Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 49)
І Деде, хоча і задоволена її словами (щоразу, коли вона чула, що краща за мене, то аж стрибала на радощах!), все ж принижувала власні чесноти й хвалила ті, що бачила в Дженнаро.
Вона захоплювалася ним до нестями. Часто всідалася біля вікна, чекаючи, коли він повернеться з автомайстерні, аби крикнути:
– Чао, Ріно!
Якщо він відповідав хоча б кивком, – а таке не завжди траплялося, – стрімголов летіла на сходи, аби зав’язати коротеньку розмову: «Втомився? Що то в тебе з рукою, поранився? Тобі не спекотно у цій робі?» – і таке інше. Навіть коротка відповідь в одне-два слова викликала в неї захват. А коли їй перепадало трохи більше його уваги, то, аби подовше побути з ним, вона підхоплювала Імму й казала: «Мамо, я віднесу Імму до тітоньки Ліни. Хай пограється трішки з Тіною». Не встигала я й рота розтулити, як вона вже вискакувала за двері.
Ще ніколи ми з Лілою не спілкувалися так близько, навіть у дитинстві. Моя підлога була її стелею. Два прогони сходів донизу – і я вже в неї вдома, два прогони вгору – і вона в мене. Зранку та ввечері я чула їхні голоси: нерозбірливе гомоніння подружжя, щебетання Тіни та ласкавий голос Ліли їй у відповідь, тихий говір Енцо, який попри звичну мовчазність із донькою розмовляв охоче й часто наспівував їй пісеньки. Гадаю, що до Ліли теж долітали ознаки моєї присутності. Коли Ліла була на роботі, мої старші доньки – в школі, а вдома залишалися тільки Імма з Тіною, яка частенько товклася в мене і навіть спала, я відчувала порожнечу піді мною і з нетерпінням чекала, коли почую кроки Ліли й Енцо, які повертаються додому.
Минуло зовсім небагато часу, і життя ввійшло в норму. Деде й Ельза залюбки піклувалися про Імму, носили її з собою надвір або до Ліли. Якщо мені треба було кудись поїхати по роботі, Ліла забирала до себе всіх трьох. У той період в мене було мало вільного часу. Я багато читала, вчилася, доопрацьовувала новий роман, почувалася щасливою й сповненою енергії без Ніно та постійного страху його втратити. Стосунки з П’єтро теж покращилися. Він часто приїжджав до Неаполя, щоб побачитися з дочками, остаточно звик до злиденної пітьми моєї квартири та нашого неаполітанського акценту, особливо в Ельзи, і нерідко ночував у нас. Тоді він був чемним з Енцо, багато розмовляв із Лілою. Хоч у минулому він завжди відгукувався про неї погано, тепер мені здавалося, що він охоче проводив трохи часу в її компанії. А Ліла щоразу після від’їзду розхвалювала його з таким захопленням, якого зазвичай не виявляла ні до кого. «Це ж скільки книжок він, напевне, перечитав! – примовляла вона задумливо. – П’ятдесят, сто тисяч?» Думаю, мій колишній чоловік був для неї втіленням дитячих фантазій про тих, хто вчиться і пише заради науки, а не грошей.
– Ти теж дуже розумна, – пояснила вона мені одного вечора, – але в нього така манера говорити, що я просто в захваті. Він розповідає, як книжку читає, і водночас не такими закрученими й сухими фразами, що нічого не розбереш.
– А я – такими?
– Трішки.
– І зараз?
– Так.
– Якби я не навчилася так говорити, мене б ніхто й ніколи не сприйняв серйозно за межами району.
– Він – як ти, але природніший. Коли Дженнаро був маленьким, я мріяла, щоб він став таким, як П’єтро, хоч тоді його ще не знала.
Вона часто говорила зі мною про сина. Казала, що шкодує, що не змогла дати йому більше, що в неї на це не вистачило ні часу, ні терпіння, ні здібностей. Шкодувала, що в перші роки навчила його того, що змогла, а потім втратила віру й покинула ті заняття. Якось увечері завела розмову про сина, а з нього раптом перескочила на дочку. Боялася, що з часом здібності Тіни теж змарнуються. Я щиро хвалила дівчинку, а вона у відповідь попросила серйозно:
– Тепер, коли ти живеш тут, допоможи мені виростити її такою, як твої доньки. Енцо теж цього дуже б хотів, він сказав, аби я тебе про це попросила.
– Добре.
– Ти допоможеш мені, а я – тобі. Однієї школи не вистачить. Пам’ятаєш Олів’єро? Зі мною в неї нічого не вийшло.
– То були інші часи.
– Не знаю. Дженнаро я надала всі можливості для навчання, але хвалитися нічим.
– То район всьому виною.
Вона спохмурніла й відповіла:
– Не думаю. Але якщо ти вже вирішила жити тут, нам треба змінити район.
84
Так усього за кілька місяців наша дружба неймовірно зміцніла. Ми взяли за звичку разом ходити по покупки, а в неділю, замість того щоб оглядати одні й ті самі базарні ятки вздовж траси, просили Енцо відвезти нас із дітьми у центр, щоб покупатися в морі та полежати на сонці. Прогулювалися вулицею Караччоло або міським парком. Він садовив Тіну собі на плечі і гарцював, як кінь, бавився з нею багато, можливо, навіть занадто. Але ніколи не забував приділити увагу й моїм дітям: купував їм повітряні кульки, солодощі, грався з ними. А ми з Лілою навмисне відставали й пленталися позаду. Розмовляли про все на світі, але не так, як у юності – ті часи вже не повернути. Вона розпитувала про те, що чула по радіо та телебаченню, а я пояснювала, як могла. Ну, наприклад, розповідала про постмодернізм, про видавничі проблеми, про нові тенденції феміністичного руху – про все, що спадало мені на думку. А Ліла уважно слухала з дещо насмішкуватим виразом, лише запитувала, ніколи не висловлюючи власну думку. Мені подобалося розмовляти з нею. Подобалося її щире зацікавлення, її похвала, як-от: «Скільки ти всього знаєш. Як воно все тримається у тебе в голові». Хоча інколи мені вчувалися в її словах кпини. Коли я підбадьорювала й запитувала її думку, вона негайно замикалася, бурмотіла у відповідь: «Та ні, не змушуй мене молоти дурниці, краще сама щось розкажи!» Часто називала імена відомих людей і запитувала, чи я з ними знайома. А коли я відповідала, що ні, щиро засмучувалася. Треба сказати, що вона засмучувалася й тоді, коли я розповідала про знайомих мені відомих людей як про простих смертних.
– Отже, виходить, що вони всі зовсім не такі, якими здаються, – зробила вона висновок одного разу.
– Авжеж, просто вони добре вміють робити свою справу. А дехто може бути жадібним і заздрісним, залюбки підставить тобі підніжку, шукатиме прихильності у сильних і гнобитиме слабких, створюватиме угруповання, щоб боротися з іншими угрупованнями, поводитиметься з жінками як із собачатами, за першої-ліпшої нагоди зробить тобі масні пропозиції і хапатиме за сідниці – так само, як у нас в автобусах.
– Ти не перебільшуєш?
– Та ні. Щоб мислити та вигадувати чудові ідеї, необов’язково бути святим. До того ж справжніх інтелектуалів не так уже й багато. Більшість учених і політиків тільки те й робить, що тупо повторює та коментує думки та ідеї інших. Більшу частину своєї енергії вони витрачають на жорстоку боротьбу з ідейними супротивниками.
– Тоді чому ти й досі з ними?
Я відповіла:
– А я не з ними, я – тут.
Мені хотілося, щоб вона вважала мене представницею вищих кіл, але разом із тим – не схожою на решту. Вона сама підштовхувала мене до цього. Веселилася, якщо я іронічно висловлювалася про своїх колег, але водночас хотіла, щоб вони залишалися моїми колегами. Інколи в мене виникало враження, що вона наполягала, аби я визнала свою належність до касти тих, хто розповідав людям усю правду і навчав, як треба розуміти все, що відбувається. Мій вибір повернутися до району мав для неї сенс лише за умови, що я й надалі крутитимуся серед тих, хто пише книжки, співпрацює з газетами й журналами, часом з’являється на телебаченні. Вона хотіла бачити мене своєю подругою й сусідкою, якщо я належатиму до цієї касти. І я погоджувалася. Її підтримка надавала мені впевненості. Я йшла поруч із нею, гуляла разом з нашими дітьми в парку і водночас була не схожою на неї, бо моє життя було інших масштабів. Мене тішило усвідомлення, що, на відміну від неї, я мала багатий досвід, і її теж це задовольняло. Я розповідала їй про Францію, Німеччину, Австрію, Сполучені Штати, конференції, у яких мені довелося брати участь, про чоловіків, з якими недавно, уже після Ніно, зустрічалася. Вона уважно мене слухала з легкою посмішкою на вустах, але нічого не розповідала про себе. Навіть мої історії про випадкові зв’язки не викликали у неї бажання поговорити відверто.
– Тобі з Енцо добре? – якось запитала я.
– Досить добре.
– І тебе ні разу не зацікавив хтось інший?
– Ні.
– Ти його сильно кохаєш?
– Досить сильно.
Більше з неї й кліщами було не витягнути, це
Можливо, саме тому я постійно прагнула бути поруч. Ліла випромінювала енергію, що надавала мені сили, яку я накопичувала і яка згодом наштовхувала мене на правильні вчинки та рішення. Та енергія випромінювалася не тільки на мене. Інколи вона запрошувала нас із дітьми на вечерю, але частіше я запрошувала їх з Енцо до себе – ну, і Тіну теж, звичайно. З Дженнаро не виходило, він завжди блукав невідомо де і повертався додому за північ. Я бачила, що Енцо за нього дуже хвилювався, а от Ліла завжди казала: «Він уже дорослий, хай робить як хоче». Але я відчувала, що вона так говорить, лише аби заспокоїти чоловіка. Тон був такий самий, як під час наших розмов. Тоді Енцо кивав – слова дружини його заспокоювали.