Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 50)
Щось схоже відбувалося і в районі. Щоразу, коли ми виходили по покупки, вона не припиняла мене дивувати. Ліла стала справжнім авторитетом. Її на кожному кроці хтось зупиняв, щохвилини тягнув убік, щоб чемно попросити про допомогу, постійно щось нашіптували на вухо, а вона стримано вислуховувала. З нею так поводилися через успішну роботу її фірми? Чи через те, що за нею закріпилася слава людини, якій під силу будь-що? Чи завдяки енергії, яку вона змалку випромінювала, тепер, коли їй було майже сорок, вона здавалася всім чародійкою, що творила дива і тим лякала? Не знаю. Звичайно, мене вражало, що її поважали більше, ніж мене. Я була відомою письменницею, видавництво розгорнуло активну рекламну кампанію перед виходом мого роману, і в газетах стали часто про мене писати. У «Репуббліці» вийшла стаття з анонсом нових книжок і моїм великим фото і коментарем:
85
Гадаю, багато хто дивувався, чому це я – така багата й відома, як писали газети, – вирішила жити в убогій квартирі у бідному кварталі. А насамперед – мої діти. Деде якось повернулася зі школи і з відразою заявила:
– Якийсь старий випорожнявся на двері нашого під’їзду!
Або Ельза прибігла додому перелякана:
– Сьогодні у сквері когось зарізали!
У такі миті мені ставало страшно. Одна частина мого єства, яка вже давно відреклася від життя району, обурювалася, хвилювалася про дітей, стверджувала, що слід покласти цьому край. Удома Деде й Ельза говорили літературною італійською, але часом я чула, як вони кричали з вікна чи на сходах – особливо Ельза – найбруднішу лайку з місцевого діалекту. Я робила їй зауваження, вона вдавала, що розкаюється. Але я добре знала: щоб не підпадати під чари грубощів, невихованості та інших спокус, потрібна сувора самодисципліна. Невже, поки я повністю присвячувала себе літературі, вони падали вниз? Я заспокоювала себе тим, що поселилася тут ненадовго: після публікації роману я поїду геть з Неаполя. Сама себе вмовляла: побуду тут, лише доки не закінчу роботу над книжкою.
Книжка, без сумніву, збагачувалася й грала новими барвами щоразу, коли я додавала туди нові деталі з життя району. Але робота йшла так добре насамперед тому, що поряд була Ліла, яка й надалі переймалася справами району. Її голос, погляд, жести, її злоба, щедрість, та й сам діалект, були нерозривно пов’язані з нашим місцем народження. Навіть її фірма «Basic Sight», незважаючи на екзотичну назву (місцеві називали її «Базісіт»), здавалася не чимось на кшталт метеорита, що впав із неба, а неочікуваним наслідком злиднів, жорстокості та занепаду. Скористатися присутністю Ліли в моєму житті, аби надати правдивості розповіді, здавалося мені нагальною потребою. А потім я поїду звідти назавжди, переберуся до Мілана.
Мені вистачило побувати кілька разів у її робочому кабінеті, щоб зрозуміти, якій небезпечній трясовині їй доводилося щодня протистояти. Я спостерігала за її братом, який вже цілком підсів на наркотики. Спостерігала за Адою, яка з кожним днем ставала дедалі жорстокішою й ненавиділа Марізу, бо та остаточно відбила в неї Стефано. Спостерігала за Альфонсо, в обличчі, тілі та поведінці якого жіночі й чоловічі риси невпинно розмивалися й перемішувалися так, що часом мене відштовхували, часом – розчулювали, але завжди викликали тривогу: часто-густо я помічала то синець під оком, то розбиту невідомо в якому падінні губу. Спостерігала за Кармен, яка приходила у фірмовому синьому комбінезоні з бензоколонки, хапала Лілу за рукав і ловила кожне її слово, наче віщування ворожки. Спостерігала за стриманим і мовчазним Антоніо, який тінню слідував за Лілою, а час від часу приводив до її офісу красуню дружину й дітей – робив візит чемності. Я слухала чутки, що ширилися районом. Стефано Карраччі скоро закриє свою ковбасну крамницю, проторгувався, хоче виручити хоч трохи грошей. Пасквале Пелузо викрав когось, а якщо не він особисто, то без його участі точно не обійшлося. Ткацьку фабрику в Афраголі підпалив її ж хазяїн, щоб отримати страховку. Приглядай за Деде, бо дітям роздають льодяники з наркотиками. Біля початкової школи блукає збоченець, який приманює дітей і краде їх. Брати Солари збираються відкрити в новому районі нічний клуб – із жінками та наркотиками, – потім там від гучної музики не заснеш. Уночі трасою мчать здоровенні вантажівки, що перевозять якісь небезпечні відходи, страшніші за атомну бомбу. Дженнаро зв’язався з брудною компанією, і якщо далі так піде, то скоро я його й на роботу не відпущу. Тіло людини, яке знайшли в тунелі, належить не жінці, а чоловікові; його жорстоко вбили, крові було так багато, що вона текла аж до бензоколонки.
Я придивлялася, прислухалася й спостерігала очима того, ким ми з Лілою мріяли в дитинстві стати і ким я врешті стала, – очима авторки серйозного роману, який я шліфувала, часом переписуючи окремі розділи, і який зовсім скоро мав побачив світ. Я казала самій собі, що в першій версії забагато діалекту. А тому виправляла й усе переписувала. Потім мені здавалося, що діалекту замало, і я додавала словечка знову. Я жила в районі, але разом із тим поза ним: повністю занурилася у книжку. Амбітна праця, якій я віддавалася з таким натхненням, виправдовувала мою присутність тут, надавала сенс тьмяному освітленню кімнат, грубим крикам, що лунали з вулиці, небезпекам, на які наражалися мої діти, невпинному гуркотінню транспорту на трасі, що в суху пору здіймав густу пилюку, а в дощ розбризкував навколо воду й багнюку, юрбам клієнтів Ліли й Енцо – тим дрібним провінційним комерсантам на великих дорогих автівках, у надміру розкішних та вульгарних нарядах, тим заважким огрядним тілам, що поводилися то нахабно й хамовито, то улесливо й підлабузницьки.
Одного разу, коли я чекала на Лілу в її офісі «Basic Sight» разом з Іммою й Тіною, картина дещо прояснилася: Ліла займалася новою справою, працювала в новій галузі, але разом із тим залишалася зануреною в наш старий світ. Я почула, як вона люто горланила на неплатників, обливаючи їх найбруднішою лайкою. Я аж остовпіла від несподіванки: куди поділася та чемна, щедра, авторитетна й поважна жінка? Прибіг Енцо, а потім із кабінету вискочив із матюками чоловічок під шістдесят, невисокий, але з великим животом. Згодом я запитала в Ліли:
– Хто ти насправді?
– Тобто?
– Якщо не хочеш говорити, облишмо цю тему.
– Та ні, чому ж, просто поясни.
– Маю на увазі, як ти поводишся з людьми із цього середовища?
– Уважно, як усі.
– І все?
– Ну, я до них уважна й керую справами так, щоб усе ішло як мені треба. Ми ж завжди так поводилися, хіба ні?
– Так, але зараз ми маємо певні обов’язки перед собою й дітьми. Хіба не ти казала, що ми повинні змінити район?
– А що для цього, на твою думку, треба робити?
– Поважати закон.
Я сама дивувалася тому, що казала. Виступила з промовою, у якій раптом виставила себе ще більшою прибічницею закону, ніж колишній чоловік, а в дечому – ніж Ніно. Ліла відповіла зневажливо:
– Закон працює з тими, хто, почувши слово «закон», негайно змиряється. А тут ти ж сама знаєш, як є.
– І що?
– А те: якщо люди не бояться закону, вони повинні боятися тебе. Для того покидька, який щойно вийшов звідси, ми чимало попрацювали, навіть дуже багато, а він не хоче платити, каже, що в нього немає грошей. Я йому пригрозила, сказала, що напишу на нього заяву до поліції. Знаєш, що він мені відповів? «Та пиши, мені начхати!»
– Ти справді напишеш заяву?
Вона розсміялася:
– Так я ніколи не отримаю грошей! Кілька років тому бухгалтер вкрав у нас велику суму. Ми вигнали його з роботи і заявили на нього в поліцію. Але правоохоронці й пальцем не кивнули.
– І що потім?
– Мені набридло чекати, і я звернулася до Антоніо. Після його втручання гроші негайно повернули. І ці виплатять, без судових процесів, адвокатів і суддів.
86
Отже, Антоніо виконував для Ліли таку брудну роботу. І не за гроші, а з дружби, з особистої поваги. Чи, можливо, Ліла позичала його в Мікеле, на якого Антоніо працював, і той йому дозволяв, адже він завжди робив усе, що просила Ліла.
Та чи справді Мікеле вдовольняв будь-яке її прохання? Якщо до мого повернення в район так воно й було, то тепер я не розуміла, чи справді справи йдуть так, як здається. Спершу мені впали в око деякі дивні речі: Ліла промовляла ім’я Мікеле не із самовдоволенням, а роздратовано і з неприхованим занепокоєнням. Окрім того, він дедалі рідше з’являвся у «Basic Sight».
Уперше я помітила, що щось змінилося, на весіллі Марчелло й Елізи – надзвичайно багатому та пишному. Протягом усього свята Марчелло тримав брата біля себе, часто шепотів йому щось на вухо, вони разом сміялися й сиділи обнявшись. А сам Мікеле ніби знову на світ народився. Починав довгі хвалькуваті розмови, як колись, а поряд із ним, ніби нічого й не сталося, сиділа розтовстіла Джильйола з дітьми. Мене вразило те, як помічені ще на Лілиному весіллі провінційна вульгарність і відсутність смаку з часом набули нових форм. Тепер це була столична вульгарність, і навіть Ліла мала її ознаки в поведінці, мові, вбранні. Лише ми з доньками зі своїм стриманим стилем здавалися чужими в тому розмаїтті яскравих кольорів, голосного реготу, виставленого напоказ багатства.