Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 47)

– Як там нова книжка?

Миттю в мені ніби спалахнула яскрава іскра, від якої в голові стало ясно. Я знала, що казати і що робити:

– Якраз учора закінчила.

– Справді? Висилай негайно.

– Завтра вранці піду на пошту.

– Дякую. Як тільки отримаю, відразу прочитаю й скажу, що думаю.

– Можете не поспішати.

Я поклала слухавку. Пішла до спальні, витягла з-під ліжка здоровенний ящик із паперами, знайшла там давній рукопис, який колись не сподобався ні Аделе, ні Лілі, і навіть не стала його перечитувати. Наступного ранку відвела дівчаток до школи, а сама з Іммою пішла на пошту надсилати рукопис. Я розуміла, що то був досить ризикований вчинок, але він видавався мені єдиною можливістю врятувати репутацію. Я пообіцяла здати вчасно книжку – ось вона. То невдалий роман і нікуди не годиться? Що ж поробиш, значить, не опублікують. Але я старалася, нікого не обдурила, наступного разу вийде краще.

На пошті було море народу, мені довелося сваритися з тими, хто ліз уперед поза чергою. У ті хвилини я остаточно переконалася у власному провалі. Що я тут роблю, навіщо марную свій час? Діти й Неаполь з’їли мене заживо до останку. Не навчаюся, не пишу, втратила всі навички самодисципліни! Я з такими зусиллями завоювала для себе неймовірне життя, що так відрізнялося від призначеного мені від народження, і на тобі, чим усе закінчилося. Я почувалася нещасною, винною перед самою собою, а найбільше – перед матір’ю. До того ж останнім часом я дедалі більше хвилювалася за Імму: щоразу, коли я порівнювала її з Тіною, то переконувала себе, що в моєї доньки є ознаки затримки розвитку. Лілина донька, хоч і молодша на три з половиною тижні, була жвавішою, здавалася на рік старшою, а Імма була вайлуватою і завжди мала задумливий вигляд. Я постійно перевіряла її, надокучала різними тестами на розвиток. Думала про себе: а що, як Ніно не тільки зруйнував мені життя, а ще й наділив хворою дитиною? Та все ж перехожі на вулиці часто милувалися нею: яка пухкенька, яка біленька! От і зараз жінки на пошті розхвалювали її. А вона – ані усмішки. Один чоловік запропонував їй льодяника, Імма мляво простягнула по нього ручку, взяла, впустила. Так, у той час я була вся на нервах, щодня знаходила нову причину для хвилювання. Коли нарешті вийшла з поштового відділення – пакунок відправлено, і зупинити його вже неможливо, – зітхнула і раптом згадала свою свекруху. Господи, що я накоїла! Як могла не подумати, що видавництво може дати копію ще й Аделе?! З її ініціативи опублікували мою першу книжку, та й другу, тож вони мали зробити це хоча б із ввічливості. А вона скаже: «Ґреко вас дурить, це не нова книжка, я читала її багато років тому, і нічого хорошого в ній немає». Мене кинуло в холодний піт, у голові запаморочилося. Щоб уникнути однієї прірви під ногами, я копала собі іншу. Я більше не могла тримати під контролем власні вчинки.

80

Життя ускладнювалося ще й тим, що якраз у той період знову об’явився Ніно. Він так і не повернув мені ключі від квартири, незважаючи на мої численні вимоги. Отож одного дня з’явився без попередження, не зателефонував і не постукав. Я сказала, щоб ішов геть, бо то був мій дім, він навіть за оренду вже не платив і не давав ані гроша на Імму. Він клявся, що був таким пригніченим через наш розрив, що просто забув. Я повірила, він здавався щирим, вигляд мав змарнілий і наче схуд. Урочисто-грайливо пообіцяв за все платити з наступного місяця, як і раніше, палко клявся у батьківській любові до Імми. Потім добродушно став розпитувати про мою зустріч з Антоніо, як усе сталося, спершу – взагалі, а потім – у плані сексу. З Антоніо перейшов на своїх друзів. Намагався змусити мене зізнатися, що я піддалася («піддалася» здалося йому правильним словом) їм не через почуття, а через бажання помститися йому за зраду. Я стривожилася тоді, коли він почав гладити мене по плечі, по коліну, по щоці. Нарешті я зрозуміла: його відчай викликаний не втратою мого кохання, а тим, що я спала з іншими і рано чи пізно могла знайти собі когось кращого. Того ранку він прийшов з єдиною метою: затягнути мене в ліжко. Хотів стерти з моєї пам’яті всіх інших чоловіків і довести мені, що єдиним моїм бажанням було, як і раніше, відчувати в собі його плоть. Тобто просто хотів підтвердити свою першість, а потім знову зникнути. Мені вдалося забрати в нього ключі й вигнати з квартири. У ту мить я, собі на подив, усвідомила, що більше нічого не відчуваю до нього. Того ранку весь довжелезний відрізок мого життя, протягом якого я так палко його кохала, остаточно завершився.

