанською. Я навіть могла уявити, що він скаже, аби вміло виправдати свою поведінку: «А що тут такого, плоть, як відомо, – слабка». Саме такими словами, сучий ти сину! Нарешті гнів пробив собі дорогу в стіні жаху. Я гримнула на Імму –
77
Ліла приготувала нам поїсти. Вона знала, як Деде з Ельзою люблять орек’єтте з томатним соусом, і вже з порогу їм про це повідомила, викликавши сцену бурхливого захоплення. Та не лише це. Забрала у мене з рук Імму і зайнялася нею та Тіною так, ніби раптом її донька роздвоїлася. Помила обох, одягла в однакові вбрання, обох попестила з материнською любов’ю. А оскільки малі відразу впізнали одна одну й радісно забелькотіли, Ліла всадовила їх на старий килим, щоб гралися та повзали разом. Які ж вони були несхожі! Я з тривогою порівнювала нашу з Ніно дочку з дитиною Ліли й Енцо. Тіна здавалася мені гарнішою і здоровішою за Імму, адже була солодким плодом їхнього міцного кохання.
Тим часом з роботи повернувся Енцо – як завжди, привітний, але неговіркий. За столом ні він, ні Ліла не питали в мене, чому я не їм. Деде вирішила якось виправдати мене, щоб відігнати погані думки – свої й інших: «Мама завжди мало їсть, бо боїться розповніти. І я роблю так само». Я погрозливо крикнула їй у відповідь: «Ти мені зараз усе з’їси, до крихти!» А Енцо, аби захистити дітей від мого гніву, затіяв з ними жартівливе змагання, хто перший доїсть усе в тарілці. А ще терпляче відповідав на численні запитання Деде про Ріно, адже моя донька так сподівалася зустрітися з ним за обідом. Енцо пояснив, що хлопець почав працювати в автомайстерні й повертається додому лише ввечері. А після обіду забрав обох сестричок і з таємничим виглядом повів їх до кімнати Дженнаро, щоб показати їм хтозна які заховані там скарби. За кілька хвилин звідти долинула гучна музика, і більше ми їх не чули й не бачили.
Ми з Лілою залишилися наодинці, я із сарказмом і болем розповіла їй у найменших дрібницях про те, що сталося. Вона слухала, не перебиваючи. Що детальніше я описувала їй сцену сексу між тією огрядною жінкою і худорлявим Ніно, то огиднішою вона мені здавалася. «Розумієш, прокинувся, – перейшла я якоїсь миті на діалект, – почухався, знайшов Сільвану біля горшка і, навіть не висцявшись, задрав їй сорочку і вставив свого прутня!» І реготнула вульгарно. А Ліла стривожено поглянула на мене. Так зазвичай висловлювалася вона, від мене такого не чекала. Сказала, щоб я заспокоїлася, а потім у сусідній кімнаті заплакала Імма, і ми пішли поглянути, що сталося.
Моя донька, білява, із розчервонілим личком, безутішно ревла, слізки бігли по щоках струмками, вона простягнула до мене рученята, щоб я взяла її. Тіна, темноволоса й бліда, стривожено поглядала на неї, а коли побачила маму, навіть не рушила з місця, лише покликала її, ніби щоб зрозуміти, що відбувається. Промовила тихенько й чітко: «Мама». Ліла підхопила обох дівчаток, поцілувала мою, губами витираючи її сльози, заспокоїла.
Я була вражена. Подумала: Тіна вже добре промовляє «мама», усі інші звуки, а Імма ні, хоча і на місяць старша. Я ще більше засмутилася. Завершувався 1981 рік. Сільвану доведеться вигнати. Що писати – я не знала, місяці пролетять як один день, книжку я вчасно не здам і втрачу свій авторитет як письменниця. Таким чином я залишалася без майбутнього, залежною від грошей П’єтро, сама з трьома дітьми, без Ніно. Ніно втрачено назавжди, і він уже не повернеться. Знову пробудилася та частина мого єства, яка все ще його кохала, але не так, як у Флоренції, а як у дитинстві, коли я спостерігала за ним на виході зі школи. Ніби в лихоманці, намагалася знайти йому якесь виправдання, незважаючи на приниження. Думка про те, щоб викреслити його з життя, здавалася мені нестерпною. Де він зараз? Невже навіть не спробував розшукати мене? Я мимоволі порівняла його з Енцо, який негайно взяв на себе піклування про дітей, та з Лілою, яка відклала всі справи, вислухала мене й присвятила стільки часу, скільки я потребувала. Нарешті я второпала, що вони знали про все ще до мого приїзду. Спитала: