Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 52)
Я простягнула руки до Імми, але вона заперечила:
– Ні, з другою, у неї таке виразне личко!
Підштовхнула мене до Тіни й зробила з десяток кадрів. Імма похнюпилася.
– І я! – попросила.
Я розкрила обійми й гукнула:
– Ходи до мами, сонечко!
Ранок пролетів як мить. Жінка в блакитному плащі потягла нас надвір, але видно було, що вона стурбована. Постійно запитувала:
– У мене точно не вкрадуть апаратуру?
Потім захопилася, взялася фотографувати кожен злиденний куточок району, всадовила мене на напіврозбиту лаву, на фоні облізлої стіни, біля старої вбиральні. Я наказала Іммі й Тіні:
– Стійте тут, нікуди не ходіть, бо їздять машини.
Вони стояли, тримаючись за руки, білява й чорнява, і чекали.
Ліла повернулася з роботи вже перед вечерею, піднялася до мене забрати доньку. Тіна з порогу їй про все розповіла.
– Приходила така гарна синьйора!
– Гарніша за мене?
– Авжеж.
– І гарніша за тітоньку Ленуччу?
– Ні.
– Отже, найгарніша з усіх – тітонька Ленучча?
– Ні, я.
– Ти? Що за нісенітниці?
– Правда, матусю.
– І що робила та синьйора?
– Фотографувала.
– Кого?
– Мене.
– Лише тебе?
– Так.
– От мала брехуха! Іммо, ходи сюди, розкажи мені, що ви сьогодні робили.
89
Я чекала виходу чергового номера «Панорами». Почувалася задоволеною, робота прес-служби мене тішила, я раділа, що мені влаштували цілу фотосесію. Але минув тиждень, а стаття про мене не виходила. Минув другий – нічого. Настав кінець березня, книжку вже продавали в книгарнях, але ніякої статті не було. Я встигла дати інтерв’ю на радіо та для газети «Іль Маттіно». Згодом поїхала до Мілана на презентацію книжки. Відбувалася вона в тій самій книгарні, де п’ятнадцять років тому презентували мою першу книжку, і професор був той самий. Аделе не з’явилася, Маріарози теж не було видно, але народу зібралося більше, аніж першого разу. Професор говорив про новий роман без особливої теплоти, але відгук був позитивний. Хтось зі слухачів – а були там переважно жінки – висловив захоплення багатогранністю головної героїні. Звичний прийом, щоб пожвавити обговорення, мені він був уже відомий. Я повернулася до Неаполя наступного ранку дуже втомлена.
Пам’ятаю, як пленталася додому, тягнучи за собою валізу, коли біля мене загальмувала автівка. За кермом сидів Мікеле, поряд із ним – Марчелло. Пригадалося, як багато років тому брати Солари намагалися затягти мене в машину – так само вони колись вчинили з Адою, – а Ліла мене захистила. На моїй руці, як і тоді, був материн браслет, і я мимоволі відсахнулася, прикриваючи його. Але Марчелло й голови не повернув у мій бік, не звернувся до мене звичним добродушним тоном: «Моя своячка, що пише романи». Заговорив Мікеле, і його голос тремтів від люті:
– Лену, що за чортівню ти там написала у своїй книжці?! Облила лайном місце, де сама народилася?! Власну родину?! Усіх людей, на чиїх очах ти росла, хто тобою захоплюється і хто тебе любить і поважає?! Усе наше чудове місто?!
Він повернувся, взяв із заднього сидіння свіжий номер «Панорами» і простягнув мені через віконце.
– Тобі так до вподоби розповідати людям брехню?!
Я глянула. У журналі опублікували статтю про мене. На великій кольоровій фотографії я разом із Тіною сиділа на підлозі у своїй квартирі. Мені відразу впав у око підпис: «Елена Ґреко з донькою Тіною». Спершу я подумала, що причина в підписі, і ніяк не могла второпати, чому Мікеле так через це розлютився. Промовила збентежено:
– Вони помилилися.
Але він викрикнув у відповідь слова, які ще більше збентежили:
– Це не вони помилилися, а
– Хто «ви дві»? Про кого ти говориш?!
Тут нарешті втрутився Марчелло й промовив роздратовано:
– Облиш, Мікé. Ліна крутить нею, як хоче, а вона навіть не помічає!
Вони рвонули з місця, як навіжені, залишивши мене саму посеред дороги з журналом у руці.
90
Я ніби остовпіла, валіза стояла поряд. Урешті прочитала статтю. То були чотири сторінки з фотографіями найзанедбаніших куточків нашого району. Лише на одному знімку була я – разом із Тіною: на убогому тлі квартири ми мали особливо вишуканий вигляд. Автор статті не аналізував мій роман, а лише використовував його для розповіді про те, що він називав «феодом братів Солар», – окрему територію, де, імовірно, зароджувалася нова форма каморри. Про Марчелло там ішлося мало, більше про Мікеле, який мав підприємницьку жилку, нехтував законом та мораллю, готовий був перескакувати від однієї політичної сили до іншої залежно від комерційної вигоди. Якої саме? «Панорама» наводила перелік законних та незаконних видів його діяльності: бар-кондитерська, шкіряні фабрики, мережа взуттєвих крамниць, мінімаркетів, нічних клубів, лихварство, давня контрабанда тютюнових виробів, скуповування і продаж краденого, наркотики, незаконна забудова після землетрусу.
Мене пройняв холодний піт.
Що я накоїла, як могла повестися так необережно?!
Я вигадала сюжет роману ще у Флоренції, на основі спогадів із дитинства та юності, але тоді відстань, що віддаляла мене від Неаполя, заважала мислити тверезо. Неаполь здавався мені нереальним, вигаданим містом, наче в кіно, де реальні вулиці й будівлі були лише тлом для розгортання моєї фантазії. Згодом, коли я переїхала до Неаполя й стала бачитися з Лілою щодня, реальність вразила мене, і я, сама того не бажаючи, описала її в новій книжці. Напевно, намагаючись утримати рівновагу між вигадкою та правдою, я перебільшила з правдою, і тепер кожна вулиця, кожен будинок були легко впізнавані, можливо, навіть люди і їхні жорстокі вчинки. Фотографії підтверджували правдивість описаного мною, таким чином бар’єри між вигадкою та реальністю остаточно руйнувалися. Те, чого не сказала я, розповів автор статті. Він згадував навіть про вбивства дона Акілле Карраччі й Мануели Солари. Особливо наголосив на останньому, припустивши, що вбивство могло бути або спробою злочинних кланів поквитатися, або ж справою рук «небезпечного терориста Пасквале Пелузо, що народився і виріс у цьому районі, колишнього муляра та секретаря місцевого осередку комуністичної партії». Але я про Пасквале нічого не казала, не написала жодного слова ні про дона Акілле, ні про Мануелу. Родини Карраччі та Солар були для мене безликими фігурами, я взяла від них лише мову, жести, грубість – не більше. Я не мала наміру описувати їхні справжні життя та дії, до чого тут «феод братів Солар»?!
91
У вкрай збентеженому стані я попленталася до Ліли, адже діти були в неї. «Уже повернулася?» – сказала Ельза, яка без мене почувалася вільніше. Деде неуважно привіталася й пробурмотіла: «Хвилиночку, матусю, допишу вправу і обійму тебе». Лише Імма справді зраділа, обхопила рученятами й смачно поцілувала в щоку. Так само вчинила Тіна. Але я думала про своє й приділила дітям зовсім мало уваги. Негайно показала статтю в «Панорамі» Лілі. Намагаючись опанувати страх, розповіла їй про зустріч із братами Соларами. Ліла спокійно прочитала статтю, сказала лише: «Чудові фото!» Я не втрималася й вигукнула:
– Напишу редакції лист із протестом! Хай пишуть репортаж про Неаполь, якщо їм так кортить, про викрадення Чирилло, жертв каморри – про що завгодно! – але не використовують для цього моє ім’я!
– Чому це?
– Тому що я написала роман, а не хроніку реальних подій!
– Он як? А мені здавалося, що навпаки.
Я збентежено зиркнула на неї:
– Що ти верзеш?
– Хоч ти і не вказувала імен, але можна було здогадатися.
– А чому ти мені не сказала?
– Я казала, що книжка мені не сподобалася. Треба говорити або всю правду, або взагалі нічого. А в тебе виходило щось посередині.
– Але ж це роман!
– Частково – роман, частково – ні!
Я промовчала, страх наростав. Тепер я й сама не могла второпати: я лютую через сутичку з Соларами чи через Лілину спокійну критику, яку вона вже висловлювала багато років тому? Порожнім поглядом втупилася у Деде й Ельзу, які вже дісталися до журналу й зацікавлено його розглядали. Тут Ельза вигукнула:
– Тіно, поглянь! Тут і ти є!
Тіна підійшла, зачудовано вирячилася на фото й задоволено усміхнулася. Імма запитала в Ельзи:
– А я де?