З того дня я почала цікавитися, як можна влаштуватися на постійну або тимчасову роботу в середній школі. Зрозуміла, що це буде нелегко і в будь-якому випадку доведеться чекати початку нового навчального року. Оскільки я вже подумки розпрощалася з видавництвом, яке, як я вважала, поставило великий хрест на моєму майбутньому як письменниці, мені стало по-справжньому страшно. Мої діти від народження звикли жити в достатку, я сама після одруження з П’єтро не могла уявити життя без книжок, журналів, платівок, кіно, театру. Треба було негайно знайти собі якийсь підробіток, тож я розвісила в сусідніх крамницях оголошення про приватні уроки.

Одного ранку в червні мені зателефонував головний редактор. Він отримав рукопис, прочитав.

– Як, уже? – поцікавилася я з удаваною невимушеністю.

– Так. Треба сказати, що я не чекав від тебе такої книжки, але ти зуміла мене здивувати.

– Маєте на увазі, що вона погана?

– Читати її від першого й до останнього рядка – то справжня насолода.

Моє серце затріпотіло.

– То добра чи погана?

– Чудова.

81

Я запишалася собою. Усього за кілька секунд до мене повернулася впевненість у собі, я заторохкотіла, з дитячим ентузіазмом розповідаючи про свій твір, хихотіла без упину, розпитувала співбесідника про найменші деталі – так мені кортіло почути від нього похвалу. Згодом я зрозуміла, що він вважав мій рукопис свого роду автобіографічним, такий собі опис мого життя в одному з найбідніших та сповнених насильства кварталів Неаполя. Він зізнався, що побоювався, аби повернення до рідного міста не вплинуло негативно на мою творчість, але тепер із радістю визнав, що воно пішло мені на користь. Я не сказала, що написала той твір багато років тому, коли ще жила у Флоренції. За його словами, книжка вийшла досить жорстокою, швидше чоловічою, але разом із тим у ній багато тонких почуттів. Коротко кажучи, то був великий крок уперед. Потім перейшов до організаційних моментів. Він хотів перенести вихід роману на весну 1983-го, щоб особисто зайнятися ретельним редагуванням та як слід підготувати рекламну кампанію. І закінчив такими словами, виголошеними досить саркастично:

– Я говорив про цей рукопис із твоєю колишньою свекрухою. Вона сказала, що колись читала першу версію, і та їй не сподобалася. Але тут одне з двох: або на старості у неї погіршився смак, або ваші особисті стосунки завадили їй лишитися об’єктивною.

Я швиденько підхопила, що раніше давала читати Аделе чорновий варіант. На що він відповів:

– Виходить, свіже повітря Неаполя допомогло твоєму таланту розкритися вповні.

Коли він поклав слухавку, я відчула, як у мене гора впала з плечей. Мій настрій змінився, я стала по-особливому лагідною з доньками. Видавництво виплатило мені решту гонорару, і моє фінансове становище значно покращилося. Я несподівано почала дивитися на рідне місто й наш район іншими очима: не тільки як на важливу частину мого життя, від якої мені нізащо не можна відмовлятися, а і як на запоруку успішного професійного зростання. То був надзвичайно різкий стрибок: від жалюгідної невпевненості у собі до радісного усвідомлення власних талантів. Те, що раніше здавалося краєм прірви, перетворилося не тільки на письменницький успіх, а й ставало вирішальним вибором мого подальшого культурного і політичного шляху. Саме це мені сказав головний редактор: «Для тебе повернення до початків стало величезним кроком уперед». Звичайно, я не сказала, що написала роман у Флоренції і що повернення до Неаполя аж ніяк не вплинуло на написане. Але його сюжет, описувані події й герої, без сумніву, вийшли з нашого району, поштовх для нього слід було шукати там. В Аделе не вистачило чуття, щоб це зрозуміти, а тому вона зазнала поразки. Уся родина Айрот зазнала поразки. Зазнав поразки Ніно, який, якщо узагальнити, вважав мене лише однією з довгого переліку жінок, яка нічим не відрізнялася від решти. Але поразки зазнала й Ліла – саме це мало для мене найважливіше значення. Їй мій рукопис не сподобався, вона його суворо розкритикувала, навіть вдалася до нехарактерного їй плачу, коли завдала мені болю своїм негативним відгуком. Але я на неї не ображалася, навіть тішилася тим, що вона помилилася. Я сама з дитинства надавала їй занадто великого значення у мистецтві письма і от нарешті звільнилася з-під гніту. Нарешті мені стало ясно, що я – це я, а вона – то вона. Її авторитету я більше не потребувала, мала власний. Я почувалася сильною, уже не жертвою свого походження й місця народження, а здатною ними управляти, надавати потрібної форми, щоб використати на власну користь, – для самої себе, для Ліли, для будь-кого. Те, що раніше тягнуло мене донизу, тепер виявилося тим матеріалом, який давав мені змогу йти вгору. Тож якогось липневого ранку 1982 року я зателефонувала Лілі й сказала: